Три роки тому, 29 серпня 2014 року, російські війська розстріляли “зелений коридор”, яким з Іловайська виходили українські військові. У одній з колон, яка виходила з оточення під Іловайськом була група спецпризначенців 3-го окремого полку з Кропивницького у складі від 30 до 34 чоловік. За відкритими даними, вийти з котла змогли 20 бійців, 7 – було поранено та контужено, 7 – загинули. До складу ще однієї колони входили бійці добровольчого батальйону “Донбас”, серед яких були і військові з Кіровоградщини. Хтось поліг у тому бою, а хтось потрапив у полон. Пізніше цей день назвуть одним із найтрагічніших епізодів війни на сході України.
Один із військових, які бачили “тишу зеленого коридору” – Микола Нікітін зі Знам’янки Кіровоградської області, який на той час був добровольцем батальйону “Донбас”.
Він народився у Знам’янці. Багато років прожив із родиною у Донецькій області. Із появою «ДНРівської чуми» намагався зберегти Україну в шахтарському Торезі, за що ледь не поплатився життям. Під час втечі з уже рідного Торезу, чув у спину заклики до захисту «Атчізни». Уже тоді він твердо вирішив, що захищатиме не «Атчізну», а Батьківщину. У тихих містах його батальйон роздавав їжу місцевим. А в запеклих боях він бачив, як помирають його товариші. У «зеленому коридорі» він потрапив у полон. Майже два місяці у сирому підвалі. Із рук ворога його виміняли на будматеріали.
Фрагмент спогадів про пекельний Іловайськ і вихід із “зеленого коридору” – прямою мовою.
29 серпня. Вихід із Іловайська.
По полю коли повз: там рука, там нога валяється.
27 серпня почали ходити чутки про «зелений коридор». Ми повинні були вийти 28-го, поки не закрилась їх третя чи четверта лінія оборони. Але тоді не домовились. Було прийнято рішення виходити 29 серпня о 5 ранку з Іловайська. Йшли двома колонами. Одна – через Грабське, інша – через Червоносільське. Ніхто не знав, як розміщені російські війська, де вони. Літали їхні безпілотники. Де наш дівся – ми не знали. Тож ми навіть приблизно не могли побачити, де ворог.
Наша колона йшла через Червоносільське. Першими виходили ЗСУ (з танками, БТРами). Замикали колону ми, добровольці батальйону «Донбас». Їх пропустили, а нас – ні.
Щойно ми почали виходити – по нас почали стріляти з різних флангів. Грубо кажучи, як у тирі. Тільки мішені живі. У нас в озброєнні найтяжче – 30-й калібр. Вони з танків відкривали вогонь: по легковушках, автобусах, грузовиках. Просто розстріл.
Я їхав легковушкою за машиною “Газель”. Там була міна чи осколок… Не знаю. Це все долі секунди. Я просто бачив уже розірвані тіла там.
Тоді з нами був ще військовий з Олександрії. Позивний “Банг”. Він загинув від прямого попадання в танк. Хлопця просто розірвало.
Кіктенко Гордій Олексійович («Банг»)
Дата та місце народження: 19 грудня 1992 р., м. Олександрія, Кіровоградська область.
Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.
Звання: Солдат резерву.
Посада: Кулеметник.
Підрозділ: 2-й батальйон спеціального призначення НГУ “Донбас”.
Загинув 29 серпня 2014 р. у с. Червоносільське під час бою з російськими десантниками: піднявся на повний зріст з кулеметом у руках та почав стріляти вбік супротивника. Дістав поранення, несумісні з життям, з крупнокаліберних кулеметів. 3-го вересня тіло Банга разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами та похований.
Сімейний стан: Гордій був сиротою, у нього залишилася лише 85-річна бабуся.
Ми проскочили. В мене було ще двоє людей в машині. Ми звернули в поле. Там був хаотичний рух: стрільба справа, зліва. Нам би відстрілюватись. А куди? По кому? Нічого не було видно.
