Уже як дванадцять років жителька Кропивницького Наталя Севастьянова втратила зір. За цей час звикла до всього, про що раніше навіть не замислювалася: самостійно куховарить і консервує, переходить вулицю, здійснює покупки у магазинах і аптеках, займається рукоділлям і навіть подорожує. А торік вона наважилася із товаришем автостопом на мандрівку до Грузії. Каже: у її вчинках немає нічого особливого.
Колишня банківська працівниця Наталя навіть не думала, що доведеться змінювати життя, а то й здобувати іншу професію – психолога. Вона щодня ходила на роботу, доглядала за хворою мамою, з чоловіком виховували сина. Та коли захворіла її мама, вона від неї не відходила. Потім її мами не стало… У Наталі почалися затяжні депресії, втрата цікавості до життя, опускалися руки до всього і в якусь мить вона сильно розплакалася.
– В очах одразу все потемніло. Я зрозуміла, що нічого не бачу… Я відкривала очі, але поряд нічого. Все в одну мить просто зникло. Зір на одному оці впав до 0,3%, на іншому – до 0,4%. Раніше зір був 100%, я ніколи на нього не скаржилася, – пригадує той період Наталя.
Жінка припускає, що втрату зору підсилив не лише стрес, а й те, що має цукровий діабет. Щоб відновити зір, зверталася до різних медиків і в різні клініки, однак ніхто ні тоді, ні зараз не давав гарантій. Були обстеження, операції, лікування, але зір не повертався.
У 2004 році Наталя отримала інвалідність по зору І групи. Вирішила для себе, що потрібно вчитися жити заново. Цю віру в неї вселили історії незрячих людей, з якими вона лікувалася, чи про яких їй читала тітка. Тоді жінка собі сказала: «Я зможу». Слухаючи історії людей з інвалідністю, вирішила стати психологом.
– Я вирішила здобути вищу освіту за спеціальністю «психологія». Але в тому, що я зможу, довелося переконувати не себе чи рідних, а викладачів. У кількох вузах мені відмовили, відверто кажучи, що вони не готові ризикувати і брати на курс незрячу студентку. Причини відмов були різні. Багато викладачів питали, а як вона буде навчатися, як писатиме курсові, як здаватиме екзамен. Деякі вузи взагалі відмовляли у навчанні і пояснювали: «Вибачте, у нас немає викладача, який би індивідуально вам викладав». Та все ж таки один кіровоградський університет відкрив переді мною двері. Я вступила на заочну форму. Багато матеріалу опрацьовувала самостійно, але не без допомоги чоловіка та сина. Вони шукали мені через інтернет необхідний матеріал, читали вголос лекції, книги. Тепер я з впевненістю можу сказати, що я змогла. Торік я закінчила навчання із червоним дипломом, – з гордістю каже Наталя.
Жінка хотіла працювати за фахом, однак від роботодавців чула лише відмови.
– Я шукала роботу. Пояснювала, що професія психолога користується попитом і на будь-якому підприємстві повинна працювати людина з інвалідністю. Але їм вигідніше брати людину з досвідом, молодшу, так би мовити «не інваліда». Я шукала роботу і не за спеціальністю. Казала: «Дайте я хоча б спробую, якщо не справлюся, я сама піду. Але в нас це важко…», – додає співрозмовниця.
Жінка сама скуповується у магазинах, ходить за ліками в аптеку. Каже люди помічають, що вона незряча і намагаються допомогти, хоча раніше доводилося самій просити про допомогу.
– Останнім часом люди почали допомагати у магазинах і аптеках здійснювати покупки. Я переступила той бар’єр: «Ой, мамочка, я – інвалід, як до мене поставляться люди?». Ні, якщо мені треба – це мої проблеми і мені потрібно їх вирішити. Від того, що я буду соромитися і думати, що скажуть люди, продуктів і ліків у мене вдома не буде. Було багато таких різних ситуацій, але все залежить від того, як до них ставитиметься сама людина з інвалідністю. Все в наших руках. Як ми зможемо – так і буде, – каже жінка.
І хоча в житті Наталя часто зіштовхується із стереотипами, жінка здебільшого звикла їх долати. Ще кілька років тому Наталя та знайомі не вірили, що вона наважиться на мандрівку. А торік жінка поїхала із другом Сергієм (у якого теж інвалідність) автостопом до Грузії.
– Від тієї мандрівки залишилося багато приємних вражень. Це перша моя поїздка на таку велику відстань. Я не бачила Грузію, але я відчувала кожен її куточок, природу, ментальність людей. Цієї поїздкою ми із Сергієм довели, що немає нічого не можливого для людей з інвалідністю. У мене син от днями автостопом поїхав у Грузію… Навіть додому з навчання зі Львова їздить автостопом. Усе залежить від людини, як вона сприймає світ, а не як її сприймає соціум, – каже Наталя.
Вікторія Семененко, Перша елеткронна газета
Стаття підготовлена за підтримки Коаліції з протидії дискримінації