25-річний Сергій Кучеренко – відданий захисник, загинув, звільняючи Україну від російського ворога 22 червня минулого року. Принаймні, такою є офіційна інформація про загиблого молодого Героя з Бірок. Проте лише його мама та рідні знають – це неправда, того дня в червні він ще був живий і міг вижити. Знають тепер також і те, через які катування пройшов хлопець перед тим, як його вбили вороги.
Історію воїна Першій електронній газеті розповіла його мама Зоя Кучеренко.
«МАМО, Я ЙДУ НА ВІЙНУ!»
У Зої Іванівни Кучеренко шість дітей, Сергій – єдиний син. Світлий, добрий, старанний, непосидючий завжди усміхнений хлопчик – таким він був з дитинства. Після навчання влаштувався на роботу в Олександрівський виправний центр молодшим інспектором. А вже у 2017 році повідомив мамі: «Я йду на війну!».
– Я його запитала: «Синок, може не треба?». А він мені: «Мам, майже всі мої одногрупники пішли воювати. А я сидітиму?», – пригадує мама Сергія.
Пройшов спеціальне навчання, здобув військовий фах снайпера і подався виганяти росіян зі східних областей України. Потрапив хлопець, розповідає Зоя Іванівна, у невеличкий снайперський підрозділ всього з восьми чоловік, який працював на Донеччині. Та, на жаль, вже через рік служби куля російського снайпера наздогнала і його – потрапила у плече. Побратими його витягли. Пораненого бійця доставили вертольотом до Покровського госпіталю, а потім – у лікарню в Дніпрі. Про це все Зоя Іванівна вже дізналася згодом від сина.
– Я не знала про його поранення. Він мені зазвичай щодня писав повідомлення «Доброго ранку, в мене все добре». А одного разу приходить смс «В мене все хорошо». І я відразу зрозуміла, що щось не так.
Подзвонила до командира, то він мені вже і сказав, що син поранений і лежить в госпіталі, – пригадує Зоя Іванівна.
Пізніше Сергій мамі розказав, що попросив побратима написати їй повідомлення, що все впорядку, так само, як він завжди писав. Та мамине серце відчуло тривогу лише з одного неправильно написаного слова.
Після лікування молодого військового комісували. Від оформлення інвалідності він відмовився. Повернувся до цивільного життя.
– У грудні 2021 року ми відгуляли синове весілля. Вони з невісткою Зоряною оселилися в Івангороді. А вже 20 лютого у них народилась донечка Злата, – продовжує жінка.
З пологового Сергій забирав своїх дівчат 24 лютого. Привіз додому, взяв необхідні речі, документи і пішов до військкомату. Дружині сказав, що його викликають. Та вже пізніше мамі в телефонній розмові обмовився:
«Ма, мене Зоряна вб’є, бо я сам пішов».
На той час, коли тільки почалась повномасштабна війна, Зоя Іванівна працювала на кухні в одній із військових частин на Київщині. Туди, на житомирську трасу, російські обстріли дісталися дуже швидко. Син її навчив:,як розрізнити звуки прильотів ракет, що потрібно робити, коли вони близько.
Цієї військової частини, до речі, зараз уже немає, її росіяни майже стерли з обличчя землі.
Ізюм, Нова Каховка, Слов’янськ – в усіх цих містах довелося побувати снайперу Сергію на позивний «Загроза НАТО» у перші місяці повномасштабного вторгнення.
– Я знала багато чого про те, як проходить служба сина на передовій, він мені розповідав, писав, ми добре розуміли один одного, я його – з пів слова… Бо сама довго пропрацювала між військовими…, – продовжує Зоя Іванівна.
Знала жінка і про те, яка важко нашим хлопцям і її сину було виборювати кожен сантиметр української землі. Часом і по декілька днів наші захисники не могли отримати підкріплення, сиділи на позиціях без зброї та їжі. Одного разу Сергій навіть прислав мамі фото якихось синеньких квіточок, і написав, що це найсолодша трава, яку він куштував.
На передовій позиції в одному з цих міст хлопець отримав серйозні контузії. Його до лікарні привезли разом із двохсотими бійцями. Згодом, коли Сергієві вдалося трішки одужати, він зателефонував додому, сказав, що скоріше за все його комісують. Мовляв, ще одне завдання, один бій лишився, і повернеться… Це було в Новотошківці…
ОСТАННІЙ БІЙ СЕРГІЯ
– Я знала, що якщо він іде на завдання, то може і по два-три дні не писати і не телефонувати. А так зазвичай завжди надсилав повідомлення, заспокоював, що з ним все в порядку. 22 червня зранку він мені подзвонив і попередив, що деякий час не буде виходити на зв’язок.
Я відразу почала плакати. А він мені: «Ну чого ти? Ти тут плачеш, вона (дружина) – там. А мені що робити?».
То я лише попросила, щоб він надіслав мені координати, щоб раптом що, ми знали, де його шукати, – пригадує мама захисника.
Що відбувалося далі, Зоя Іванівна знає лише з розповідей командира та побратимів. Останній бій її сина відбувся 25 червня, близько п’ятої вечора. На позиції він отримав серйозне поранення в живіт, зачепило і хребет, тому пересуватися самостійно він не міг. Побратим, який єдиним залишився живим, не зміг його забрати, залишив. А коли вранці наші бійці повернулися на «зачищення», Сергія вже на тому місці не було.
Зрозуміли, що його, пораненого, забрали в полон росіяни.
