Пані Оксана вже більше 20 років живе на Кіровоградщині, куди переїхала ще молодою. Це рідний край її чоловіка, а за стільки років – рідний і для неї. На малій Батьківщині – в Запорізькій області – залишилася її матір і сестра з інвалідністю, дядько з родиною, друзі дитинства і чимало знайомих. Раніше жінка один-два рази на рік відвідувала рідню.
Коли місто окупували, вона щодня підтримувала зв’язок з мамою. Проте згодом і він обірвався. Пані Оксана не знає, чи всьому виною відсутність мережі, чи щось сталося з телефоном, але вже більше місяця не говорила з мамою і не може додзвонитися до інших родичів та друзів.
Із коротких розмов з матір’ю, вона розповіла Першій електронній газеті про життя в окупованому Мелітополі.
«Мама живе далеко від центру, в приватному секторі. Хата в нас там хороша, тато сам будував. Він будівельником був. Помер ще до окупації, серце схопило. Я виїхала звідти зразу після школи. Потім заміж вийшла, життя сюди закинуло.
Як тільки почалася окупація, ми щодня були на зв’язку. Я звала їх до себе, а вони спочатку не вірили, що все так серйозно, а потім боялися тікати. І це все за кілька годин, а не днів. Їх у перший же день почали обстрілювати, розбили військову частину, а наступного дня почалися справжні бої. Люди, зрозуміло, поховалися. Поліцейські були такі, що на сторону ворога зразу перекинулися. А хто міг, той захищався. Там і військові були, і поліція. Тільки скільки ж їх там було? Купка? А ті лізуть і лізуть. І мама казала, що авіація зверху обстрілювала. Хатів багато розбили, людей ранило багато.
Місто взяли швидко і зразу ці рускі і не рускі машинами заїхали і владу до рук прибрали. Практично зразу після цього зник нормальний зв’язок. Мама виходила там на одне місце майже в пригороді, де можна було мережу зловити, і чи дзвонила, чи писала. Коротко: «Живі. Хата ціла». А коли могла подзвонити і поговорити, то розказувала, що люди на мітинги виходять проти русні, і що не руских там більше. Матюкалася дуже.
Казала: «Понаїжджали ці ви*лядки метрові, ходять в своїх камуфляжах і сапогах, в яких ще наш дід ходив, і хати собі придивляються». Чи це буряти були, чи хто, але низькорослі і косоокі. Вони були дуже впевнені, що приїхали сюди назавжди. В магазинах гребли все, що бачили, без грошей. Тільки автоматами в людей тикали і «Таво давай, ета давай! Бистрєй, баба!». Може місяць пройшов, як вони сім’ї свої привезли. Жінки ходять такі самі малі, з ніг до голови замотані, по сто одьожок на них, халати якісь, як балахони, один на один надіті і поясами перев’язані. І такі самі наглі, як мужики їхні. Матюкаються до чорта і оце зайде в магазин (вже як торгівлю відновили), вибирає, що їй там треба, і не платить. Або було «пачєму у вас прянікі нє свєжиє?!». А де ми тобі «свєжих» візьмемо? Що привозять з вашої кацапляндії, то і продаємо. А вона зразу на телефона і чоловіку дзвонить жалітися, а ті ж прилітають, як скажені, і автоматом тикають «всєх растрєляєм!».
Як тільки приїхали, то зразу шукали, де селитися. Не знаю, як там в центрі, мабуть вони його оминали, бо не бачили будинків, вищих одного поверху, і боялися на висоті жити. Але мама казала, що всі посунули по приватному сектору. А в нас райончик такий зажиточний. Всі хазяї живуть, кожен старається, щоб і гарненько було, і чистенько, двори великі, клумби коло хат, ворота ковані, забори в усіх з металу чи цегляні. То вони оце ходять – автомаччик з жонушкою своєю – і вона тикає пальцем «тут хочу жить». То хазяїну давали 10 хвилин, щоб вибратися, а хто не встиг, по тому чергу з автомата пустили і вижив, чи не вижив, то вже твої проблеми. А сусідка мамина збиралася, поки в того (окупанта – ред.) цигарка догорить. То вона тільки документи і речі якісь чоловіка схопила і до мами тікати. І молилася, щоб ті не зрозуміли, що в хаті військовий жив. Бо догнали б і вбили б!
А які ж вони тупі, хай Бог простить! В усіх хатах вода підведена, а вона візьме свій виводок і ходить з відром «колодєц» шукає. І мати до нас гне, бо ми бидлота і без «колодців» живемо. А нащо вони нам, як у нас вода в хаті є! Як та сусідка завезена до мами причепилася, де воду брати, а мама їй сказала кран відкрити, то та не зрозуміла, що їй кажуть. А витягнути на подвір’я пральну машинку , кинути «на спину», залити відром воду і руками прати – багато розуму треба?
І оце засруть хату так, що там жити неможна, і в другу перебираються, знов засруть, знов перебираються! А після них туди ж зайти не можна! Воно ж ні прибрати, ні помитися! Туалетом не користуються – городи обсирають! Люди переговорюються між собою, що після них туалет – найчистіша кімната в хаті. Бо скрізь срач, наче там самі свині жили, а в туалеті чисто. Мабуть, вони туди просто боялися заходити, бо боялися унітаза! Де ж вони таке чудо могли побачити?
А потім щось там на фронті сталося – чи наступ пішов, чи що, а ми ще про те не знали, – і ці вузькоокі в один момент як прихали, так і поїхали! Зібрали своїх «метровок» і тих босяків малолітніх і тікати. Тільки приїхали з пустими руками, клунками там якимись. А вибиралися, мама казала, то все. Що бачили, гребли. І коври, і меблі на машини грузили, і техніку, тільки куди вони її включати будуть? Навіть одяг, взуття виносили з хатів, у яких жили! Треба воно їм чи не треба, а все тягнули за собою! Навіть ворота знімали! Хай подавляться, щоб тільки не верталися більше ніколи».
Читайте також:
- Вони вижили в Маріуполі: “Місто не могли здати. Ми повинні були захищатися і ми це робили”
- Третій шанс “Малюка”: Герой АТО повернувся з Америки, щоб захищати Україну