Анна Пархоменко – дружина військовослужбовця 11 окремої авіаційної бригади міста Херсона та мама 3-річного хлопчика. До початку повномасштабного вторгнення жінка жила у Чорнобаївці Херсонської області, звідки після перших обстрілів виїхала у село на Миколаївщині, де разом з маленькою дитиною три тижні пробула в окупації. Родина дивом змогла вибратися з села, яке зрівнювали із землею, й врятуватися. Про історію життя під час повномасштабної війни жінка розповіла Першій електронній газеті.
Початок повномасштабної війни Анну Пархоменко застав вдома:
“Мій син прокинувся о 5-й ранку, почав плакати. Коли заспокоювала його, почула вибухи. Мені спочатку здалося, що це салюти. Я ще й подумала, ну хто може рано-вранці щось святкувати. Написала своєму чоловіку Владиславу, аби запитати, що сталося, у відповідь почула, що він та його товариші вже у бойовій готовності. Пам’ятаю, як задовго до цих подій моя бабуся просила, аби ми купували свічки та воду й спускали це все у підвал, бо буде війна. Тоді я її переконувала, що війна неможлива у 21 сторіччі. Виявилось, що можлива”,- розповідає жінка.
Каже, що перший серйозний приліт стався о сьомій ранку. У військову частину, де перебував чоловік Анни, прилетіли снаряди. Тоді ж Владислав наказав дружині сховатися разом з маленьким сином до підвалу.
“Було дуже холодно й страшно, ми замерзли й піднялися нагору, щоб зігрітися. З вікна свого дому я побачила, як летять російські гелікоптери. Рішення виїжджати з Чорнобаївки ми прийняли того дня, коли в Херсон почали заходити росіяни. Ми родина військових, тому питання, їхати чи ні, навіть не було. Перебуваючи там, ми були просто мішенню. Обабіч дороги, якою ми виїжджали, були величезні валуни, на яких я побачила свого чоловіка. Я кричала до нього, просила сісти в машину й рятуватися, але він відповів, що не може покинути свою частину. Цей момент я пригадую як один з найстрашніших, бо небо заполонили російські гелікоптери, а землю – їхні танки. Розуміла, що можу більше його не побачити. Я не так боялась вибухів, як хвилювалася за його долю”, – пригадує Анна.
Прихистком для жінки та її сина стало село Мирне, що в Миколаївській області.
“В Мирному ми зупинилися в тітки, яка завідувала одним на все село магазином. Перший час ситуація довкола була більш-менш спокійною. Вибухів не було, зв’язок, їжа й вода були, як і всі інші комунікації. Чоловік зміг виїхати по службі в інше, безпечніше місто й просив, щоб я їхала на захід України, але мені здавалося, що в таке тихе й мирне село не може прийти війна. А потім почалося пекло на землі, коли російські війська зайшли в Благодатне, яке знаходиться недалеко від Мирного. Там в перших числах березня вони окопалися й почали активно обстрілювати наше село. Поступово почали зникати світло, вода, інші комунікації”, – розповідає жінка.
Пам’ятає момент, коли російські війська зайшли безпосередньо в їхнє село.
«Коли вони їхали нашою вулицею, я стояла надворі. Важливий нюанс, що виїжджаючи з Чорнобаївки, я взяла мінімум речей, серед яких і шкарпетки ЗСУ. Саме вони були в мене на ногах в той момент, коли я зустрілась поглядом з російським воїном, який виглядав з танка. Я не знаю, чому він не відреагував на це, можливо, просто не помітив ті шкарпетки. Я заціпеніло дивилася на цю колону і відчувала далеко не страх, а ненависть, таку, якої досі в моїй душі не було»,- пригадує Анна.
Каже, що більше лякала невідомість, коли над селом літали винищувачі:
«Ми з рідними опинилися на полі бою. Снаряди потрапляли в будинки, на вулиці. За нашим домом на відстані 300-400 метрів сидів російський мінометник. Вночі він обстрілював Миколаїв. Підхоплювалися, падали на підлогу, я накривала своїм тілом сина, бо не знала, як ще можу захистити. Не знала, що очікувати і як реагувати на те, що відбувається. Паралельно з цими подіями почали закінчуватися продукти. Моя тітка приносила їжу зі свого магазину, поки могла, але ті запаси були не вічними. Найболючіше, що не вистачало якісної їжі для сина. Через відсутність засобів гігієни в нього почався дисбактеріоз. Моя бабуся ходила по селу й шукала манку, так ми хоч іноді могли дати йому нормальну їжу. Звісно, що й про розваги для сина мови не було. Знайшли лише іграшку-каченя, яка по іронії долі співала російські колискові. Не передати ці відчуття, коли ти сидиш й слухаєш ці пісні, а на їхньому фонові лунають вибухи»,- розповідає жінка.
Після тижня перебування під активними обстрілами Анна наважилася попросити про допомогу. Аби зателефонувати до надзвичайників, довелося вкотре лізти на дах будинку, бо лише там телефон міг зловити зв’язок:
“Пояснила рятувальникам свою ситуацію, що в мене маленька дитина, а ми під обстрілами без води, їжі й комунікацій, але у відповідь почула вибачення, після чого вони сказали мені “прощавайте”. Я не звинувачую цих людей, розумію, що тоді дістатися до села, а тим паче евакуювати звідти когось було майже неможливо. Згодом виявилося, що в той момент, коли я розмовляла телефоном по нашому будинку стріляв снайпер, який, мабуть, помітив у темряві моє підсвічене екраном гаджета обличчя, але він банально не дістав, бо кулі були лише в паркані”.
