Сьогодні, 9 травня, за ініціативи Асоціації жінок “ДІЯ” на фасаді міської лікарні №2 у Кропивницькому урочисто відкрили барельєф на честь благодійниці Ганни Дмитрян.
Про це повідомляє Перша електронна газета.
На захід прийшли близько півсотні містян, зокрема представники міської влади, науковці, громадські активісти та просто небайдужі кропивничани.
“На шляху до відкриття барельєфу було пророблено дуже багато роботи і ми раді, що нарешті цей день настав, – говорить представниця Асоціації жінок України “ДІЯ” Юлія Шкурупій. – Головним досягненням вважаю те, що нам вдалося привернути увагу людей до історії, благодійності та жіночого руху”.
За словами кропивницького історика Юрія Митрофаненка, у 1901 році почесна громадянка тодішнього Єлисаветграду Ганна Дмитрян вирішила побудувати лікарню для всіх хворих на честь своєї померлої доньки. Тоді головним архітектором закладу став Яків Паученко. На зведенням лікарні меценатка виділила близько 200 тисяч рублів. Під час будівництва використовували найкращі матеріали: високоякісну цеглу і дерево, теракотові плити та коштовне каміння.
“На той час місто продемонструвало, що завдяки співпраці бізнесу, громади та влади можна протягом короткого часу зробити дуже важливу справу”, – наголосив Юрій Митрофаненко.
Наостанок усі присутні виконали державний гімн України.
Ганна Михайлівна Дмитрян (1843, м. Новомиргород – 1913, м. Бобринець) — видатна місцева меценатка. Завдяки її сприянню були побудовані дві лікарні — у Єлисаветграді й Новомиргороді та Вознесенський собор у Бобринці, а також кілька матеріальних пам’яток області.
Ганна Дмитрян народилася 1843 року в місті Новомиргород Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині багатого купця Михайла Мартакі, грека за походженням. Юність дівчина провела в Новомиргороді. Коли їй виповнилося 20 років, вона вийшла заміж за Афанасія Дмитряна. Таким чином поєдналися два капітали. Афанасій Федорович також мав грецьке походження, як і батько Ганни. Він був діловим партнером старого Мартакі, й за віком на тридцять років старший за дружину. Явище звичайне в грецьких родинах. Відомо, що ця діаспора завжди прагнула до неподільності й примноження родових багатств, тому й одружувалися виключно за своєю національною ознакою. Шлюб тривав понад двадцять років, а в 1884 р., на 41 році життя Ганна Михайлівна овдовіла. Невдовзі нова втрата підкосила жінку: померла від сухот (за іншими джерелами — від холери) її донька.
Глибока віра в Бога спрямувала її на шлях доброчинності. Отримавши від чоловіка та батька спадщину, вона зайнялася благодійною діяльністю. В 1886-1889 рр. Ганна Михайлівна завершує розпочате будівництво оригінального православного храму Св. Пантелеймона в Бобринці. Унікальність його в тому, що одношатровий велетень був оздоблений гарними голубими кахлями з кераміки (мюдівської глини), виготовленими бобринецькими спеціалістами (майстер Ф. Л. Гоц), та розписані рідким розчином золота. Іконостас, притворне оздоблення церкви були виконані з фарфору та кипарисового дерева у старовізантійському стилі, а розписували їх монахи Києво-Печерської Лаври в 1886-1888 роках.
Місцевий дослідник історії краю Микола Криворучко стверджує, що на фото, яке йому передали старожили Бобринця, зображена саме церква Святого Пантелеймона, або, як її називали в народі, Дмитрянська.
Старожили переповідають, що коли “совєти” хотіли зруйнувати церкву, підірвавши її, вона піднялася в повітря і знову стала на своє місце. Ніщо не могло зруйнувати визначну пам’ятку. Її розібрали по цеглині в 1939 році… У місцевому музеї зберігся лише фрагмент цієї прекрасної будівлі. На її місці згодом спорудили будинок культури “Комінтерн”, який в 90-х роках теж знищили. В 1904 році в Єлисаветграді по вулиці Костельній, що поблизу вокзалу та за двісті метрів від особняка пані Ганни Дмитрян, зведено лікарню Товариства Червоного Хреста й названо (в пам’ять її померлої доньки) – іменем Святої Анни. На урочистих закладинах, за традицією, котлован освятили церковні чини. Ганна Михайлівна кинула під наріжний камінь пару жмень золотих і срібних монет та поклала кілька цеглин у куті.