У поле так і не зміг заїхати, бо нас носило. Щойно я звернув у кювет – чергою автівці знесло дах. Потім нас підібрав мій розрахунок (я був командиром розрахунку – 5 людей). Я дав команду водію: швидкість не менше 80. Танк на такій швидкості не зможе в нас вистрелити, бо не візьме на приціл. Але все-таки нас дістали з танкового кулемету. Почали горіти боки машини. Дав команду на ходу стрибати з автівки. Ми вистрибнули – а навколо все горить – голову не підняти. Поле, трава – вогняні хвилі. По полю коли повз: там рука, там нога валяється. І не зрозуміло навіть хто звідки стріляє.
Майже дійшли до Червоносільського. Там будинків небагато – по нашій стороні кілометрів 7 було, і через дорогу – близько 7 будинків. Маленький населений пункт. Коли я вистрибнув з машини, до Червоносільського було метрів 250. У бронежилеті та з автоматом я пройшов до села. Не знаю, як не обгорів. Стрибнув в окоп, дістав звідти набої з кулемета Калашникова і сухпай російської армії. Тоді я зрозумів, хто з нами воює.
(Ми знали тоді – “Моторола”. Хто він такий? Російський найманець? Ні? Було припущення, що росіяни постачали техніку ДНРівцям і вже ті з нами воюють. Але не регулярні війська. Як виявилось, там Псковська десантна дивізія з нами воювала.)
Наші, які дійшли Червоносільського, зуміли розосередитися. Встигли підбити їх танки. Одному розірвали акумулятор – танк був цілий, але його неможливо було завести. Тоді вони взяли в полон 8 російських військових.
Нашої техніки багато розбитої залишилось. У мене є відео, яке сєпари знімали.
А потім один проговорився: “Та мы вас тут уже три дня ждём”
Ми згрупувались. О 15:00 ми ще йшли по приватному сектору Червоносільського. А вони били прямими наводками по будинках. Їм байдуже: було там мирне населення чи ні. У них завдання – зрівняти. Знищити повністю.
Із усього угрупування нашого (було 300 людей) залишилось 115. Більше 60 – лишились на полі бою. Ще до сотні – поранені. Були і тяжко поранені. Зі старших у нас лишився тільки командир першого взводу. У нас було восьмеро полонених. У них теж наші були. Вони спочатку не брали полонених. Але потім поїхали позбирали по полю наших поранених.
(Коли ми цих полонених запитували, що ви тут робите, чому прийшли, вони казали: “А мы заблудились”. Нічого собі заблукали. За 30 км від кордону? Заблукали? Зі зброєю, з танками заблукали. Потім кажуть: “Нас на учения вызвали”. А потім один проговорився: “Та мы вас тут уже три дня ждём”.
Тобто вони до цього готувалися три дні. Коли ми ще в кільці були – вони уже до обстрілів готувались. І всі знали про це. Навіть місцеві нам казали, що нас тут не перший день чекають. Росіяни приходили до них горілку купувати.)
Нам наш комбат із Генштабу повідомляв: “Іде деблокада. Чекайте. Все нормально”. Ми, звісно, чекали. Розбили осередки, викопали окопи, розосерелилися де хто як міг. Чекали, чекали… Десь з посадки інколи прилітав один-два снаряди.
Ближче до 5 вечора “абонент-неабонет” командир, Генштаб. Ми зрозуміли, що залишились там самі. Було припущення, що зв’язок блокувався росіянами. Ми просили, щоб хоча б “швидкі” приїхали забрати поранених. Не пропускали.
Увечері росіяни нам сказали, щоб ми роззброїлись і тільки тоді нас виведуть. Ми відповіли, що маємо наказ комбата: “Зброю не віддавати”.
(Із 27 серпня я не телефонував дружині. 28 – у неї був день народження. А я не зміг подзвонити. Вона вже тоді почала підозрювати, що щось сталось. І коли рознеслася інформація, що батальйон “Донбас” повністю розгромлений (29 серпня), дружина в сльози. Не вірила.)
Уже в полоні я бачив ту гармату,
яка повинна була зрівняти Червоносільське з землею
До вечора 29 серпня росіяни зібрали поранених по полю. Ми “окопались”, готові були здавали зброю. Думали, що зранку вирішиться питання щодо “зеленого коридору” і з нами вийде на зв’язок Генштаб. Але у нас почали розряджатись телефони – в Іловайську не було світла. Була маленька електростанція, куди деякі ходили заряджати. Але згодом ми лишились без зв’язку зовсім.
