8 травня 2022 року – один із найтрагічніших днів в історії Маріуполя. На 74 добу оборони «Азовсталі» російські авіабомби пробивають склепіння двох бункерів металургійного заводу. В одному з них розміщувався шпиталь: кілька десятків захисників, захисниць та медиків гинуть. Водночас, з “Азовсталі” та Маріуполя триває евакуація цивільних. Тоді понад 170 людей змогли дістатися території вільної України.
За даними проєкту «М86» , в цей день загинули близько 60 оборонців з різних підрозділів, які не змогли евакуюватися з тих чи інших причин.
Лариса Віталіївна, мама солдатки Алли Порплиці, втратила з донькою звʼязок, не знаючи, чи встигла вона евакуюватися, чи залишилася на території маріупольського комбінату «Азовсталь». Понад місяць жінка перебувала між небом і землею, шукаючи будь-яку інформацію про Аллу, однак згодом загибель дочки підтвердили очевидці.
Військової з позивним Вігман родом з села Василівка Кіровоградської області не стало 8 травня 2022 року. Алла Порплиця боронила оточений Маріуполь понад два місяці. 27 червня їй мало б виповнитися 22 роки. Тепер їй назавжди 21.
Пам’ять про неї бережуть чоловік, мама, сестра і 9-річний брат, який і досі не знає правду.
«Алла ще в дитинстві проявила характер борця.
В школі, в університеті, загалом по життю.
Не любила зло, брехню, захищала тих, кого ображають, відстоювала правду. Патріот із зовсім не пересічною громадянською позицією.
Отака вона… – важко видихає Лариса. – Була така”, – додає за мить.
У 2021 році дівчина закінчила Кременчуцький національний університет імені М. Остроградського за спеціальністю «Екологія». Коли постало питання вибору професії, вирішила здійснити свою мрію – служити в поліції.
«Подала всі необхідні документи, однак по балах її випередила якась інша дівчина. Тоді Аллі пообіцяли, що наступного року обовʼязково візьмуть її, сказали, що в неї дуже сильний характер. Донька не хотіла сидіти й чекати, тому вирішила піти на військову службу. Теж не спроста, у 17 років у Кременчуці вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм, з яким переїхала до Маріуполя, коли він підписав контракт на військову службу в «Азові». Вирішила, що буде поряд з ним. Згодом їй теж підписали контракт на службу в тому ж таки «Азові».
В перші дні великої війни дівчина потрапила на «Азовсталь». Деталями служби не ділилася, боялася за безпеку рідних й просила перш за все не хвилюватися за неї. Лариса каже, що якось побажала доньці Божої опіки, а та відповіла, що там, де вона, Бога немає.
«Перебуваючи під постійними бомбардуваннями, коли виходила на звʼязок, питала в мене про брата й сестру. Надсилала кошти й просила зробити щось приємне для них. Не скаржилася на обставини й свій вибір. Хоча я розуміла, як їй там важко. Якось вона попросила надіслати фото брата, це її підтримувало там. Я й не помітила, що на задньому фоні світлини стояла якась їжа. Алла у відповідь на повідомлення сказала, аби я надсилала їй що завгодно, окрім фото їжі. Вони там були дуже голодними, ділилися останніми продуктами з цивільними, які переховувалися у катакомбах», – пригадує жінка.
Вийти з «Азовсталі» не давали постійні обстріли, з неба без упину сипалися фосфорні й касетні авіабомби. Місце, яке було одним з найбільших металургійних підприємств України, змінилося назавжди. Окрім проблем з постачанням харчових продуктів, не вистачало й медикаментів. Цивільні й військові гинули від отриманих ран, позбавлені медичної допомоги.
«Для Алли на щастя було знайти трохи води й помити голову. Вона в усьому шукала позитив і не падала духом. До того ж її підтримував Андрій.
У грудні 2022 року він їй освідчився, а одружилися вони вже 10 квітня у тих же катакомбах «Азовсталі».
Планували якось поїхати у весільну подорож в Італію»,- розповідає Лариса.
Жінка пригадує, що коли 5 травня з донькою зник звʼязок, не хвилювалася, бо так було часто через перебої з електрикою на «Азовсталі». 7 травня Лариса отримала останнє привітання з Днем матері від доньки. Згодом жінці написав Андрій, він бачив, як одна з авіабомб впала туди, де переховувалися військові, в тому числі і його Алла.
«Ідентифікувати тіла було майже не можливо, вони всі згоріли живцем. Не ясно було, де чоловік, а де жінка.
Андрій написав, що не знає, чи встигла вона потрапити на евакуацію, яка проходила в тих числах, чи залишилася на місці.
Просив, коли вона вийде на звʼязок, повідомити його й передати, що дуже сильно її кохає»,- продовжує мама захисниці.
Андрій потрапив в полон 18 травня під час виходу із заводу «Азовсталь» за наказом Генштабу. Тоді для збереження життя військових бійці припинили оборону та склали зброю. 19 червня чоловік знову вийшов на звʼязок з Оленівки (колонія в Донецькій області, де російські військові утримували оборонців «Азовсталі») й підтвердив загибель своєї дружини. Відтоді його перебування невідоме.
«Попрощатися з донькою не вийшло, ідентифікувати її тіло досі не було змоги. Вона перебуває в статусі загиблої, однак найменший шанс того, що вона могла бути не на території заводу, досі дає мені віру. Всі можливі докази й факти того, що її немає, жили в моїй душі декілька секунд, а потім я струшувала голову з думкою про те, що хтось щось наплутав, люди помиляються. Моя донька має бути живою,- жінка замовкає на декілька секунд. – В Павлиші, куди ми переїхали сімʼєю ще в дитинстві Алли, я ініціювала встановлення білборда з її фотографією та короткою інформацією про неї. Люди питають в мене, хіба мені не болить від усвідомлення, відповідаю, що нестерпно. Водночас хочу, аби про Аллу пам’ятали, тому й розповідаю про неї всім, кому можу», – закінчивши розповідь, видихає жінка.
Насамкінець додає, що не залежно від того, наскільки їй важко, тепер вона має нести імʼя дочки в серці з честю та гордістю до кінця свого життя. Бо є любов, яка сильніша за смерть.
Нагадаємо, вічний політ: історія загибелі пілота винищувача Міг-29 з Кропивницького
Читайте також: «Домовий» Бахмута: історія життя та смерті воїна з Кіровоградщини