«Я народилася в Чернігівській області. Так написано у моєму свідоцтві. А росла, вчилася на Луганщині, у Рубіжному. Потім було доросле життя і Київ. Коли оглядаюся назад, бачу, що всі три моїх маленьких батьківщини, кожній з яких я віддавала своє серце в різні роки, всі вони у вогні. І це так не справедливо. І боляче».
Оля каже, що сьогодні не має конкретного місця проживання. Боїться прив’язуватися до якихось населених пунктів, щоб вони не повторили долю її рідних і улюблених міст.
«Звісно, це не серйозно, я розумію, що від мене не залежать ні глобальні події, ні світова історія, але мені так легше – не триматися за побут, не звикати до конкретного місця»
А ще вона намагається нікому не казати, що має луганську прописку. Називає себе киянкою. Вважає, так менше проблем.
«Ні, я не хочу сказати, що люди ставляться негативно чи підозріло до вихідців з Луганська. Просто … менше довіряють. Та я і сама не довіряла б після всього, що побачила, пережила, запам’ятала. Це, мабуть, прокляття, яке ще довго буде переслідувати людей з Донбасу»
Її увага розсіюється. Складається враження, що Оля німіє, поринаючи в спогади. І вони, мабуть, не дуже приємні. Чекаю. Не порушую тишу. Якийсь час вона мовчить, ігнорує.
«Я пам’ятаю той ранок, коли наше життя перевернулося. Зірвали міст. (22 травня 2014 року російські війська підірвали міст поблизу Рубіжного – ред.) Вже тоді було зрозуміло, що наші люди не готові до війни, не готові супротивляться. Їм якось дуже хотілося в ту росію. Багато хто підтримував окупантів. Таких, хто за наших, за Україну, дуже пресували. Коли все це заварилося, люди просто виходили на вулиці, дивилися по сторонам, намагалися зрозуміти що до чого. А наше керівництво відкрито підтримувало окупантів і людей закликали кидатися на українську армію, як на ворогів. Всі повторювали той міф про страшних бандерівців.
Я тоді була молодша, дурніша, язик без кісток. Взяла і ляпнула, що кидатися треба на росіян, бо ми вдома, а вони прийшли до нас зі зброєю. І це ж я не на мітингу десь, а так – на вулиці перед сусідами. І що ви думаєте? В той же день прийшли поліцаї (місцеві хлопці, що живо переметнулися на той бік) і так по-дружбі, бо знали мою маму, сказали їй по-хорошому, щоб дочку в хаті заперла, якщо не хоче проблем. Баба тоді сварилася і кричала мамі «це твоя погана кров ніяк не успокоїця». Мама моя з Чернігівщини. Батьки там познайомилися, я народилася, а в старші класи вже в Рубіжному ходила, як ми переїхали».
Вже тоді Оля розуміла, що тут мало її однодумців. Сиділа в хаті, як радили «поліцаї». Була свідком обстрілів, боїв, пожеж. Мовчки спостерігала. Не висовувалася, щоб не наражати на небезпеку рідних – знала, що нікому не можна довіряти, кожен норовить здати, щоб вислужитися.
«Це було дуже страшно. Коли зараз чую від біженців, як їх бомбили, обстрілювали, я їх не просто жалію, я їх розумію, бо колись вже відчувала це на собі. І коли напали на Київ, відчула знову. Тоді наче всі мої спогади, які я давила цими роками, вернулися. Я так і не забула, як до нас прибігала сусідка, молодша за мене років на сім, і хвалилася, як «наші» (односельці – ред.) вийшли проти українських військових і ставали поперек дороги, щоб не пропустити їх, а ополченці тоді просто почали стріляти. Вони вже тоді ховалися за спинами людей і стріляли. Хіба вже тоді не було зрозуміло, що це не правильно, що справжні чоловіки, військові, просто люди так не повинні і не можуть робити – стріляти з-за спин мирних!?»
Щиро обурюється Оля і знову бере паузу. Ніби набирає в груди повітря чи намагається впорядкувати свої думки, які раз за разом виривають з пам’яті старі болючі спогади.
«А знаєте, що взагалі в голові не вкладається: як людину, яка тоді здала місто, яка стала поперек нашої армії, як його можна було знов обрати мером? Він всі ці роки керував містом, щоб зараз знову його здати! А син його? Він же мєнтяра продажна! (співробітник МВС – ред.). Він же в рашку потім втік. Та багато потікали. І мій втік. Сожитель колишній. І я цьому взагалі не здивована. От взагалі! Тільки як в тому кіно: за державу обідно».
Оля вирвалася з Рубіжного, щойно воно знову перейшло під контроль українців і в людей з’явилося право вибору – куди їхати. Разом з подругою вони гайнули шукати кращої долі в столиці. Звернулися в Донбас SOS і їм допомогли влаштуватися. Ольга за освітою товаровід. У Києві працювала в логістичній компанії.
«Так ми і познайомилися з Костіком. Він водієм був. І єдиний раз, коли мені довелося поїхати з ним по-роботі, ми потрапили в аварію. Зима була, скат лопнув і нас понесло. Він тоді око травмував, а я ціла лишилася. Пощастило. Тепер я за кермом, а він завжди поряд. Моя опора».
