Поява нового підприємства під час пандемії коронавірусу, коли припиняють існування навіть акули бізнесу, – явище неординарне. Створення швейного виробництва – тим більше, оскільки в цій галузі завдяки Китаю, Туреччині й країнам Південно-Східної Азії конкуренція величезна.
Тож коли «Нова» дізналася, що в Новомиргороді вже кілька років успішно працює швейне підприємство «Сакура», вирішила поцікавитися його історією.
24-річна власниця бізнесу Наталія Настін народилася в сусідній Миролюбівці в багатодітній родині. Після школи планувала здобути фах дизайнера, але не склалося. Після року навчання в Маловисківському ПТУ №16 вступила до Кіровоградського педуніверситету на вчителя трудового навчання, сподіваючись опанувати фах швеї-закрійника (майбутні вчителі-трудовики за програмою мали пройти таке навчання). Але за два роки зрозуміла: в педунівері вона не досягне того рівня, якого прагнула. Тоді їй було 19.
– Я полишила навчання і влаштувалася на свою першу роботу – продавцем одягу. Водночас подалася на курси шиття одягу в Кропивницькому, провчившись на них два роки.
До нашої бесіди приєднується чоловік Наталі і співвласник «Сакури» Петро, і вона згадує, як той допомагав їй здобути швацький фах.
– Він ветеран АТО, на той час працював на «Велті», – продовжує дівчина, – і завдяки його зарплаті я оплачувала курси. Кошти витрачали не лише на навчання, а й придбання тканин, машинки, оверлоку для нього. Потім я їздила до Польщі на заробітки, і зароблене, а також відкладені чоловіком гроші стали поштовхом для відкриття своєї справи. Вклали в неї й кошти від продажу моєї земельної ділянки.
Придбавши обладнання, Настіни відкрили невеликий магазин одягу й майстерню з його ремонту. На той час вони вже півтора року (2017-2018 рр.) шили карнавальні костюми, тож певний досвід мали. Згаданих курсів Наталі бракувало, тож вона штудіювала чимало профільної літератури. Намагалася перейняти досвід й у місцевих швачок, але її прохання наштовхувалося на категоричне «ні»…
– Ми торгували одягом, ремонтували його й займалися індивідуальним шитвом, – продовжує Наталія. – Але розуміли, що куплений на «7-му кілометрі» товар із нашою націнкою надто дорогий і не вартий такої ціни. Від самого початку ми знали: наша мета – своє виробництво, виготовлення власного одягу.
Бізнес поволі розвивався, з’явилися перші наймані працівники, і через пів року Настіни вирішити ризикнути. Вийшли на власника відомої в області торговельної мережі одягу з пропозицією співпраці. Той запропонував показати кілька зразків масової продукції. Та ось проблема – жодного готового зразка не було! Натомість були підготовлені люди, досвідчені швачки, яких планували брати на роботу. Заради нового великого замовника молоді підприємці перебираються в більше приміщення, добирають ще обладнання, активно шукають постачальників тканин. Врешті-решт, подолавши численні труднощі лише за тиждень (!), Настіни були готові до зустрічі із потенційним партнером-замовником.
– Тож ми представили в Кропивницькому шість зразків, з яких їхні менеджери відібрали чотири. Мене приємно вразила директорка: професіоналка, освічена, інтелігентна і просто чудова людина. Це був переломний момент – після такої зустрічі займатися іншою справою вже не хотілося. Вийшла з їхнього офісу – ноги підкошувалися. Отак у 2019-му ми отримали перше замовлення і кошти на закупівлю матеріалів, розпочалося масове виробництво. Важко передати мої емоції, коли я в автобусі їхала додому із договором у руках.
Почалося і набуття великого досвіду. Кожного дня виникала якась помилка то на виробництві, то у колективі. Мені було 20 років, чоловік продовжував працювати на «Велті», тож керувала всім сама. Всі швеї були старшими, тож слід було продемонструвати лідерство, і це найтяжче. Складно було й вибудувати систему зарплат, оплати за пошиту продукцію, чимало було помилок із запуском операційного процесу. Дуже багато було прострочених замовлень, і, відповідно, ми дуже боялися втратити партнера. Але щоразу наш замовник демонстрував розуміння, він ніби вірив у нас. Тож ми й досі з ним працюємо.
Далі замовників у «Сакури» більшає. Аж тут з’являється коронавірус. Карантин негативно позначається на виробництві – деякі виконані замовлення не оплачують. І згодом про пошиття одягу довелося на певний час забути. Але, вважає Наталка, саме карантин їх зробив незламними. А врятували підприємство одноразові захисні маски.