Із нами тоді ще був знам’янчанин Дмитро Цуркан з батальойну “Миротворець”. Сказав мені: “Я піду до своїх, а ви виходьте”. Віддав мені гранатомет і пішов до “Миротворця”. Відтоді його ніхто не бачив.
(Згодом його ніби то знайшли по ДНК. Мама не вірить досі. Бо привезли фрагмент тіла. Шматочок. Мама вірить, що її син живий.)
Дата та місце народження: 14 вересня 1979 р., м. Знам’янка, Кіровоградська область.
Дата та місце загибелі: 29 серпня 2014 р., с. Горбатенко, Старобешівський район, Донецька область.
Звання: Майор міліції.
Посада: Старший інспектор.
Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення “Миротворець” ГУМВС України в Київській області.
Загинув 29-го серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. Зеленим коридором. 14-го вересня 2014 р. тіло було знайдено пошуковою групою Місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”) поруч з х. Горбатенко й привезене у Запоріжжя. Упізнаний товаришами та родичами.
Зранку переговори не відбулися, бо ми знову повідомили, що будемо виходити тільки зі зброєю. По рації був сигнал, що має бути обстріл. (Потім, уже в полоні, я бачив ту гармату, яка повинна була зрівняти Червоносільське з землею). Дійсно, росіяни по полю підходили все ближче і ближче. Почали стріляти по нашому підрозділу. Розбили двоповерховий будинок – один-єдиний. Ми організували там штаб. Вони зруйнували його одною прямою танковою наводкою. Хоча наші махали їм білим полотенцем. Через те, що ми там були, стріляли і по мирному населенню.
Ближче до третьої години дня командири нас зібрали. Вирішили, що будемо все-таки роззброюватись. Бо поранені почали помирати – їм треба була допомога. Ми розкомплектовували автомати, розбивали все, що можна. Викидаємо в колодязі, закопуємо десь, закидуємо – щоб менше боєздатного озброєння віддати росіянам.
Він казав: “Братики, не кидайте мене тут. Я хочу жити. Заберіть мене”.
Всі жити хотіли.
Уночі з 29 на 30 серпня наші виходили невеликими групами. Їх кілери сиділи. Спроба втечі – стріляли. Женя Тельнов тоді підбив танк. Їх було троє. Вони вийшли. Маленькі групи повиходили – ті, хто знав, куди йти. Близько 20 людей тієї ночі зникли безвісти. Про багатьох з них досі нічого невідомо.
30-го вранці нас почали “потужно крить”. Повинні ж були вестись переговори, а їх не було. І нас почали потужно накривати вогнем. Горіло все. А ми – в підвалі. Боялися просто задихнутись.
Ми були в підвалі одного з будинків. З нами було двоє мирних мешканців. Після обстрілу одна жінка рветься наверх: “Там моя коровка”. А ми їй: “Та нема уже там вашої коровки. Там уже нічого немає”.
Все горіло, а ми не могли з підвалу вийти. У нас сіла рація. Тоді був страх, що там, наверху, прийде підкріплення, а нас не побачить. Піде в прорив. А ми тут. Про нас ніхто не знає. Тут ми і лишимось.
Я не став виходити. А поранених хто виносити буде? Ми не могли їх покинути. У нас був один поранений “осколковий” на ношах. Він казав: “Братики, не кидайте мене тут. Я хочу жити. Заберіть мене”. Всі жити хотіли.
“Я даю слово русского офицера: вы в плен ДНР не попадете”.
Нас росіяни спіймали. Вишикували в шеренгу – шукали телефони. Я в своєму завчасно розламав сім-карту, аби вони не знайшли ніяких контактів. Багато наших так зробили. А росіяни діяли як мародери. Побачив хороший телефон: “О, смартфон. У меня такого нету”. Забирав собі.
Вивели нас у посадку. Посадили на сонці – щоб пеклися. Перерахували скільки нас “ходячих”. Приїхав їх командир із позивним “Лис”. Він пообіцяв надати допомогу пораненим і не віддати нас в полон ДНРівським ополченцям: “Я даю слово русского офицера: вы в плен ДНР не попадете”.
