Учора, 2 лютого, у річницю гибелі музиканта Андрія Кузьменка Кіровоград приєднався до всеукраїнської акції вшанування пам’яті Кузьми. Не площі Героїв Майдану більше сотні кіровоградців співали пісні під гітару, запалювали свічки, а потім запустили небесні ліхтарики.
Рік тому була дощова погода і було дуже холодно. Ми тоді прийшли, бо втратили свого Друга. Ми прийшли 2 лютого 2016, щоб згадати його, бо пам’ятаємо і любимо. Ми прийшли і посміхались, бо так вчив того Кузьма. Він би не зрадів, якби бачив наші сльози. Ми прийдемо і наступного року, і будемо посміхатись і співати. І байдуже, бо “будь-який прогноз погоди на завтра, люблячи когось, знати не варто”.
“Чесно кажучи, не очікувала, що прийде так багато людей. Не шукала мікрофонів, колонок – не хотіла зайвого пафосу. Але коли зібралось більше сотні людей (що багато для маленького Кіровоградика), я подумала, що таки варто було поставити мікрофони”, – сказала координатор фан-клубу Скрябіна у Кіровограді “Шампанські очі” Ольга Ткаченко.
У відповідь на ці слова кіровоградці казали: “Не треба. І так добре”.
Читайте також: У Кіровограді співали “Скрябіна” у річницю гибелі фронтмена гурту (ВІДЕО)
Так, справді. Зайва апаратура тільки порушила б атмосферу. Вечір у Кіровограді пройшов без мікрофонів, без сценарію, без зайвого пафосу – як то любив Кузьма. Кіровоградці просто співали разом улюблені пісні. Збивались, але підхоплювали один одного і продовжували співати – хто як уміє. Грілись від свічок і ліхтариків, грілись музикою – і було майже не холодно.
“Добре, що в Кіровограді такі заходи проводяться. Я не так давно слухаю Скрябіна, але підспівувала ті пісні, які сьогодні лунали. Ми з подругою прийшли зі свічками, щоб вшагувати Кузьму. Тримали їх в руках, потім поставили до фотографії”, – розповідає кіровоградка Олена.
“Щоразу на подібних заходах я боюсь, що люди не прийдуть. Не тому, що боюсь “провалу” вечора. Просто не хочу навіть думати про те, що люди забувають. Тож дуже рада, що сьогодні на площі зібралось так багато прихильників Скрябіна. І майже всі залишилось до кінця, пропонували пісні до виконання і співали навіть без музики”, – ділиться враженнями Ольга Ткаченко.
Завчасно Ольга не запрошувала багато музикантів. Почали співати Альона Олійник та Сергій Цигульський. Костя Абрамов виконав пісню із давніх архівів – “L. V”. Її мало хто знав, але текст вчили на ходу і підспівували принаймні приспів. А потім гітара пішла “по руках”. Прихильники просто на ходу підлаштовували гітару під себе і грали наступні пісні.
Зокрема, випадковим виступаючим став Олександр Якубовський: “Я збирався брати гітару, а потім у мене температура піднялась ввечері, тому вирішив не співати взагалі. Просто прийшли свічки запалити, а там людей зібралося чимало і друзі мене вже вмовили заграти. Добре, шо Кузьма лишив такий слід після себе. Пам’ятаємо його”, – каже Олександр.
Коли музикант налаштовував гітару, щоб зіграти пісню “Мам”, у нього зазвонив телефон: “Мама, звонить. Чесно”, – сказав чоловік, підняв слухавку і пообіцяв перетелефонувати пізніше. Мама Олександра відчула, що він збирається виконувати таку пісню. Дзвінок пролунав так вчасно.
Свічки палали увесь вечір. Музика лунала з гітар, а тексти – з вуст прихильників, які не побоялись холоду і прийшли на площу. А потім кіровоградці запустили кілька небесних ліхтариків у повітря – щоб небо стало трошки теплішим. І ще певний час на площі лунав голос Кузьми із динаміку телефона, поки поодинокі прихильники стояли на площі, вдивляючись у фото Андрія Кузьменка.
“Я не стомлюсь повторювати про те, що Андрій Кузьменко вічно житиме у пам’яті тих, хто його чує. Є такі фільми, сюжети яких, хочеться дописати бодай на кілька кадрів. Такі фільми називають класикою. Фільм Кузьми Скрябіна теж обірвався недописаним… Але цю історію варто пам’ятати і переглядати, щоб написати сюжет свого власного фільму правильно”, – зазначила координатор фан-клубу Скрябіна у Кіровограді “Шампанські очі” Ольга Ткаченко.
Тексти гурту “Скрябін” виховали ціле покоління. Хтось ріс і змінювався за настановами Кузьми, а хтось почув вічність у словах Андрія тільки після його гибелі. Але почув. І це є важливим. Ці слова вчать виймати із футляру окуляри правди, переглядати старі фотографії, телефонувати давнім друзям поки не пізно, любити, не думаючи про завтра, і навіть на краю прірви стояти із посмішкою. Вони вчать бути щирим, пам’ятати хто ти і звідки, цінувати життя і бути простим. Хіба це не найважливіші речі? Любити. Цінувати. Жити.
Фото Катерини Білоконь