Восени Центральноукраїнському педагогічному університету виповнюється сто років. Без перебільшення тисячі мешканців Кропивницького та області можуть сказати, що це їхня альма-матер. Хтось тут вчився, інші працюють, треті мріють потрапити на той чи інший факультет. З нагоди ювілею нам вдалося поспілкуватися з людиною, котра очолює одну із базових кафедр в університеті – Валерієм Радулом, доктором педагогічних наук, професором, завідувачем кафедрою педагогіки та менеджменту освіти ЦДПУ.
– Валерію Вікторовичу, 100 років для навчального закладу – це багато, мало чи саме якраз?
– Іноді здається, що й багато, і мало одночасно. Є багато європейських та світових закладів освіти, для яких сто років – це мало. Деякі мають більш ніж півтисячолітню історію. Але якщо оцінювати наш університет, зокрема, в аспекті ґрунтовної діяльності і тих історичних постатей, які мали до нього відношення, то ми багато чого досягли. Цьогоріч ми відзначатимемо дві дати. Першу святкуватимемо восени, і це буде 100 років від першого дня діяльності університету. Саме як того закладу, що працював із 1921-го року у статусі Інституту соціального виховання, потім Педагогічного інституту, потім Педагогічного університету. Але багато дослідників стверджують, що цього року виповнюється також 130 років від початку підготовки вчителів загалом. Бо вона відбувалася ще у Громадській жіночій гімназії із 1861-го року в окремому педагогічному класі. Ми з вами зараз розмовляємо у так званому старому корпусі і дехто вимірює історію закладу по ньому. Так-от, ця будівля була здана в експлуатацію у 1904 році, і вже перший навчальний рік тут розпочався у 1905-му.
– З якими оригінальними постатями вам довелося працювати, у кого навчатися?
– Що сьогодні оригінального пропонує університет студентам, викладачам?
– Мені здається, що у гонитві за першістю ми часто робимо неправильні акценти. Кажемо, що той чи інший навчальний заклад має пропонувати щось надзвичайне, аби натовпи абітурієнтів побігли туди і стали в чергу. Я пропоную подивитися у корінь ситуації. По-перше, ми маємо ставитися до будь-якого закладу вищої освіти як до установи, котра формує особистість. Надто мало про це сьогодні замислюються. А варто вести дискурс, що таке особистість, що
І якщо молодь не проявляє активності до здобуття вищої освіти, то про це мають дбати дорослі. Бо, підростаючи, багато хто жалкує: «Ех, якби можна було повернути все назад… Нам зараз так потрібна вища освіта!». А я можу стверджувати, що саме у нашому навчальному закладі, де є сталі традиції щодо організації освітнього процесу і роботи зі студентами, випускники можуть отримати гарні знання з іноземних мов, історії та інших предметів.
Світова практика свідчить про важливість органічного поєднання науково-дослідної роботи викладача із його викладацькою роботою. У будь-якому виші. У практиці багатьох європейських країн, де, звісно, є матеріальні та організаційні можливості, викладачі не мають такої кількості годин, як у нас. Натомість вони у першу чергу є дослідниками! Чи не у кожного є своя лабораторія, а приходячи в аудиторію до студентів, викладач залучає їх до елементарної дослідницької діяльності. Знайомить із досягненнями, які отримав у процесі своєї роботи. І це є логічне поєднання науки і практики у процесі підготовки випускника відповідного фаху.
– А якою ви бачите роль і місію університету загалом? У межах нашого міста, області та держави, наприклад?
– Місія університету – це те, яке значення має навчальний заклад у регіоні, наскільки він сприймається, наскільки взаємодіє із усіма секторами суспільства – владою, бізнесом та громадою. Це шлях із двостороннім рухом, це постійна зворотна реакція суспільства на події в університеті і університету – на зміни у
Я вірю, що саме педагогічний університет природно має відігравати провідну роль на Кіровоградщині. Коли ми говоримо про виховання підростаючих поколінь, про гуманізацію освітнього процесу, то актуальним стає значення гуманітарної, а саме педагогічної освіти. У нас є столітні традиції, ми спираємося на досвід таких особистостей, як Василь Сухомлинський та інші. На різних етапах своєї професійної діяльності мені доводилося спілкуватися про роль і місце педагогічного університету у регіоні із керівництвом області. Чи не кожен очільник обласної державної адміністрації та обласної ради погоджувався з важливістю ролі педагогічного університету, але далі приємних розмов справа не йшла. Я переконаний, що має бути конкретика, і тут університету треба докласти до цього більше зусиль.
– Ви згадали про особливості організації освітнього процесу у педагогічному виші. Які цікаві підходи є сьогодні у цій царині? Що втрачено? Що хотілося б відродити?
– Щодо викликів, як справляється університет в умовах дистанційної освіти?
– Від персонального до загального – як особистий бренд викладача пов’язаний із брендом університету?
– Стосовно дискусій у громадській площині, зараз багато йдеться про відміну «червоних» дипломів. Як думаєте, що дає людині диплом про вищу освіту і як бути з дипломами «червоними»?
– Відразу хочу сказати, що дипломи з відзнакою не відмінили. Просто кожен навчальний заклад отримав право видавати дипломи встановленого ними самими зразка. А єдиного стандарту немає. «Червоні» ж дипломи ніхто не відміняв.
У нас чомусь велика кількість людей, які вищої освіти не мають, дотримуються думки, що має бути ексклюзивність у розподілі державних місць в університетах або що дитина після закінчення має «відпрацювати» державні кошти. Я вважаю, що вища освіта – це певний рівень розвитку людини. Розумні люди кажуть, що освіта – це те, що залишилося у тебе після закінчення навчання. Як ти орієнтуєшся у тих чи інших ситуаціях, як швидко можеш знайти інформацію, проаналізувати її, зробити висновки. І чим більше буде таких людей у державі, тим краще.
Нагадаємо, чотирьох мешканців Кіровоградщини відзначили з нагоди Дня Соборності України.
Читайте також: Кропивницька художниця розписує стіну в педуніверситеті
Нова газета, Вікторія Талашкевич