Важливо

Кропивницький психолог Андрій Фоменко: Біль та страх на війні не однаковий для всіх. У кожного він свій

Андрій Фоменко

Авдіївка. Січень, 2016-й рік. Біля санчастини місця дислокації одного із наших підрозділів стоять шість носилок. Кров з них витерта ганчіркою – вони зараз стоять під промінням прохолодного сонця, сушаться. У санітарних машинах теж сліди крові. Тут, в Авдіївці, не так давно був бій. Такі ж сліди, не начисто витертої крові, навіть після десятого пережитого бою лишаються у свідомості чи не кожного військового. Аби витерти їх хоча б ганчіркою сюди приїздять військові психологи. Але не з консультацією. Тут не буде традиційного формату психотерапії. Тут буде випито багато кави, викурено десятки цигарок, розказано сотні історій… Оце і є «психологічний процес» під обстрілами. Бо біль та страх на війні не однаковий для всіх. У кожного він свій.

Андрій Фоменко – практичний кризовий психолог із Кропивницького. Його активна робота із військовими розпочалася у листопаді 2014-го. Уже в грудні – він почав їздити у відрядження в зону АТО. Нещодавно у Кропивницькому відкрився центр ресоціалізації військових «Коловорот», який очолює Андрій Фоменко. Тепер тут працює команда волонтерів-психологів, які допомагають військовим боротися з посттравматичними та іншими психологічними наслідками війни. Окрім того, є ще декілька напрямків, серед яких налагодження співпраці з приватними клініками, допомога військовим у їхніх бізнес-проектах, і, звісно, допомога в АТО.

Методика роботи «на суші»

Пане Андрію, що ж таке «Коловорот»?

«Коловорот» це розширення можливостей психологічної реабілітації за рахунок збільшення фахівців за напрямком. Окрім тих, які в нас є на базі шпиталю (Кіровоградський обласний госпіталь для ветеранів війни – ред.), ми додаємо кількість психологів, атестованих, у тому числі Міністерством оборони, для роботи з військовослужбовцями, ветеранами АТО.

Другий напрямок – це так звана «медикалізована частина» нашої роботи. Вона полягає у розширенні мережі надання діагностичних та медичних послуг за рахунок залучення до співпраці приватних лікувальних закладів. На сьогодні ми співпрацюємо, зокрема, з Українським центром томотерапії та «МРТ Еліт». Це дає можливість отримати безоплатну діагностику на сучасних приладах.

Також є те, що входить до процесу ресоціалізації – створення підґрунтя та формування ініціатив проектної діяльності та громадських організацій УБД, які намагаються розвивати не лише громадську діяльність, а і бізнес-проекти. Це те, що надає можливість людині закріпитися в належному стані після психологічних консультацій і перейти до впровадження принципів тої ж самоорганізації в буденне життя вже використовуючи навички набуті ним на війні.

І один із найважливіших напрямків це, звісно, психологічна підготовка до АТО та реабілітація після.

У психотерапевтичному напрямку чи запровадив «Коловорот» щось інноваційне?

Тут немає такого розуміння як щось «інноваційне». Є те, що підтверджено світовою практикою. Світовою практикою доведено результативність використання когнітивно-поведінкової психотерапії для реабілітації людей із посттравматичними стресовими розладами. У американців є відповідна статистика. Саме цей метод узгоджений для реабілітації військового.

Справа у тому, що людина в собі втримує певні когніції – розуміння про якісь явища та події. Це все будується на основі пережитих нею переживань. Наприклад, людина є невпевненою в собі, тому що систематично траплялися ситуації та події, коли вона так почувалася. У її свідомості карбується тег про те, що це сталий стан. У такому випадку ми шукаємо цю когніцію, виявляємо її і ставимо під сумнів, аби замінити на іншу. Ми маємо знайти тег, який являвся основою цієї думки, розкриваємо її ірраціональність. І будуємо механізм, як замінити негативні теги на позитивні. Все росте з коріння психологічної травми, яка в свою чергу – має наслідки. Особливо яскраво це проявляється під час посттравматичних стресових розладів.

Як же боротися з такими негативними когніціями?

Тут діє алгоритм подолання стресів через усвідомлення та побудову послідовності тих чи інших дій. Тобто людина покроково формує уявлення про те, як діяти у відповідь на ті чи інші внутрішні спонуки. І у неї має бути план: як позбутися гострого відчуття стресу – натиснути певні точку, переключити увагу, усвідомити, що це пройде.