Це були його слова. Ми розслабились: ми роззброєні, значить нас повинні провести до наших блокпостів. Але нас вели по полю до їхньої третьої лінії оборони (там була Псковська десантна дивізія) – яка тоді, в Червоносільському, повинна була зрівняти нас із землею. Це були самохідні мінометні гаубичні установки 2С9. Поки йшли, я нарахував їх 27 (три ряди по 9 установок). І всі вони були направлені на Червоносільське.
Я тоді подумав: “Добре, що ми прийняли рішення роззброїтись. Зберегли життя собі. Бо нас там, разом із мирними мешканцями, просто “перепахали” б. Ми би там і лишились”.
Я орієнтувався в тих місцях трохи, тому розумів приблизно, куди нас ведуть: схід, північ… Бачив залишки артилерії, яка нас прикривала. Розбиті “гради”. Все це вздовж “зеленки”. Тобто вони спочатку відпрацювали артилерію, а потім взялися за нас.
Історія про Іловайськ з відкритих джерел
Українські силовики увійшли в Іловайськ 18 серпня. Вони змогли взяти під свій контроль більшу частину міста, однак після введення регулярних російських військ 23-24 серпня і 28 серпня іловайське угрупування опинилося в оточенні.
29 серпня вночі Путін звернувся до бойовиків із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні. 29 серпня о 6:00 ранку російський офіцер прибув до Многопілля і повідомив українській стороні, що вихід має відбуватися без зброї. О 8:15 українські військові організованими колонами почали рух з міста. Колони були розстріляні на марші.
“Північна” колона під командуванням Руслана Хомчака складалася з підрозділів 17 ОТБр, окремих підрозділів 93-ї ОМБр, «Дніпра-1», «Світязя», «Миротворця», «Херсону», «Івано-Франківська», 3 БТГр 51-ї ОМБр і «Кривбасу» – усього 850 військовослужбовців ЗСУ та 222 бійця добровольчих батальйонів МВС. У колоні було 3 танки Т-64БВ 17-ї ОТБр, 1 танк Т-64БВ 51-ї ОМБр та декілька БМП цих бригад.
“Південна” колона під командуванням Олексія Грачова складалася з БТГр 93-ї ОМБр (293 чол.), групи 3-го ОП СпП (30 чол.), підрозділів 39 БТрО і «Кривбасу» (всього 50-60 чол.), група Гордійчука з Савур-Могили (14 чол.), «Донбас» та 50-60 бійців з інших підрозділів МВС та ЗСУ – всього 650 чоловік. У колоні було два танки: трофейний російський Т-72Б3, який виводив Євген Сидоренко, та Т-64БВ зі складу 93-ї ОМБр.
“Південна” колона, у якій перебували бійці 3-го полку з Кропивницького, рухалася маршрутом Многопілля – Червоносільське – Осиково – Побєда – Новокатеринівка.
Голова колони з трофейним танком Т-72Б3 Євгена Сидоренка і більшістю бронетехніки встигла минути Червоносільське, коли російські війська відкрили вогонь по колоні. Першим було підбито Т-64БВ 93-ї ОМБр, таким чином практично увесь автомобільний транспорт з другої половини колони виявився відрізаним і не минув Червоносільське.
Голова колони продовжувала рух в напрямку Новокатеринівки, поступово втрачаючи техніку від вогню супротивника. Вирватися з оточення на колесах вдалось лише легковій машині з журналістами та броньованому мікроавтобусу «Донбасу».
Відрізаний хвіст колони з автомобілями замість того щоб намагатися прорватися через Червоносільське далі, здійснив несподіваний поворот в сторону позицій російських підрозділів. Росіяни встигли знищити вогнем кілька вантажівок і 2 українські БМП-2, але бійці «Донбасу» змогли придушити спротив і закріпитися в населеному пункті. В результаті атаки було захоплено щонайменше 2 танки Т-72Б3 6-ї танкової бригади – один був спалений майже одразу, інший був сильно пошкоджений. Окрім техніки, було взято в полон 4-х військовослужбовців РФ: Івана Баданіна та Євгена Чернова з 6 ОТБр, і Нікіту Тєрскіх та Євгена Сардаряна з 31 ОДШБр. У Червоносільському зосередились: батальйон «Донбас», групи бійців 3-го полку спецпризначення, 39-го батальйону територіальної оборони та солдати з інших частин – загалом порядка 300 чоловік, 70 з яких були поранені. Понад добу вирішувалась їх доля.