Оля впевнено тримає кермо в руках. За цих сорок днів (на момент написання статті) вона намотала по Україні більше кілометрів, ніж за всі роки свого водійського досвіду. Коли окупанти повернулися з новими силами, Ольга і Костя евакуювалися з Києва. Але не втекли, а почали вивозити людей з місць бойових дій. Вони власноруч переобладнали свій вантажний бусик під пасажирський і стали волонтери ти, рятуючи життя земляків.
«Почалося з того, що до нас звернулися знайомі і попросили вивезти їх з села. Це була наша перша поїздка. І сама спокійна. Потім пішло-поїхало. Хтось до нас звонив, а то ми верталися з виїзду і бачили людей, що йшли пішки, розверталися, підбирали їх і везли, куди їм треба. Потім вчепили на бус номер побілки, написали пости в соцмережах і почали їздити вже серйозно. Вивозили з Київської області, Чернігівської, з моєї Луганської. Везли чи за адресами, у кого де родичі, як сюди (на Кіровоградщину – ред.) чи в офіційні штаби. До вас привезли людей з Лисичанська. Перед цим були мої земляки з Рубіжного. Тільки я їх зовсім не знаю, якісь дуже молоді люди з дітками. Ну, хай Бог їм помагає»
Часто буває, що в один бік везуть людей, а звідти – допомогу на фронт. Автівки чи самі заправляють, чи інші волонтери помагають. З людей, яких перевозять, ні копійки не беруть. Хоча за всі свої поїздки надивилися чимало.
«Було таке, що спиняють нас на трасі: «Поможіть, ми обломалися, їдемо на західну». Кажу, сідайте тільки на підлогу, бо бус повний. Прошу людей, хто там з сумкою, бо більшість взагалі з пакетиком чи без речей, щоб по двинули речі. А ці з траси: «на полу сидіти? Та що це за волонтери такі…?!» і пішло-поїхало. А то взагалі запихують у машину велосипед спортивний. Я кажу, лишіть, життя головне, людям тісно. А воно сунеться і «я плачу – я заказиваю». Не люблю таких. З ними Костік швидко «домовляється». Тим більше, ми веземо тих, хто не може заплатити. А як в тебе гроші є, то шукай собі таксі. Люди оно по тисячі доларів платили таксистам, щоб просто виїхати з Київської області хоч кудись».
Питаю, чи виїхали її рідні. В Рубіжному всі роки війни жила її мама, баба і тітка з родиною.
«Я просила їх про це, щойно почалося вторгнення. Щодня дзвонила, питала, чи живі, чи готові виїхати. Я читала звіти в Телеграмі про обстріли, авіа удари. Щодня. ЇХ накривали щодня. А потім ті цистерни зірвали (російські війська двічі поцілили в цистерни з азотною кислотою – ред). Мама бачила помаранчеву хмару. Такий їдючий був дим. Казала, навіть хати і дахи стали якимись рижими. Люди сиділи по хатах. Видно, Бог трохи любить Рубіжне, бо по прогнозу вітер погнав хмару на росію. Хай дихають».
Вилаялася. Різко і з біллю.
«Після першого попадання я сказала, що сама за ними приїду. Вони не хотіли. Мама боялася, що вб’ють по дорозі. Баба боїться хату лишити. Хоча скоро, бояся, там взагалі нічого не лишиться. Та і сумувати особливо нема за чим – хата там така-собі. Просто, рідна, тому її і шкода, тяжко в старості кудись рушати. А тітка… Дітей своїх давно на росію відправила. У неї там чоловік на заробітках був. Чуєш, війна іде, а він в росію на заробітки їздив! І сміх, і гріх… Тепер і діти там. А може вже і тітка, не знаю. Маму недавно через гуманітарний коридор вивезли. Четвертої спроби, бо то щось зривалося, то перекривали, то вона знов боялася і не йшла. Ну, вивезли вже. Я її ще не бачила. Оце людей в Кіровоградську область привезла, звідси зараз гуманітарну заберу і потім спробую до неї поїхати. Десь далі від фронту перевезу»
Костя завантажив бусик їжею і речами, які зібрали люди в одній з громад Кіровоградщини. Все це поїде в прифронтові міста, куди в першу чергу вивозять людей з тимчасово окупованих територій і зон активних бойових дій.
«Село є село – добре, відверте і душевне. Останню сорочку віддадуть. У нас не так, – каже Оля, згадуючи рідну Луганщину. – Правду пишуть про ментальність. Її там задавили, закатували, заморили голодом, а потім розбавили рускими. А тепер цих руских типу спасають…»
На прощання питаю, що нам тут, на Кіровоградщині, робити, щоб фронту помогти. Сміється.
«Ви і так робите все, що можна і треба. Нагодувати людей – це зараз головне. Бо насправді ти не знаєш і сотої частини правди про окупацію. І не буду розказувати. Страшно там. Але все буде ЗСУ! – задумалася. – Робіть так, щоб вас не прийшли спасати»
Читайте також: Переселенець із Сєвєродонецька: «Останнє, що я бачив – величезна вирва біля мого будинку»