У когнітивно-поведінковій терапії ми допомагаємо усвідомити, яка внутрішня спонука заважає їй жити нормально. Це найпроблемніший етап. Тому що запит може спливти на поверхню аж на третій консультації. От, наприклад, у людини залишилося відчуття провини, вона з ним живе. А розповідати починає про те, що вона надумала: як вона могла у тій ситуації повести себе інакше. І намагається працювати за цим запитом: як розвинути в собі щось там у відповідь на цей симптом. А ми її повертаємо до саме відчуття, заземляємо її у даному часі (що ти відчуваєш саме тепер). Часто людина не може цього сказати. Я питаю: «Що ти відчуваєш саме тепер?». А він мені розказує про те, що було, або каже, що могло би бути. Тому ми знаходимо оце ресурсне положення «тепер» і починаємо будувати йому поведінковий алгоритм, певні кроки для досягнення того чи іншого стану в майбутньому. Через усвідомлення і побудову чіткого алгоритму дій людина приходить до спокою. Але найперше – зафіксувати її у теперішньому стані. Особливо актуально для військового: адже важливо те, що зараз, аніж те, що було і чого вже не змінити.

Окрім того, використовуємо тілесно орієнтовану психотерапію. Фізичними вправами впливає людина на певні м’язові зажими на тілі, які зберігають в собі остаточне напруження, яке отримала людина під час стресового навантаження. Ми знаємо, що стрес живе у певних ділянках тіла. І саме з цими блоками можна працювати за допомогою тілесно орієнтованої психотерапії.

Тілесно орієнтована психотерапія – це по суті масаж?

Скоріше, самомасаж. Це стандартні практики запроваджені Вільгельмом Райхом і Олександром Лоуеном. Ще вони відкрили ці м’язові зажими, які мають однакові дії у всіх. Наприклад, зажим шийно-комірцевої зони проробляється певними фізичними навантаженнями, які рекомендує Олександр Лоуен. Дія відбувається за рахунок напруження і розслаблення певного м’язового патерну (звичне положення – ред.) почерговими вправами. І коли людина керує цим патерном, вона починає знімати навантаження, сприяє покращенню кровообігу у певній ділянці тіла. Відповідно, якщо говорити про саме шийно-комірцеву зону, ми знімаємо навантаження на судини голови, покращуємо лімфовідтік, знижуємо процеси спазмування судин. Як наслідок – знімаємо головні болі, що є прямим симптомом ряду психоневрологічних симптомів.
І ще одне – рефлексотерапія. Це окремі методики роботи з біологічно активними точками. Зокрема, окремі аспекти су-джок терапії. Це корейська методика, яка теж специфікується як робота на точках, але долоні, руки, стопи ніг.

Чим особливий «Коловорот» із поміж інших подібних центрів?

Якщо вже говорити про окремі наші «інновації», ми маємо практику медитації. Це стародавня методика, яка описана в цілому ряду джерел, які пов’язані з персональною психотерапією. Вона використовується як при реактивних психологічних станах (тобто відразу після стресу), так і в процесі реабілітації. Тобто, що треба зробити людині, якщо в неї сильне психологічне навантаження? Їй треба відволіктись. Одним із ключових питань у роботі з посттравматичиними стресовими розладами і схожими неврозоподібними станами – є переключення уваги з негативних відчуттів, думок на позитивні переживання.

Яким чином це створити штучно? Візуалізацією приємних картин, переключенням на позитив, роботою з диханням, положенням тіла, отримання ейфорічних відчуттів. Все це забезпечується медитацією. Ми створюємо позитивний слід у свідомості. І людина потім може використовувати цей метод згодом, коли їй треба переключити увагу на щось позитивне. Це традиційна методика, але вона не має широкого впровадження.

Ми маємо досвід цього методу, зокрема, на етапі підготовки військовослужбовця до участі у бойових дія.

Які ще методи використовуються на етапі підготовки?

Якщо говорити загалом, то ми впроваджуємо модульно ці всі методики. Відповідно, надаємо можливість користуватися цими методами у процесі перебування в зоні бойових дій. І на виході ми їх також застосовуємо для того, щоб людина сама виходила зі стресового стану.

Тут ми здебільшого навчаємо, зокрема, і взаємній підтримці. Перед від’їздом у зону АТО людина розуміє, що їй доведеться потрапити у ситуацію, у якій вона ніколи не була. Виникає страх. І це нормально. Страх можна подолати раціональними судженнями і принаймні розумінням того, з чим ти будеш стикатися. Ми говоримо про те, що таке територія, хто такі чужі і свої, які є поведінкові винятки між життям тут і там.
Найголовніше – ми створюємо інструментарій, яким людина може користуватися тоді, коли вона вважає це потрібним. Вона може сама підтримувати себе у процесі реабілітації.

Не психологи, а друзі

Давно ви працюєте саме з військовими?

По суті з військовими я почав працювати ще з осені 2014-го. Перша поїздка в АТО була 22 грудня 2014 року – понад 2,5 роки тому. Моє особисте «хрещення» зоною АТО було у Мар’їнському районі. Тоді була важка ситуація на передку – хлопці не витримували, їх треба було підтримати. Кропивницький волонтер Наташа Салімова везла туди гуманітарну допомогу, а я їхав надати свою допомогу.

