Його речі летять у багнюку. Рука “зеленого чоловічка” без сентиментів витрушує усе те, що Він прихопив у маленький дорожній рюкзак. Кожну коробку з продуктами в автівці ці “люди” пробивають – шукають зброю. На цьому кордоні байдуже, що ти широкоплечий татуйований чоловік. Адже цей “прикордонник” вважає себе тут господарем. Хоча далі – український Крим. Там море, де заблоковані українські кораблі. Треба це витримати. Їхньої допомоги чекають моряки…
Передісторія
У ніч на 27 лютого 2014 року Верховну Раду та Уряд Автономної Республіки Крим захопили підрозділи російських військ. Озброєні військові встановили на будівлях російські прапори. Із цього дня на півострові розгортаються численні збройні формування у складі місцевих зрадників, “беркутівців”, організацій “козачків” і так званих “зелених чоловіків” – добре озброєних і екіпірованих людей у формі без розпізнавальних знаків. Останні були кадровими військовими російської армії, які взяли під контроль місцеві органи влади, блокували українські стратегічні об’єкти та військові частини.
Зокрема, з 3 по 27 березня вони влаштували блокаду українського флоту на озері Донузлав. Спочатку вихід із озера перекрив ракетний крейсер “Москва”, а згодом росіяни затопили декілька своїх кораблів, аби не допустити прохід українських суден в Одесу. Таким чином у Донузлаві опинилися заблокованими 13 кораблів, серед яких був і СДК “Кіровоград” зі значною кількістю моряків із Кіровоградщини на борту.
Історію про те, як морякам везли продукти в окупований Крим, знущальні перевірки російськими найманцями, патріотичний мітинг жінок на півострові та як один “забутий” папірець ледве не погубив усю операцію, Першій електронній газеті розповів волонтер Геннадій Солдецький.
Далі розповідь прямою мовою волонтера.
У дорогу
Коли ми дізналися, що запасів їжі у хлопців залишилося лише на два дні, то вирішили діяти негайно. Тоді благодійний фонд “Добротвір” оперативно зібрав у вантажівку 12 тонн продуктів, але виникло питання: “Як потрапити в окупований Крим?”. Вирішили домовитися з місцевим осередком “Червоного Хреста”, аби вони зробили нам “документальне прикриття” і оформили все як допомогу від себе для мешканців півострову. Завдяки такій хитрості був шанс дістатися до наших моряків.
Дружина до останньої миті не знала про цей виїзд. Не хотів її хвилювати. А коли таки розповів – вона категорично відмовлялася мене відпускати. Усе було настільки серйозно, що жінка зібрала всі мої речі і сховала паспорт. Я ледве прихопив свій дорожній рюкзачок і “втік”. Важко на душі було в цей момент, але водночас мене переповнювало почуття відповідальності і гордості за те, що я зможу допомогти своїй країні в непростий час.
Кордони
Отож, на календарі 7 березня. Я з колегою та водієм їду у напрямку Криму. Тоді ще траса “Кропивницький-Миколаїв” була у зовсім жахливому стані. Наш старенький КАМАЗ з грюкотом рухався по цих розбитих дорогах. До кордону з півостровом ми дісталися лише пізно ввечері. Зупинилися у придорожньому хостелі, щоб переночувати, набратися сил і їхати далі. На світанку продовжили наш шлях.
Наш кордон перетнути було нескладно. Українські прикордонники навіть нічого не перевіряли, коли дізналися, що ми веземо продукти на заблоковані в Донузлаві кораблі. На їхніх обличчях проглядається легка тривога за нас. Ніхто не хотів думати, що станеться щось погане. Тому бадьорі жарти, щирі посмішки і побажання успіху відганяли похмурі думки. Я почав хвилюватися лише тоді, коли ми переїхали буферну зону і дісталися Армянська, де стояли “зелені чоловічки”.
Територія нашпигована військовою технікою, танками, гарматами… Максимально озброєні люди в екіпіровці без жодних розпізнавальних знаків… Безліч чоловіків із шевронами кримського “Беркуту”, вздовж кордону вештаються ряжені козачки в хутряних папахах на голові. У далині видніються окопи, бронетранспортери і дзоти з кулеметами. Чітко видно, які “брати” напали на Україну і заполонили Крим.
Озброєні чоловічки зупинили нашу вантажівку і в першу чергу почали перевіряти документи. Дідько, а я ж без паспорта… Єдиний документ із собою – моє зім’яте посвідчення юриста, яке вдалося прихопити з верхньої полички робочого столу. Це мене і врятувало. Хрипливий наказ прикордонника в балаклаві – і нас почали обшукувати “беркутівці”. Це був жорсткий армійський огляд. Речі з рюкзаків витягували і кидали прямо в багнюку на дорозі. Всі кишені витрушували – і з показовою ненавистю демонстрували свою силу. Мого напарника з дещо специфічною зовнішністю – кремезного чолов’ягу з суворим обличчям – приставили до машини і в “бидлуватій” манері обшукали до трусів. Враження було, наче їм хотілося на весь світ кричати: “Что, хо*ли, мы отжали у вас Крым? И что вы нам сделаете?”
