Нещодавно виповнилося 375 років одному з найвідоміших у світі українських гетьманів Івану Мазепі.
Батьки змогли дати йому ґрунтовну освіту: навчався у Київському колегіумі, у колегії єзуїтів у Варшаві, слухав лекції в університетах Західної Європи. Пізніше виїздив за кордон у якості посланця польського короля Казимира. Довелося йому виконувати подібну місію й у відносинах Варшави з українськими козаками. Отож формування його світогляду значною мірою відбувалося за межами російської України, як і набуття досвіду дипломатичної діяльності.
Мазепа зробив стрімку кар’єру в Україні, де служив у гетьмана Правобережжя Дорошенка, а потім на Лівобережжі у – Самойловича. Коли останнього російський царат заслав до Тобольська, Іван Степанович став його наступником.
Мазепа володів гетьманською булавою 21 рік. Москва забороняла йому порушувати “вічний мир” із Польщею, ворогувати з Кримом, підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами. Попри такі обмеження і тотальний контроль з боку царату, гетьман мав своїх агентів не лише у Москві, а й у Варшаві, Бахчисараї, Царгороді.
Ставши одним з найбагатших феодалів Європи, Мазепа частину власних коштів, спрямовував на будівництво і реставрацію соборів і церков, розвиток Києво-Могилянської академії, заснування шкіл і друкарень, щоб “українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти”. Він мав багату бібліотеку, де було чимало цінних книг іноземними мовами, які часто перечитував сам господар.
Однак гетьман не зміг дипломатичними шляхами вирішити на користь українців проблеми, що виникли внаслідок війни за Балтію між Швецією і Росією. Українці, які мусили воювати за інтереси царату, зазнавали великих втрат, ремствували через утиски російських військ, котрі отаборилися на їхній землі. Саме це створило передумови для про-шведського вибору Мазепи у боротьбі Петра І і Карла XII. Для самого гетьмана це був єдиний вірний варіант витягнути Україну з-під російського ярма.
Останньою краплею для прийняття цього рішення стала погроза польського короля Станіслава Лєщинського (союзника шведів) напасти на Україну. Коли Мазепа попросив у російського царя допомоги, той відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, боронися як знаєш”. Таким чином, Петро І порушив зобов’язання Переяславської угоди 1654 року спільно захищати українські землі від поляків. З цього часу Мазепа почав вважати її для себе теж недіючою.
28 жовтня 1708 року гетьман став союзником шведів, які рухалися на Москву через Україну. Цим він хотів убезпечити рідну землю від розорення шведами, а за надання військової і продовольчої допомоги Карл XII зобов’язався сприяти визволенню України з-під влади Москви. Мазепу підтримала й Запорозька Січ.
Петро І, який не мав до цього й “десяти чоловік”, послав в Україну численне військо під командуванням Меншикова, яке напало на гетьманську столицю Батурин, вирізавши там тисячі чоловіків, жінок, дітей. А навесні царське військо зруйнувало Січ. Петро наказав страчувати на місці кожного захопленого запорожця.
28 червня 1709 року російське військо під Полтавою завдало поразки шведам, у лавах яких билися гетьманці та запорожці. Гетьман Іван Мазепа, генеральний писар Пилип Орлик та Карл XII змушені були тікати, рятуючись від помсти Петра. Шлях утікачів пролягав територією нинішньої Кіровоградщини: вони переправилися через Дніпро, проминули річки Омельник, Інгулець, Інгул і попрямували до Бугу. Більше Мазепа не бачив рідну землю. Помер він на чужині.
Відтоді російська православна церква щорічно оголошує анафему “Ивашке Мазепе”. Як писав відомий французький письменник Проспер Меріме, “серед усіх християнських громад лише російська православна церква оголошує анафему тому, хто позбувся монаршої ласки”.
Фактично бунт Мазепи, а після його смерті невдалий похід в Україну Орлика, на довгі роки стали останньою спробою вибороти її незалежність – пізніші патріотичні поривання і кілька намагань вести переговори із західними державами далі розмов не пішли.
В часи Івана Мазепи Україна перебувала між Москвою, Варшавою і Кримом, українцям у силу цих причин важко було відстояти свою повну державність. Але в чомусь вони винні були й самі (згадаймо хоча б, що інший герой України, Семен Палій, воював на боці Петра, та й Данило Апостол не підтримав Мазепу). Тож бунтівний Гетьман говорив: “Та що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ … подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневаженим”.
Здається, агресія Росії 2014 року, коли нащадки Петра І, Єлисавети, Катерини ІІ, Леніна окупували Крим і прийшли на Схід України, пробуджує нашу пам’ять, формує українську політичну націю, її державну еліту, збройні сили.
Станіслав ВОЛЯ для Першої електронної