До нового (2015 – ред.) року, було ще дві поїздки. Хоча тоді ще формату чітких звернень – запитів – не було. Згодом були «довгі» поїздки у загони спецпризначення. Ми приїздили тижневими сесіями. У цьому підрозділі до нас психологи не працювали. Оскільки було багато мобілізованих, їм треба було виконувати також командне злагодження.

Коли все ж з’явилися чіткі запити про потребу допомоги психолога у зоні АТО?

Чіткі запити з’явилися в лютому 2015-го. В одному з підрозділів треба було налагодити зв’язок між командиром і бійцями, зняти психоемоційний стан.

Ми заходили в підрозділ, де були втрати. Я шукав, яким чином долучитися. Знайшов санінструктора цього підрозділу, почав обмінюватися техніками, як надати медичну допомогу, як до цього долучити психологічний аспект. І потроху до нас приєдналися люди, яким це теж було цікаво. Я про них нічого не знав, крім того, що вони були дуже розлючені. Зокрема, не було контакту між командирами і бійцями. Я відпрацював там 7 годин. Нерви були на межі, тому що поруч обстрілювали, і з нашого боку стрільба була. Але тим не менш, коли я від’їздив, хлопці готові були взаємодіяти між собою і з командирами, готові були знаходити спільні інтереси.

Чи доводилося Вам працювати під обстрілами?

Загалом у зону АТО у мене – більше 15 відряджень. 4 рази був той самий «передок». Більше працювали на навчальній базі – перед тим, як військові їдуть в АТО. А в зону бойових дій зараз їдемо по окремим запитам.
Хоча у 2014-15 році «сіра зона» була така нестабільна, що ми не знали, коли наступного разу натрапимо на ворога. Там могла бути неочікувана зустріч із розвідгрупою противника, або ж нашою, яка не правильно сприйме рух нашого транспорту. У зоні бойових дій налаштування мирного населення також не дуже позитивне. Тож навіть найбезпечніша ділянка там може бути ризиковано. Зараз уже чітко видно лінію розмежування. А раніше – ні.

Потім лютий 2015-го року. Дуже жарко було. Ми були в кількох кілометрах від Дзержинська, по якому вівся обстріл. Бути психологом і зберігати спокій там дуже важко, тому що не знаєш, коли вдарить по тобі. Тим паче, коли 7,5 годин триває обстріл… Тоді так, бували випадки, коли ми працювали з хлопцями на блок-постах, по нас стріляли зі стрілкової зброї. У зоні АТО навіть психолог не знає, що таке спокій.

Біля Михайлівки також… І якщо в той момент не прилетіло, то це велике добро, тому що вся Михайлівка була потикана воронками мінометів 80-го калібру.

Раніше ми їздили з «гуманітаркою», а тепер створили окремий напрямок у забезпеченні медикаментами – «Патруль допомоги». Тепер ми так само їдемо у зону АТО як психологи, але ще веземо ліки.

«Патруль допомоги» уже виїздив в АТО?

Ми почали планувати виїзди у грудні місяці. Але трапилося загострення конфлікту на території Авдіївки. Тому ми вимушені були переформатувати свої плани.

У нас був запит від бійця 72-ї бригади. Ми довго не могли його опрацювати, бо там був запит на велику кількість медикаментів. Завдяки підтримці партнерів (зорема, колективу онкодиспенсеру), ми за буквально кілька днів зібрали все, що потрібно. Перев’язочні, фізрозтин, вітаміни, протигрибкові – загалом 16 коробок. Плюс вантаж фруктів, солодощів. Ми забили дві машини.

В Авдіївці у нас була можливість побачити, як це все відбувається в гарячий період, хоча на передку ми не вперше. Підходять хлопці, щиро діляться своїми історіями, показують техніку. Їм хочеться ділитися своїм болем, а його там предостатньо.

Авдіївка 2017-го року після обстрілів. Яка вона? Що ви там побачили?

Найперше, що спало на думку…

Стоять шість носилок і по них ганчіркою витерта кров. Вони стоять сушаться на вулиці. Сліди крові в санітарних машинах. Це все створює враження близькості небезпеки, відчуття присутності чогось недоброго. Але в той же час ти бачиш людей, які діляться враженнями, своїми турботами, щиро дякують за допомогу. І тому наша робота була в тому, щоб просто спілкуватися. Нічого суто специфічного там не було. Треба було просто вислухати людей, зрозуміти що вони говорять, чому вони це говорять. Оце бажання бути почутим є майже у кожного фронтовика. Вони всі хочуть бути почутими. Всі вважають, що біль, страх, турбота – воно спільне для всіх на війні. Насправді ж, вона у кожного своя.