На будівництво лікарні були заготовлені найкращі матеріали: високоякісна цегла й дерево, найцінніший камінь, теракотові плити. Ганна Михайлівна брала активну участь у плануванні будівлі: вносила зміни і доповнення до проекту, наголошуючи на зведенні окремого житла для лікарів. Вона пропонувала розбити сквер із алеями, що освітлювались в нічний час електричними ліхтарями, ініціювала спорудження фонтану, який, крім естетичної функції, слугував ще й велетенським кондиціонером. Навіть незважаючи на помітне збільшення вартості об’єкту, меценатка наполягла, аби на підлозі лікарняних палат поверх теракотової плитки, за проектом, постелили дубовий паркет, що, зрозуміло, неабияк покращувало тепловий режим. Коли постала проблема з утепленням підвідних труб водяного опалення, Ганна Михайлівна вибрала з кількох способів найякісніший і найдорожчий — з використанням азбестового тіста. На поміч собі Г. М. Дмитрян запросила лікаря Єлисаветградської земської лікарні О. А. Юцевича, котрий повинен був стежити за виконанням усіх санітарних вимог, облаштовувати операційну залу, виписувати меблі й інструментарій, давати поради стосовно освітлення та дезінфекції. Менше ніж за два роки лікарня була освячена і відкрита. Така поспішність будівництва пояснюється тим, що йшла російсько-японська війна і тисячі поранених потребували термінової медичної допомоги. Ганна Михайлівна особисто через уповноваженого зв’язалася з контр-адміралом Кознаковим і дала згоду на утримання в лікарні ще додатково 100 ліжок для поранених воїнів.
За доброчинність Херсонський губернатор нагородив Ганну Дмитрян знаком ордена І ступеня Російського Товариства Червоного Хреста, а П. Ревуцький вручив їй диплом на звання почесної опікунки лікарні Червоного Хреста в Єлисаветграді. Слід відзначити, що щира повага й довіра Ганни Дмитрян до талановитого місцевого архітектора Якова Паученка і понад десятилітня співпраця принесли добрі плоди, бо, окрім єлисаветградської лікарні, зведено подібну і в Новомиргороді.
Лікарню для народу “Цегляне диво” або “Палац для хворих” було відкрито 1912 року. В ній безкоштовно лікували та харчували хворих — мешканців міста й навколишніх сіл.
До працівників своїх установ жінка ставилася з великою пошаною. Наприклад, вибираючи головного лікаря в Новомиргород, Дмитрян їздила до Києва, аби дізнатися про кращих студентів-медиків університету Святого Володимира. Їй назвали двох-трьох випускників, яких залишали при кафедрах для підготовки в професуру. Ганна Михайлівна звернула увагу на одного з них на прізвище Кміта. Запропонувала їхати у глибинку лікарем. Молодий чоловік відповів, що має одержати значну стипендію для подальшого навчання в Києві. Тоді Дмитрян пообіцяла щомісячну зарплатню втричі більшу за ту стипендію. Прибувши на місце, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню і вмить забув про Київ та професуру.
На схилі життя Ганна Михайлівна залишила заповіт, в якому потурбувалася й про своїх сестер, племінників, онуків, поклавши на їхні банківські рахунки чимало грошей.
Померла Ганна Дмитрян 13 січня 1913 року на 70-му році життя від раку шлунка. За заповітом поховали її в родинному склепі, який було споруджено під зведеним нею собором Св. Пантелеймона.
Вшановуючи пам’ять своєї опікунки, працівники лікарні св. Анни замовили для неї молебень і помістили в газеті «Голос Юга» некролог: «Больница св. Анны извещает о кончине своей благотворительницы, учредительницы и пожизненной попечительницы — А. М. Дмитрян…»
Щороку в січні, аж до революції 1917 р., на честь Ганни Михайлівни служили молебен у Ковалівській церкві Єлисаветграда та в Св. Пантелеймонівському храмі у Бобринці; роздавали милостиню, лікували немічних та хворих.
Олександра Кунтиш для Першої електронної газети