*Бійці міліцейського підрозділу “Беркут” із георгіївськими стрічками на боці окупантів
У мене відібрали підставний телефон (справжній власний я заховав у нашому КАМАЗі) – з нього моментально видалили всі файли. Навіть я не знаю, як це робиться на кнопочному телефоні. У них, мабуть, така процедура у декілька натискань була доведена до автоматизму.
Близько двох годин росіяни перевіряли машину. Хтось із найманців почав зривати пломби з ящиків. Моє обурення і прохання обережніше поводитися з продуктами для людей викликало лише насмішку: “Ты еб*нутый!? Я сейчас тебя и твой груз запломбирую!”
Після цієї фрази до нас підійшов чоловік у балаклаві, який керував “беркутівцями”. На вигляд йому було за п’ятдесят років, напевно, не одну таку війну пройшов: “Знаем мы ваш бл*дский Красный Крест”, – зі злістю промовив він, заліз до вантажу і почав протикати автоматом зі штик-ножем всі пакунки, коробки, ємності… Ймовірно, намагався знайти зброю. Не знайшов. Напевне, це його засмутило, адже більше приводів нас тримати у них не було.
Позаду нас стояла фура, у кабіні якої висіли прапорці України та ЄС. Той “вояка” зірвав їх і викинув у діжки з вогнем зі словами: “Смотри, с*ка, в Европу они, бл*ди, захотели!”. У мене досі перед очима цей момент. Він дає зрозуміти, що ми з росіянами точно не “один народ” – між нами цивілізаційна прірва. Із шаленою злобою вони намагаються пазурами затягнути нас в обійми “русского міра”, аби тільки не допустити волі й успіху України…
Зрештою окупанти пропустили нашу вантажівку у Крим. Щойно машина рушила – я заціпенів від жаху. У внутрішній кишені рюкзака був папірець, який міг передчасно перервати нашу місію. Про нього я зовсім забув і тому не позбувся завчасно. Це був супроводжувальний лист від Міністерства оборони України – розпорядження для тодішніх міліцейських про надання нам будь-якої допомоги під час руху вантажу до наших кораблів. Якби цей лист знайшли під час перевірки на кордоні – страшно уявити, що було б з усіма нами… Я розірвав його на дрібні частини, а місце з печаткою узагалі з’їв.
“… тут далеко не готельні умови, але щось змушує моряків тут бути”
По дорозі нам зустрівся патріотичний мітинг жінок. Символічно, що це було 8 березня. Близько сотні людей вийшли з синьо-жовтими кульками, державними та кримськотатарськими прапорами, у руках тримали плакати на підтримку територіальної цілісності України і скандували гасла за мир у країні. Того дня дув пронизливий холодний вітер. Але він не лякав їх. Не лякало їх і те, що навкруги вже всюди сновигали російські найманці та посіпаки. Ніхто з нас не очікував побачити подібне зібрання на окупованому півострові. Це заспокоїло нас після прицільного обшуку на кордоні.
До того ж далі, на адміністративних будівлях у селищі Новоозерному біля Донузлава, висіли російські триколори. Через них Крим відразу здавався чужим і ворожим. У порту нас зустрів Володимир Хродченко – тодішній командир середнього десантного корабля “Кіровоград” (зараз носить назву Юрія Олефіренка – капітана I рангу Збройних сил України, Кавалера ордена Богдана Хмельницького. Загинув 16 січня 2015 року під час мінометного обстрілу на Донбасі. Юрій кинувся на захист, прикривши собою трьох бійців – ред.). Під час розвантаження продуктів командир дав мені бінокль і показав на дзот із росіянами. Там почалася метушня. Зі слів командира, ми оживили їх своїм приїздом. Через декілька секунд я бачу трьох снайперів – їхні гвинтівки тримають нас на прицілі. Вони слідкували за всім, що відбувалося біля корабля. Від здивування я навіть помахав їм. По тілу прокотилися мурахи.
Володимир Хродченко запропонував поділитися продуктами з іншими кораблями, які також стояли заблокованими на Донузлаві. Зокрема, із командами великого десантного корабля “Костянтин Ольшанський” та тральщика “Черкаси”.