Ти бачиш, як люди виживають і намагаєшся дати їм якусь емоційну близькість. І для цього часто достатньо тільки поштовху. Бо уявіть собі, коли до вашої роздовбаної 9-поверхівки, де розташували медчастину, приїздить машина і з неї вигружають допомогу, виходять люди, які готові надати допомогу. Люди бачать, що вони потрібні. Бачиш дівчат, яким там по 21-му рочку, які стурбовані, щоб навести лад серед цієї гуманітарки. Розкладають, сортують…

Навіть говорити інколи не треба. Достатньо підставити своє плече і по-людськи спитати: «Як ви тут?». Тобто класичний процес психологічний там не завжди потрібен. Ти нікого не навчаєш, і не проводиш консультацій. Достатньо просто вислухати.

Які практики застосовуються в АТО?

Сама зона бойових дій є спонукою того, що людина буде повертатися до цих подій. Адже людина, яка була травмована, наприклад, у найгарячіших точках (Іловайськ, Дебальцеве тощо) навіть кілька років тому, так чи інакше до цього повертатиметься навіть під час розмови про проблеми теперішнього часу.

У зоні АТО ми здебільшого застосовуємо практики саморегуляцій. Рідше – рефлексію. У зоні АТО ми не навчаємо. Там – лише підтримуючі практики. Наша головна задача в зоні бойових дій – допомогти зміцнити спільне коло інтересів між товаришами. Тобто ситуація в тому, що не завжди потрібно формальними засобами впливати на військових там. Інколи така організація їхнього побуту, спільних справ, підтримка і зацікавлення до облаштування умов побутового проживання, привезення свіжої хорошої інформації – і є ефективним психологічним впливом. Загальні принципи роботи психолога у зоні АТО – організаційно-психологічні дії та методики, яким чином можна підтримувати себе.

Чим все ж відрізняться робота психолога у Кропивницькому, наприклад, та в зоні бойових дій?

Особливість роботи психолога там – щось далеке від традиційної терапії. Допомога полягає в обміні думками, враженнями. Треба вислухати історії. А в процесі спілкування відкриваються ті речі, де треба ваша допомога. І, вже володіючи інформацією про цих людей, ви можете надати їм інструментарій для боротьби з тими чи іншими проблемами.

Консультувати людей там, як в «кабінетних умовах», не вийде. Там буде випито багато кави, багато скурено цигарок, буде розказано багато історій і саме в них будуть маячити перспективи. Люди самі малюють, що буде далі. А ти, психолог, апелюючи до досвіду людини, даєш підтримку: «Тобі так пощастило, ти набув такого (!) досвіду, що вже впораєшся з цим, оцим, оцим». Тобто підвищуємо самооцінку, даємо їм спонуку, щоб переживати ці події.

Там немає «офіційного»: «Я зайду до вас на консультацію». Ти просто пробігаємо мимо хлопців, стаєш, куриш. Хтось там гукнув. А потім дивишся: група розійшлася, хтось там один лишився. І ти цій людині надаєш допомогу. Бо твоя увага потрібна.

Наприклад, військовий каже: «Треба дотягнути до весни, а там нас поміняють». У нього така мотивація. Дуже добре, а що треба зробити для того, щоб дотягнути до весни? Оце, оце, оце. А що для цього треба? Оце, оце. Виглядає як звичайна розмова, як звичайні запитання. Але ти позначаєш людям етапи того, до чого вони йдуть.

Ми заходимо у підрозділи не як психологи, а як друзі.

_

«Коловорот» працює за методиками, підтвердженими світовою практикою. Вони фокусують людину на тому, що вона відчуває «саме тепер», а не розсіюють увагу на переживання минулого/майбутнього. Вони знають точки, при натисканні яких підсвідомість формує позитивні теги. Це «кабінетна робота» психолога.
Поряд – громадська діяльність, яка, здавалось би, в реальності не пересікається із психологією. Але якщо у «Коловорот» приходить людина, яку турбують не тільки моральні проблеми, а і, наприклад, болить спина чи вона має потребу в діагностиці за іншим напрямком… Як не допомогти такій людині? Ту вступає в гру психологія співпраці – «медикалізований» напрямок.

А якщо військовий знаходиться на тій стадії, коли і голова не болить, і реабілітація пройшла успішно… Тут клавіша «зберегтися» потрібна. «Коловорот» підтримує бізнес-ідеї своїх клієнтів. Аби людина знову не потонула у власних проблемах.

І більшість офіційних методик лишаються тут, у Кропивницькому, коли психологи їдуть в АТО. Адже там не потрібно повчати життю. Там треба бути просто другом. Вислухати. Погодитися. Скерувати. Направити. Скурити під час розмови дві-три цигарки. Підставити своє плече, зрештою.

Вони заходять у підрозділи не як психологи. Вони там – друзі.


Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*