Яна Сидоренко або, як її називають рідні та близькі, Яся до початку великої війни працювала барменом в кафе та ресторанах Кропивницького. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину задуматися про те, які її навички можуть бути необхідними на фронті. Здобута раніше професія фельдшера допомогла зробити вибір. Так у свої 22 Яся стала медиком-добровольцем евакуаційного екіпажа, який несе службу на Донецькому напрямку та щодня рятує життя наших захисників. В розповіді нижче монолог дівчини про те, чому вирішила доєднатися до війська, як відбувається евакуація поранених та про що вона мріє після закінчення війни.
«Всі свої вже там»
У цивільному житті я була барменом, працювала в різних закладах Кропивницького. Робота подобалася, там я знайшла багато друзів та дорогих мені людей. Восени 2023 року я усвідомила, що всі ці дорогі люди, друзі та близькі пішли на війну. Свої вже там. Я відчувала, що моїх донатів не достатньо. Рішення піти служити не довго формувалося в моїй голові. Спочатку я думала, що друзі допоможуть мені підготуватися до війська, можливо, підкажуть щось, проконсультують, однак я отримала тверде заперечення від них. Але я вперта, пішла до військкомату: «Привіт, я Яся, мені скоро виповниться 23 роки, я за освітою фельдшер і хочу долучитися до війська». Після приблизно години відмов і вони відчули, яка я вперта. Пропонували якесь заняття на місці, у Кропивницькому, однак я відчувала, що робота з папірцями не для мене. Хотіла максимального включення й наближеності саме до фізичної допомоги захисникам. Згодом мене відправили у Львів, а звідти на проходження курсу молодого бійця до Великобританії.
Мама, до речі, не знала про мої наміри до останнього. Дізналася, коли я сиділа в коридорі територіального центру комплектування . Звісно, вона почала хвилюватися, але знала про мою впертість ще більше, ніж друзі й працівники військкомату, тому просто прийняла це рішення. Я пообіцяла, що коли матиму зв’язок, буду їй телефонувати. Згодом, коли мама чула, що я поїла, що я у шапці і зі мною все добре, то її морально попускало. Але я все одно досі намагаюся не розповідати про те, що бачу на службі.
«Три тижні в лісах Великобританії»
Тож нас відправили на п’ять тижнів до Великобританії проходити курс молодого бійця. До складу «нас» входили 22 дівчинки, ще певна кількість хлопців, всього чотири взводи, по чотири відділення в кожному по 20 людей. Ми вчилися штурмувати будинки, лісосмуги, траншеї, опановувати на полігонах різні види зброї.
Хоча й серед нас були ті, хто мав стати діловодом, зв’язківцем чи оператором БПЛА, але всіх вчили однаково, аби ми були готові до різних ситуацій та задач, які на війні виникають досить часто. На моїх плечах постійно був рюкзак, який важив близько 60 кілограмів при моїй власній вазі в 50, а в руках – автомат, який за правилами має бути або там, або на відстані не більше одного метра. Одним із блоків навчань було виживання у лісі, орієнтування на місцевості. Саме цей різновид навчання тривав три тижні. До прикладу, аби переночувати, ми мали вирити собі невеличку ямку, настелити туди гілок, підготувати собі імпровізоване спальне місце. Тут варто зробити примітку, що у Великобританії клімат дуже вологий і часто йдуть дощі. Тому не раз я прокидалася просто в калюжі з гілками. Було важко, визнаю, деякі дівчата плакали й хотіли повернутися додому, ми були постійно з голови до п`ят в болоті й втомлені. Але попри труднощі це навчання сильно дисциплінувало нас всіх й дало ширше уявлення про те, що нас очікує. Без цього досвіду мені особисто було б набагато складніше влитися в роботу. Додому ми повернулися іншими. Отак ліси Великобританії підготували мене до доріг Донеччини.
