У 1964 році в районі села Березівка Маловисківський район висадився геологічний десант геологорозвідувальної партії №47 і розпочав пошуки покладів уранової руди, які, на думку головного геолога Миколи Васильовича Смоліна, залягали у надрах нашого краю.
Перші спроби приносили невдачі, були складнощі, сумніви і відчай. Багато спеціалістів вважали, що шукають не там, де треба. Але «чуйка» Миколи Васильовича не підвела – потужні «пачки» ураноносних альбітів були виявлені на початку 1967 року. Поклади були знайдені і це дало початок будівництва селища.
Спочатку на території теперішнього мікрорайону «Геолог» встановили декілька наметів, в яких проживали геологи, люди найромантичнішої професії. На тих ділянках, де велась пошукова робота, була непролазна багнюка. Хліб та продукти підвозили трактором із сусіднього, більш розвиненого на той час, села Хмельового. Пізніше для проживання були привезені вагончики, будувалось тимчасове житло – так звані бараки, які й досі є придатними для проживання. В Березівку прибували спеціалісти з багатьох куточків Радянського Союзу – Іркутська, Забайкалля, Киргизії, Казахстану. Кіровська експедиція направляла кращих геологів, геофізиків, гірників та буровиків переводом з інших геологорозвідувальних партій. Попри труднощі молоді люди обживались на новому місці, знаходили собі друзів, одружувались, народжували дітей, росли професійно, і для багатьох цей край став другою батьківщиною.
У 1971 році чисельність геологічної партії досягла 1100 осіб, і в цьому році будувались гуртожитки, перші капітальні житлові будинки, їдальня, введений в експлуатацію новий корпус школи №1, розвивалась виробнича база партії. Навесні 1972 року після створення рудоуправління №3 розвідувальна шахта з усіма підземними виробками, всі споруди, проммайданчики шахти були передані рудоуправлінню для подальшої експлуатації. На родовищі був виконаний величезний обсяг розвідувальних робіт. Першим директором Смолінського рудоуправління став Георгій Нечипоренко, а першим директором шахти призначений Олексій Митрущенков.
У 1973 році Державна комісія розглянула звіт виконаних робіт під керівництвом Смоліна і визнала його блискучим, і в 1974 році Указом Президії Верховної Ради СРСР йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Але, на жаль, талановитий 44-річний геолог через тяжку хворобу пішов з життя, так і не одержавши почесної нагороди. На його честь 20 липня 1976 року селище і було названо його іменем.
Разом з будівництвом шахти та промислових виробничих об’єктів у червні 1971 року було закладено перший двоповерховий будинок мікрорайону «Будівельників». Будівельні роботи велися такими темпами, що вже в серпні 1972 року здали в експлуатацію всі будинки по вул. Будівельників. Перший мікрорайон селища фактично за один рік прийняв сотні сімей новоселів. Далі було будівництво п’ятиповерхових будинків по вул. Шкільній, магазинів, школи, дитячого садка. Мулярі, теслі, малярі-штукатури та люди інших будівельних професій будували житло швидко і якісно.
З розвитком шахти, будівельної організації та інфраструктури житла не вистачало, і в мікрорайонах бракувало місця для будівництва великих багатоповерхових будинків, тому 5 грудня 1973 року було закладено перший блок стіни першого житлового будинку №11 селища буквально в полі… Подія відбулася урочисто, перший камінь під фундамент майбутнього будинку заклала бригада монтажників Василя Опанасовича Пецана. Так було розпочато будівництво справжнього майбутнього міста, де за проектами розвитку мало б проживати 40 тисяч мешканців. Щороку здавались в експлуатацію приміщення шкіл, дитячих садків, магазинів, жителі святкували новосілля, тому що отримували упорядковані квартири з усіма побутовими зручностями безкоштовно. Всі відчували, що держава дбає про людей робітничих професій. І поки тривали будівельні роботи, баштові крани були окрасою селища, бо була така прикмета, що ці крани схожі на лелек, а це птахи, які приносять радість у дім. І дійсно, радіти було чому, адже щороку смолінчани святкували новосілля в просторих, світлих квартирах, учні навчались у великих класах, діти виховувались у чудових дитсадках, які були найкращими в області. В той час новозбудовані медичні корпуси поліклініки та стаціонару нічим не відрізнялись від медзакладів районного та обласного значення. В очах людей була надія, що в українському степу на березі річки Кільтень виросте чудове місто-сад.
Та почалася Перебудова. Навіть така потужна будівельна організація, як БМУ №7, згорнула свою роботу, – через «нестачу коштів» на будівництво житла. Деякі недобудови до цього часу нагадують про ті неприємні часи. Будівельники залишились без роботи і багатьом довелося з селища виїхати, а інші змінили свою професію з будівельника на шахтаря. Геологорозвідувальна експедиція №47, яка збудувала та розвинула мікрорайон «Геолог», з часом також за наказами вищого керівництва держави перестала існувати. Старожили згадують із сумом ті «золоті» часи, коли геологорозвідувальна експедиція була доволі потужною в матеріальному і соціальному плані. Люди отримували гарну зарплату, безкоштовне житло, відпочивали за рахунок експедиції, а на випадок якогось лиха не залишались сам на сам зі своїми проблемами. За час свого існування експедиція побудувала добротні споруди автогаража, складських приміщень, механічних цехів, житлових будинків, дитячий садок, магазини, їдальню, лазню та багато іншого, чим і сьогодні користуються смолінці. Та й таке потужне підприємство, як Смолінська шахта, відчуло себе в зоні нестабільності. Але завдяки наполегливості всіх причетних до цієї професії фахівців вдалося зберегти підприємство, та ще й наростити виробничі потужності, ввести в експлуатацію сучасний комплекс з переробки відвалів та полігона кучного вилуговування. Але на цьому історія селища не закінчується – поки є люди, поки історія жива!
Так сталось, що в цих степах не виросло місто-сад, але виросло чудове селище, яке є окрасою Кіровоградщини та України. Про нього знають в усіх куточках України. Нині це охайне, красиве селище з населенням майже 10 тисяч жителів. Тут мирно живуть україномовні та російськомовні громадяни. Зараз, коли на Сході йде війна, смолінці демонструють приклади звитяги. Двоє земляків – В.Лашкул та О.Пашко, які брали участь в бойових діях, – загинули за мирне життя кожного смолінця, кожного з нас, українців.
Коли вам вдасться побувати у Смоліному, вас усюди супроводжуватиме веселий дитячий сміх, що чутиметься з численних ігрових майданчиків. І це означає, що селище, оазис українського степу, продовжує свою потужну ходу історичними шляхами України!
Вадим БУЛУЙ