– Не хотіли ми ними займатися, але довелося. До речі, ми проплатили перші рулони спанбонду (тип тканини), але тканини не отримали – фірма-продавець просто зникла…
Але все одно шили маски, і коли їх продавали по 20-40 гривень, ми – по 3,5-4. У нас трудилося вісім працівників, і пошиття 2-3 тисяч масок нам вистачало на виплату зарплат і оренди. Ціль була не заробити, а вистояти. Коли ж про наші ціни дізналися влада, аптеки, лікарні – всі вони стали нашими клієнтами. Шили ми не лише маски, а й одноразові костюми: халат, бахіли, шапочка й маска. Завдяки цьому ми й витримали.
Із закінченням жорсткого карантину «Сакура» почала поволі «розцвітати» – замовлення відновилися. Колектив збільшувався, приміщення стало тісним. Пошук нового ставав дедалі актуальнішим, тим більше, що Наталія, крім цеху, хотіла мати й склад, який дав би можливість зручно розмістити всі моделі й спростив би роботу із клієнтами. Таке знайшлося у центрі міста, в ТЦ «Космос», восени 2021 року. Зробили під себе ремонт, і тепер «Сакура» має два цехи – закрійний та швейний – і склад-магазин. На той час підприємство мало шість великих замовників, серед яких – назви відомих фірм. Крім цього, Настіни шиють і власний одяг, тобто не під брендами мережевих фірм, для продажів у Новомиргороді. Водночас постійно вкладають кошти у вдосконалення виробництва, закупівлю обладнання.
– Перші три роки кожну зароблену копійку ми вкладали у виробництво. Потребували багато чого, щоб задовольнити замовника. Це і преси, і різні машинки. Доводилося працювати сім днів на тиждень, до пізньої ночі, і навіть ночувати на роботі. Завдячуючи цьому, ми вийшли на певний рівень. І я впевнена, що це тільки початок.
Нині на підприємстві працює 22 особи. Цікавлюся, чи відчувається дефіцит швачок.
– Ми самі готуємо фахівців, – відповідає Наталя. – Навчаємо з нуля, якщо є потреба. Я особисто навчаю, з індивідуальним підходом. Зараз навчання триває два тижні. Раніше – місяць, бо вивчали теорію й практику. Тепер застосовуємо експрес-навчання, бо роботи дуже багато, – вирішили давати лише практику.
– Нині Україна небагата на виробників тканин. З яких ваш одяг?
– Із китайських, турецьких й узбекистанських. Вони різняться якістю й вартістю, відповідно – застосовуємо їх для одягу різних цінових категорій.
Дуже шкода, що в Україні практично немає власних тканин. Попит на них колосальний. Лише за місяць ми використовуємо близько двох тонн. І таких цехів, як наш, сьогодні відкривається багато. Вочевидь, власники магазинів одягу змінюють тактику від перепродажу до свого пошиву, бо це, напевне, економніше. Один із чинників таких змін – пандемія, на мою думку.
– Який у вас асортимент?
– Загалом ми шиємо більше дитячого, є і для дорослих – залежно від того, чого хоче наш замовник. Але на своїх продажах маємо одяг для всієї родини. Щоб було зрозуміло: за угодами із мережевими замовниками, для свого магазину, своїх продажів ми не маємо права шити такий самий одяг, як для них. Тому наш на сто відсотків відрізняється від їхнього.
– Де можна зустріти вашу продукцію?
– В області, бо ж один постійний партнер, як я говорила, – з Кропивницького і має торговельну мережу по ній. Ще одна мережа – так звана соціальна, має більше ста магазинів по всій країні. Шиємо на одеські ринки. Співпрацюємо з українськими брендами, котрі відкривають Інстаграм-крамниці.
До речі, зараз ведемо перемовини з відомим європейським брендом. Але щоб відповідати їхнім вимогам, треба попрацювати над цим приблизно пів року. Мова про наявність перекладача, нове обладнання і збільшення числа швей, адже об’єми роботи прогнозуються дуже серйозні.
Словом, рухатися є куди, роботи чимало. Головне, щоб поруч були професіонали. Кадровий голод – проблема! Наприклад, ми шукаємо технолога. Це людина, яка займається виробництвом від «а» до «я». Готові забезпечити житлом і зарплатнею, конкурентною із закордонними. Але…
– Ви шиєте для відомих брендів. Про свій задумуєтеся?
– Так. Але назва «Сакура» найімовірніше залишиться за швейним виробництвом. А власне бренд матиме іншу назву, адже шитимемо і чоловічий одяг, який позначати жіночим словом було б недоречно. Та поки що це неактуально, бо ми ще не доросли до такого рівня. Адже це – марка, ім’я, обличчя, яке передбачає високу якість, різноманіття й кількість.
– Чому саме «Сакура»?
– Коли ми починали справу, міркували, звісно, як назвати магазин. Думали про назву на поєднанні наших із Петром прізвищ або імен. Чогось милозвучного не придумали. А «Сакура» – бо це ніжно, прекрасно.
Ігор Крушеницький, “Нова газета”, фото автора та з власного архіву Настіних