За даними Головного управління персоналу Генерального штабу Збройних сил України, понад 40 тисяч жінок перебувають на військових посадах, з них понад 5 тисяч жінок- нищать росіян у зоні бойових дій. Для порівняння, торік у війську проходило службу 24897, у 2017-му – понад 23 тисячі, а у 2008 році їх було всього 1800.
Чисельність варіюється з часом, однак єдине залишається незмінним – бажання допомагати звільняти від “русского міра” рідну землю та бути корисною, незважаючи на гендер.
Редакція “Першої електронної газети” поспілкувалась з Ольгою Сіренченко. Вона, її сестра Людмила та сини обох жінок наразі проходять службу в ЗСУ. Фактично вся сім’я стала на захист країни, кожен виходячи зі своїх навичок та вмінь.
«За освітою я юрист. До початку повномасштабного вторгнення працювала в органах прокуратури. Обіймала посаду прокурора. 24 лютого, в день початку великої війни, мене охопив такий розпач, я поставила перед собою задачу стати корисною для нашої армії, чимось допомогти. Водночас розуміла, що про військову справу я мало знаю, інша справа моя робота, юриспруденція, якою я займалась з 2008 року», – пригадує військовослужбовиця.
Додає, що в той момент вирішила для себе просто почати діяти.
«Я пішла до військкомату. Мене поставили на облік. На сьогодні я є тимчасовим виконавцем обов’язків помічника командира батальйону з правової роботи, тобто я займаюсь правовими питаннями військових. Так я й потрапила до ЗСУ, потім син, який теж в органах прокуратури працював, зробив так само, бо не міг не діяти, коли я тут. Наразі він теж є військовим. А далі й Людмила до нас приєдналась, бо дізналась, що я служу», – каже Ольга.
Старша сестра Людмила Князева прийшла до війська у вересні минулого року. В цивільному житті жінка була медикинею на вислузі, тож в ЗСУ їй запропонували посаду фельдшера медичного пункту.
«Я маю двох синів, вони теж служать. Переживала дуже, як вони там, а потім коли моя маленька рідна сестричка пішла до війська, я зрозуміла, що вже не можу сидіти вдома», – зазначає Людмила.
На запитання, в чому полягає суть її нової спеціальності і який її обсяг, жінка каже, що роботи вистачає.
«Я організовую правову роботу, спрямовану на неухильне застосування й дотримання умов чинного законодавства в частині. Надаю командуванню консультації щодо розв’язання питань правового забезпечення діяльності частини. Наприклад, перевіряю проєкти наказів та інші документи правового характеру, які подаються на підпис командиру частини. Надаю допомогу службовому складу частини, пояснюю соціальні та правові аспекти захисту військовослужбовців, їхніх сімей. Для мене в пріоритеті організація та проведення заходів з правової підготовки й виховання особового складу частини. Доводжу до відома воїнів вимоги чинного законодавства, аби убезпечити їх від вчинення адміністративних та кримінальних правопорушень. Інколи вони можуть не знати чогось й не розуміти, що за ту чи іншу дію може настати адміністративна чи кримінальна відповідальність. От все це я їм пояснюю та розповідаю. Я завжди поруч з ними. Вони завжди можуть звернутися до мене», – деталізує військовослужбовиця.
Ольга говорить, що чула про стереотипи щодо жінок на війні, уточнює, що абсолютно з ними не згодна.
«Кожна людина, громадянин України, не залежно від того чоловік, чи жінка, повинен захищати свою державу. Чому, якщо я юрист, не можу допомогти своїм досвідом та знаннями іншим людям, які в цій сфері не компетентні. Вважаю, що не можна ділити роботу на чоловічу та жіночу. Якщо жінка може приносити користь на війні, то вона має виконувати ту роботу, яку вміє найкраще. Іншого, до прикладу, я не вмію і дуже рада з того, що можу отаким чином допомагати воїнам. Коли бачу, що людина, яка звернулася до мене, отримала необхідну відповідь або я розв’язала її проблему, – це неоціненно. В нашому колективі – 10 жінок. Кожна займається своєю справою. Воїни без проблем звертаються до нас», – розповідає жінка.
Військовослужбовиця каже, що якби можна було повернути час назад, то вона вчинила б так само. Втішено додає, що ні дня не пожалкувала про роботу в ЗСУ, бо ж знайшла місце, на якому максимально корисна рідній землі.
Сестри опинилися в одному батальйоні, в одній військовій частині разом з синами. Кожен займається своєю справою, намагається наближати Перемогу та тішити дзвінками маму й бабусю, яка завжди чекає їх вдома.
Віта Банташ, Перша електронна газета.
Нагадаємо, «Добре, коли ми не потрібні». Кінологиня ДСНС Кіровоградщини про роботу з чотирилапими колегами
Читайте також: війна всередині нас. Як приборкати почуття провини й підтримати близьких