30 серпня, згідно з домовленістю з російськими офіцерами, червоносільська група залишила зброю у селі та 31 серпня була передана представникам Червоного Хреста в обмін на полонених російських військовослужбовців. Проте бійців батальйону «Донбас» (108 чол.) не відпустили, а передали бойовикам ДНР, які перевезли донбасівців в Донецьк і тримали у полоні.
Офіційні джерела озвучують різну кількість загиблих у ході “Іловайського котла”. Генштаб називає цифри близько 200 загиблих, а Генпрокуратура говорить про понад 500. Військові ж, які брали участь у виході з-під Іловайська говорят про цифри близько 2 тис. загиблих.
Сутичка під Іловайськом стала переломним моментом війни на сході України — Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі та перейшли від атаки до оборони. Важкі втрати спонукали українське керівництво до укладення Мінського перемир’я в рамках контактної групи Україна—Росія—ОБСЄ із залученням представників російських бойовиків.
Достеменно відомо, що під час тих боїв загинуло 7 бійців 3-го полку спецпризначення з Кропивницького:
Придатко Дмитро Миколайович – сержант, старший розвідник-снайпер. Загинув 29 серпня на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Придатка Д.М. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами. Похований на Алеї слави Рівнянського кладовища у Кропивницькому. У загиблого залишилися батьки, дружина та донька 2013 року народження.
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Карнаух Віктор Вікторович – прапорщик, командир групи. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Карнауха В.В. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпро, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований на Алеї слави Рівнянського кладовища у Кропивницькому. У загиблого залишилися дружина та син.
Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Волкотруб Віталій Юрійович – молодший сержант, командир відділення – начальник радіостанції. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Волкотруба В. Ю. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. Був упізнаний бойовими товаришами та родичами. Похований у м. Бобринець, Кіровоградської області на Ковалівському кладовищі. У загиблого залишились дружина та син.
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Слободянюк Роман Олександрович – старший солдат, розвідник. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Слободянюка Р.О. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпро, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 21 січня 2015 р. у м. Первомайськ, Миколаївської області.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Кривенко Максим Ігорович – солдат, старший розвідник. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Кривенка М.І. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпро, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 5 лютого 2015 р. на Алеї слави Рівнянського кладовища у Кропивницькому. У загиблого залишились батьки.
Указом Президента України № 436/2015 від 17 липня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Панченко Дмитро Миколайович – солдат, санітарний інструктор. Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Панченка Д.М. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпро, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований в березні 2015 р. на Алеї слави Рівнянського кладовища у Кропивницькому. У загиблого залишилися батьки, брат, дружина та двоє дітей – син і донька.
Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Зіноватний Віталій Вікторович – старший сержант, старший розвідник. 29 серпня 2014 р. виходив із Іловайського котла т.зв. “Зеленим коридором” на дорозі поміж с. Многопілля – с. Червоносільське. Вважається безвісти зниклим.
Іловайськ-2014. Хронологія подій від Генштабу ЗСУ
29 серпня – День Пам’яті за загиблими Героями в Іловайській трагедії. Хронологія подій від Генштабу ЗСУ:
Опубліковано Радіо Свобода 28 серпня 2017 р.
Хронологію подій Іловайська від Генштабу ЗСУ у відеоматеріалі підготувало видання “Радіо Свобода”.
За офіційними даними 366 військовослужбовців загинули, 158 зникли безвісти. В Книзі Пам’яті полеглих за Україну 224 полеглі Герої і ще непізнані Герої, які покояться на Кушугумському та Краснопільському кладовищах, – повідомляється у пабліку Стіна пам’яті загиблих за Україну 2014-2017 рр. Стіна народної пам’яті.
Вічна пам'ять Героям