26 червня Сергій подзвонив дружині Зоряні вже з полону, з невідомого номера, сказав, щоб подавала заявку на обмін. Це були останні слова Сергія, які чули його рідні.
– Ще нам 2 липня дзвонила одна жінка, їхня, її імені ми не можемо розголошувати. Вона заспокоїла, що за Сергієм у полоні доглядають. А ще з її слів ми приблизно знаємо, що цього дня його забрали на допити. Бо при ньому був військовий квиток, де було написано, хто він, і що воював в АТО (таких ворог особливо ненавидить).
Тобто вранці, коли вона нам дзвонила, він ще був живим…
Я ще й іноді раніше сина допитувала, що там в нього написано у квиткові, говорила, щоб не брав його з собою на завдання. Він заспокоював, казав, що там вказано, що він просто водій, – продовжує мама Сергія.
Більше ніяких звісток про сина жінка не отримувала, та й знайти будь-яку інформацію не вдавалось. Ті номери, з яких телефонували раніше з полону – мовчали.
ЗАКАТОВАНИЙ
2 липня – було страшним днем. Дзвінок від невідомої її ні трохи не заспокоїв. Відволікалась на роботу. Та мамине серце в одну мить щось відчуло, воно ніби обірвалося в грудях від крику сина, який далеким ехом пролунав двічі у її вухах. Старша донька втішала маму, говорила, що це їй здалося, що все з ним добре…
Та Зоя Іванівна вже точно знала – десь там в полоні зупинилось синове серце, а разом з ним і її.
Далі були довгі дні невідомої тиші, сліз, марних надій. 22 липня зателефонували зі словами: з ворожого полону обміняли… тіло Сергія. Прислали фото.
– Я його впізнала ще по фото, яке мені вислали – це був точно він. Та вірити в це не хотіла. Тому вже наступного дня, як поїхала з донькою в Боярку на розпізнання, перевіряла на понівеченому тілі все: і очі, і руки, татуювання, і навіть зуби. Це був мій син.
З усіх обміняних там було лише два тіла, які можна було хоч якось розпізнати – дівчини-військової і Сергія. Решта – 82 тіла – це були лише обгорілі рештки.
Син же був страшенно закатований: відрізаний палець, прострелені коліна, шия і руки, тіло понівечене, поломана нога. Хтось із рашистів ще й причепив на ногу бірочку з прізвищем Кучеренко, – через сльози пригадує жінка.
Тоді Зоя Іванівна зрозуміла, що то був за крик сина. Тоді їй не здалося, вона його біль почула через сотні кілометрів.
ПОХОРОН
Його жінка майже не пам’ятає.
– Коли помер Сергієвий батько, я собі біля його могили місце нагорнула. Та й так там сина поховала, – додає вона.
Провести в останню дорогу Сергія приїхало багато друзів з Черкас, товаришів по службі. На похорон хлопця приїжджали і його командир (нині вже також загиблий) і побратим, який залишив її сина пораненим на полі бою. Просив вибачення. Вони й розповіли мамі про останнє бойове завдання Сергія. Й про те, що ворог тоді був всього за п’ять метрів від них.
Мати питала побратима, чого ж він не заховав чи не забрав з собою хоча б синовоговійськового квитка, без нього він міг би лишитись живим у полоні?
Та нічого вже змінити не можна було. Як і повернути до життя її дитину.
ВСЕ, ЩО ЛИШИЛОСЬ…
Цього року на фасаді Бірківської школи загиблому захисникові, випускникові навчального закладу Сергію Кучеренку відкрили меморіальну дошку. На ній викарбувана дата смерті – 22 червня. Це день, коли хлопець перестав виходити на зв’язок. Хоча насправді він загинув у ворожому полоні значно пізніше. Щоб офіційно змінити дату загибелі, потрібні свідки, докази, яких немає. Бо майже всіх Сергієвих побратимів, які могли щось розповісти, немає серед живих.
Та це вже й не так важливо, бо від зміни офіційної дати вже не повернеться до життя найкращий син, брат і тато для малесенької донечки.
Маленькій Златі, між тим, вже один рік і вісім місяців. В неї татові очі, розповідає жінка. А характер – від обох взяла. Свою маленьку донечку Сергій бачив лише двічі – добу, перед тим як пішов на війну, і коли одного разу приїздив у відпустку на десять днів.
Після загибелі Сергія вже минуло більше року. Він мамі чомусь рідко приходить у снах, вона ж на його могилу ладна ходити щодня. Доньки не дають. Бояться, що серце мамине, яке вже перенесло дві операції після смерті сина, не витримає. Іноді, навіть щоб поплакати, жінці доводиться ховатись.
Та чим більше часу проходить, тим важче стає на душі згорьованої мами. Каже, що похорон сина якось сам по собі пройшов, від заспокійливих препаратів – все ніби в тумані. А ось з часом лише приходить усвідомлення, що вже ніколи не почуєш рідного голосу своєї дитини, не побачиш, лише на фотографії…
Дитячих фото Сергія, до речі, у Зої Іванівни мало. Каже, бідно жили, не було за що їх робити. А от вже дорослі – є. Є і ті, які син висилав з війни. Їх вона надійно зберігає, щоб часом жодної не зникло. Так само, як і боїться втратити листування з сином в одному із месенджерів. Часто заходить у спільну переписку і все перечитує.
Це все, що їй лишилось…
Ольга Діденко для Першої електронної газети.
Фото з архіву Зої Кучеренко.
Читайте також: «Все у моєму житті змінилося. Але додалося віри й надії» – дружина зниклого воїна