Зрозумівши, що ситуація стає критичною, Анна вирішила самостійно рятувати свою родину, попри величезний страх. Російські військові цілодобово обстрілювали трасу, яка вела з Мирного.
“Я зав’язала на нашу автівку білий пояс від халата. Не знаю навіщо. Було невідомо, які візуальні маркери можуть допомогти виїхати. Вже потім я дізналася, що люди писали на автівках слово “діти”, але далеко не всім це допомагало, тому може й на краще, що цього тоді не зробила я. Безпосередньо перед виїздом я набрала чоловіка, щоб попрощатися. Ця поїздка була моїм найважчим вибором у житті, бо тоді я відповідала не лише за своє життя, а й за долю свого маленького сина. Вочевидь, я щось відчувала, бо через дві години після того, як ми виїхали був приліт у наший двір”.
Дорогою до свободи жінка молилася, аби їхню машину не зупинили на російських блокпостах. Однак чи то завдяки білому поясу від халата, чи то швидкості, з якою їхня автівка неслася розбитими шляхами, родина Анни дісталася Одеси, де вперше за три тижні її маленький син зміг поспати без звуків вибухів.
“Там ми зробили тимчасову зупинку, вона була нам вкрай необхідна, аби фізично й морально видихнути перед тим, як знову відправитися в дорогу. Нас очікував шлях до Кам’янця-Подільського, як і хотів мій чоловік. Знаєте, це таке тепло в грудях, таке величезне щастя, коли ти не в окупації, тебе не вбивають, твій син не голодний і, що найголовніше, він в безпеці. Я ніколи не думала, що буду радіти їжі, ліжку і спокою, без вибухів і обстрілів”,- сумно всміхається жінка.
Анна рік прожила в Кам’янці-Подільському, де весь час займалась волонтерством. Закривала збори, завдяки яким купувала військовим автівки, тепловізори та всю необхідну техніку, самостійно шила для захисників бронежилети та створювала чи не першу волонтерську спільноту в місті.
Благодійну діяльність довелося припинити, коли в сина Анни діагностували аутизм.
“Через службу чоловіка нам довелося знову переїжджати. Новим місцем для дому обрали серце України – Кропивницький. Тут орендуємо квартиру, я почала займатися кондитерською справою. Окупація дуже сильно вплинула на психіку сина, наразі ми намагаємося стабілізувати його стан. Вчимося співіснувати в нових реаліях з новими маркерами поведінки. Нам допомагають й не залишають сам на сам з проблемами. У Кропивницькому, наприклад, познайомилися з волонтерами благодійного фонду “Збережемо українців”. Вони запустили програму підтримки для родин ВПО, до якої запросили долучитися й нашу. Ми рухаємося далі й віримо, що весь оцей морок неодмінно колись мине. Головне, що вижили й що є один в одного”, – жінка поглядом звертається до сина.
До слова, чоловік Анни знявся в документальній новелі «Херувими» – про льотчиків 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон», які обороняли Київ, вели запеклі бої в Ірпені, виконували місії на Азовсталь, брали участь у звільненні острова Зміїний. Попри те, що у лютому 2022 року в арсеналі росії налічувалося в рази більше новітніх бойових літальних засобів, 11-та окрема бригада захищала південний напрямок, та маючи п’ять вертольотів і три літаки, зупиняла ворожі колони.
У Кропивницькому допомагатиме родині Анни благодійний фонд “Збережемо українців”, який заснувала група знайомих підприємців на початку повномасштабного вторгнення росії на територію України у 2022 році. Волонтерам Фонду вдалося налагодити стабільні партнерські стосунки з українськими та закордонними донорами, завдяки яким мають змогу надавати всебічну допомогу військовим, внутрішньо переміщеним особам, а також медичним закладам. До прикладу, благодійники відремонтували покрівлю в будинку компактного проживання ВПО в Оситняжці, що на Кіровоградщині, утеплили фасад, а також закупили побутову техніку. Окрім цього, на постійній основі проводять видачу гуманітарної допомоги для ВПО, які проживають на території області.
«Ми вирішили, маємо змогу брати під патронаж родини, які є вразливими, й допомагати їм більш точково. З цими родинами ми познайомилися під час видачі гуманітарної допомоги, тобто знаємо їхню історію й маємо їхні контакти. Поки ми орієнтуємося на підтримку двох сімей, включно з сімʼєю Анни, а згодом плануємо нарощувати свої можливості й підтримувати до 10-15 родин, які щомісяця гарантовано отримуватимуть допомогу. Це наш пілотний проєкт, і ми плануємо шукати відповідне менторство, аби зробити допомогу для ВПО якіснішою та масштабнішою», – розповів директор і співзасновник фонду Андрій Сєдов.
Дізнатися більше інформації про роботу фонду та зареєструватися на подальші видачі гуманітарної допомоги можна у телеграм-каналі БО “БФ “ЗБЕРЕЖЕМО УКРАЇНЦІВ” за посиланням https://t.me/save_ukrainians_fund.
Нагадаємо, після обстрілів і катівень: як переселенці відновлюють життя в Кропивницькому
Читайте також: триматися в полоні допомагала обіцянка мамі