«Звикнути до крові й відірваних кінцівок»
Після повернення додому мене відправили на адаптацію до госпіталю, оскільки раніше я не служила. В госпіталі здебільшого ставила крапельниці й робила перев’язки, а потім мене відправили на стабілізаційний пункт, аби я поступово звикала до крові, відірваних кінцівок, нутрощів. Це звучить дико, але насправді цей відрізок часу був необхідним перехідним етапом, між безпосередньою роботою в евакуаційному екіпажі. Наразі я несу службу на Донецькому напрямку в 56-ій окремій Маріупольській мотопіхотній бригаді. Моє бойове чергування триває добу, з 9-тої ранку до 9-тої ранку наступного дня. Я прокидаюся, збираю всі необхідні в роботі речі, беру автомат, бронежилет, каску, павербанк. Кожен медик входить до складу екіпажа, за яким закріплений водій та конкретний автомобіль. Разом з водієм ми їдемо на точку евакуації, в нас там є бліндаж, де ми готуємося до свого чергування. На тій точці ми чекаємо хлопців, яким необхідна допомога. Добре, коли в медиків немає роботи й ця доба проходить без поранених. А буває, що машини просто не встигають від’їжджати, особливо в дні штурмів. Кількість поранених тоді перевалює за десяток. Цивільні люди вважають нас Героями, на рівні із захисниками, однак я інакшої думки, бо ж просто виконую ту роботу, яку вмію. В мене є ціль – рятувати життя, і я намагаюся її виконувати.
“А в мене сьогодні день народження”
Я дуже хвилювалася у свій перший виїзд евакуаційним автомобілем. На тій точці, де ми чекаємо поранених, мені по рації передали, що до нас прямує «легкий» (не тяжко поранений). Був великий мандраж, бо ж раптом моїх знань не вистачить, аби йому допомогти. За правилами, я можу не сидіти поряд з воїнами, в яких нескладні травмування, а бути на передньому сидінні з водієм, однак я так переживала, що тому пораненому чоловікові потрібен буде хтось поряд, що “тряслася” над ним до самого госпіталю, не залишаючи ні на хвилину. Думаю, він запам’ятав цю поїздку назавжди, як і я.
Окрім безпосередньо надання медичної допомоги, я намагаюся підтримувати поранених ще й морально. До евакуаційного автомобіля потрапляють люди з різним минулим. Хтось був айтішніком, хтось – моїм колегою, тобто барменом чи кальянником, хтось має родину, а хтось тільки планував її створити. Моя задача – розмовляти з ними за можливості, відволікати від того, що їм болить, й доставляти до пункту призначення в притомному стані. Пам’ятаю, як везли травмованого чоловіка, який раптом сказав мені, що в нього сьогодні день народження. Подумала про те, що в той день він мав їх аж два, шкода, що зустрів це світле свято в такому стані. Вони намагаються жартувати зі мною й моментами дарують навколишнім ту підтримку, яку по ідеї мали б отримувати самі. Так ми евакуювали чоловіка, який під час бою втратив стопу. Найбільше його хвилювало те, як повідомити про це своїй дружині й чи він зможе зіграти з сином у футбол. На мою ствердну відповідь ніби посвітлішав, сказав, що “підрихтується”, отримає протез і поїде до сина грати з ним у футбол. А ще днями у медика суміжного підрозділу народилася онука, він плакав, бо не зможе її побачити найближчим часом. Люди тримають думку про родину в душі завжди, вона допомагає переживати найтемніші часи в їхньому житті.
«Після закінчення війни»
В цивільному житті, де вже не буде війни, я мрію про відкриття центру реабілітації для військових, аби вони мали змогу заново вчитися жити у світі без вибухів, втрат і травм. Це мрія про місце, де вони почуватимуться в безпеці й турботі. Можливо, ці мрії здаються нездійсненними чи неможливими… Я вже казала вам, що вперта?
З картинки в месенджері «Сигнал», де ми й розмовляли з Ясею, на мене дивиться втомлена дівчина в рожевій піжамі, поряд з якою розгорнута чергова книжка з анатомії людини.
Її голос такий самий втомлений, як і очі. О 9-ій ранку вона знову рятуватиме життя своїх на дорогах Донеччини.
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, дві рідні сестри в лавах ЗСУ: як на війну потрапляють жінки
Читайте також: місце, де сила набуває форму: в майстерні у Кропивницькому шиють одяг для жінок-захисниць