Кожен божеволіє як може. Докладаючи власних зусиль до того, щоб зрушити зі змертвілої точки дах. Життя — це рух.
А застій — це зміни.
В моєму випадку.
Історія ця бере витоки задовго до введення надзвичайної ситуації. В моєму житті НС було введено вже давно за власним розкладом.
Якось, іще до того, як 2020 з усіма негодами вступив у права, в моєму житті з’явилась одна людина. А на стіні — два написи кульковою ручкою. Суть їх була одна — укладення певної угоди. Spoiler: нічого не вийшло. Та, певно, й не мало.
Минув час, вийшов термін придатності угоди.
І, вириваючи із серця ті слова, я вирвала зі шпалерами записи, зроблені кульковою ручкою на стіні моєї кімнати.
Взагалі, ремонт треба робити частіше. Викидати мотлох з дому, життя, голови. Моя ж кімната мене цілком влаштовувала, якщо не зважати на певні незручності (на кшталт заплямованої стіни). Тож, і шпалер «у колір» не лишилось з років ремонту. Нічого, подумала я, гостей (крім тієї самої людини) в моїй оселі все одно не буває.
Але ці діри нервували все більше.
Бридотні шрами надії й розчарування. Вони нили — і нила я.
Спершу їх намагались прикрити тендітними крилами паперові метелики ручної роботи. Але що тим лускокрилим по силам? І я обірвала крила тим метеликам власними руками.
Як завжди.
Аж ось у життя нагодився незваним і хворим гостем Карантин. Скалив зуби й докладав зусиль, щоб стрічка новин пожовкла від часу й запліснявіла. Буде брехнею сказати, що ні справ, ні роботи, ні завдань не було.
Але, що гірше, не було сил навіть визнати, що немає сил. От так от.
І я вчилась, писала, говорила. Але здебільшого просто лежала. І дивилась — але не в стелю. А на стіну.
Бетон. Папір. Метелики й леза.
Кортіло змін.
Чиї руки, як не власні, можуть організувати місцевий переворот свідомості? І ці руки взяли простий чорний (будемо відверті: сірий, як нудьга) грифель. Та почали шкодити ще більше навколишньому середовищу. Часто шрами ховають за тату. І я вчинила так само. Просто заштрихувала те, що мені не подобалось; змінила форму та наповнення; додала душі та історії. І забула.
Тепер на моїй стіні немає невиконаних угод. Є череп, тесак та Лис. Остання — персонаж моєї улюбленої книги; втілення бажання привласнювати і мітити: моє.
Можливо, якби не та самоізоляція, що надихнула мене бездумно витріщатись на стіну, я б і досі бісилась з власного минулого.
А тепер я власник розмальованих шпалер.
Якось так і створюють отой самий «чистий лист», напевно.