Того вечора кок приготував смачнющу вечерю. На кораблі все смакує по-особливому… До того ж ми нарешті відчули себе у безпеці – серед своїх людей. Хлопці навперебій ділилися морськими байками, водили екскурсіями по своїх каютах. У кожній з них – найдорожче для кожного. У когось на стіні висів дитячий малюнок доньки, десь – плакат з автографом чи постер улюбленого фільму. На невеличких столах були книги – художні, детективи… Хоча, здається, і в реальності у цих хлопців одна суцільна кульмінація. Вони заблоковані уже не перший день, але і мови не йде, щоб покинути корабель і прийняти іншу сторону чи втекти. Вони оберігають свої судна і українську землю. Хоч, вони біля моря, але тут зовсім не готельні умови. Старий посуд, грубі ліжка, далеко не нові меблі – мені, людині з бетонних джунглів, здавалось, що тут важко почуватися спокійно…. Проте це все – будні цих моряків і їхній побут, такий рідний і по-своєму упорядкований. Вони проживають тут окреме життя. І того вечора моряки раділи своїм гостям – як вісточці з рідної землі.
На ніч ми залишилися на кораблі, який під покровом темряви відшвартувався і стояв трохи далі від порту. Вночі з кожного корабля у різний час моряки кидали у воду гранати. Це робилося для того, аби не підпливали ворожі водолази і не було ніяких диверсійних маневрів. Матроси були готові відстоювати корабель до кінця і довго чекали хоч якихось дієвих розпоряджень із Києва. Київ мовчав.
Під час прощання моряки на пам’ять подарували нам мата (килимок із прядива), швабру-машку і ватман із підписами та побажаннями від усього екіпажу СДК “Кіровоград”. Усе це ми надійно сховали у вантажівці, а згодом передали у музей військово-морського флоту в селі Велика Северинка Кропивницького району.
“Зелений коридор”
На жаль, дорога назад також виявилася непростою. У місті Армянськ, вже поблизу підконтрольної Україні території, нас зупинив наряд міліцейських. Ми не знали, що від них очікувати. Адже форма ще була з українськими шевронами, але поведінка видавала російські настрої. Вони оглянули машину, відібрали всі гроші, а водія поволокли у мікроавтобус, де сиділи двоє людей із автоматами. У нашій кабіні настала тиша. Тривало все це близько години і мій колега почав придумувати план втечі. Думали, що ми начебто підемо в туалет на автозаправку, він повернеться назад через звичайний вихід, а я вийду через службовий. Принаймні, один із нас міг би дістатися української землі. Якби вони кинулися шукати, я б уже був далеко. Проте, майже перед самим початком реалізації цього задуму, якимось дивом міліцейські нас відпустили.
Найцікавіше, що на кордоні окупанти дали нам “зелений коридор” – вантажівку пропускали без черги. Попри десятки автомобілів на виїзд, ніхто нічого не перевіряв, усюди нам показували їхати вперед. Насправді, якраз найменше хотілося зупинятися у той момент. Мені здається, в окупантів тоді був якийсь єдиний керувальний центр і на кордоні вже знали, що ми доставили продукти морякам. Але чомусь нас все таки безперешкодно випустили назад. Для мене це досі залишається загадкою. Коли нарешті проїхали ворожі пости, на українському кордоні від радості ледве не розцілували наших прикордонників. Довгоочікуване полегшення, втома і щастя за зроблену справу охопили нас.
У Кропивницький ми повернулися 9 березня, дружина зрозуміла і пробачила мій вчинок. А згодом з’ясувалося, що моя донька вчилася з сестрою одного з моряків, якому ми привезли провізію. Їхня мати від щирого серця дякувала, що сина підтримали в тяжкий час.
Після такої мандрівки у тил ворога, коли побачив зброю, чужих солдат, захоплені кордони, пройшовши обшуки і перевірки, я ще довго не міг навіть просто зайти в кафе і випити келих пива. Спостерігати, що люди навколо просто живуть і не усвідомлюють, що там – за декілька сотень кілометрів…. Важко було розуміти, що поруч є люди, яким байдужа війна. Які її ігнорують. Вважають, що нічого не відбувається. Вони не розуміють, що прямо зараз військові оберігають наше мирне життя. А нам постійно треба нагадувати про злочини росіян і те, що Крим – це Україна, і ми обов’язково його повернемо.
21 березня 2014 року за наказом командира 5-ї бригади капітана 2 рангу Віталія Звягінцева середній десантний корабель “Кіровоград” пришвартувався до пристані і командир здав росіянам корабель. На кораблі спустили Військово-морський прапор України і підняли російський Андріївський. Кораблі “Черкаси”, “Костянтин Ольшанський” та “Генічеськ” відмовилися виконувати злочинний наказ.
Частина команди “Кіровограду” залишилася вірною присязі України, хоча були й ті, хто не захотів покидати Крим через родини чи любов до півострова.
19 квітня 2014 року росіяни випустили СДК “Кіровоград” із Донузлава і корабель прибув в Одесу. Наразі він дислокується у військовому порту Очакова.
Матеріал підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства