Важливо

Пам’яті видатного прозаїка, поета, журналіста Віктора Погрібного

Ольга Ткаченко
Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram
Фото оприлюднив у соцмережі Григорій Клочек

Учора, 1 жовтня, на  83-му році життя зупинилося серце багаторічного керівника обласної літературної студії «Степ», прозаїка, письменника та журналіста Віктора Погрібного.

Знайомі та близькі Віктора Погрібного опублікували на своїх сторінках у Фейбуці слова скорботи та спогади про видатного земляка.

Григорій Клочек, доктор філологічних наук, професор

Щойно прийшла сумна звістка про те, що відійшов у інший світ Віктор Погрібний. Сам по собі він не сторінка, а цілий розділ, а точніше, окремий том у багатотомній історії літератури та журналістики нашого краю.

Однокурсник Бориса Олійника по факультету журналістики Київського Шевченкового університету, товаришував, навіть жив один рік у найманій квартирі з іншим студентом цього ж факультету – Василем Симоненком.

Шістдесятник, і цей дух шістдесятництва він приніс у провінційний Кіровоград. Був метром місцевої журналістики. Глибоко патріотичний, чесний із собою та іншими.

Прекрасний публіцист. Поет. Прозаїк. Багаторічний керівник обласної літературної студії «Степ».

Залюблений у степовий край і у свою рідну Матусівку, що неподалік Арсенівки. В останні роки більшість часу проживав у батьківській хаті, у якій господарювала його племінниця. В Арсенівці він з величезними зусиллями створив меморіальний музей Івана Тобілевича (Карпенка –Карого) – саме тут на березі Великої Висі зберігся будинок поміщика, маєтком якого управляв Карпо Тобілевич, батько драматурга.

Я часто гостював в Матусівці. Приїжджав сюди з дружиною весною, влітку восени. Годинами говорили про Україну, її проблеми, про літературу. Слухав його розповіді про важке післявоєнне дитинство. У нього, як і у Бориса Олійника та Василя Симоненка, батька забрала війна.

Із сотні світлин, що збереглися у мене після відвідин, я відібрав кілька десятків, котрі передають атмосферу тих незабутніх годин перебування у родинному гнізді Віктора Погрібного.

Осиротіла Арсенівка, осиротів викоханий, доглянутий ним «Степ», з якого пішли у літературу десятки його вихованців.

Маю надію, що ці світлини донесуть образ Віктора Олексійовича. Про окремі його портретні зображення хочеться сказати:  ЗАПАМЯТАЙТЕ ЙОГО ТАКИМ.

Олександр Жовна, письменник

Вчора біля одинадцятої мені до Одеси зателефонував Віктор Погрібний. Ще раз просив приїхати на чергові «Вересневі самоцвіти» до Арсенівки, а ще для того щоб подарувати мені свою останню книгу. Я пояснив, що не маю такої можливості. Але ще за годину придбав квиток на 13.35 і о 19, 15 прибув до Кропивницького. Сьогодні о 9.00 приїхав до Арсенівки. Близько десятої ми зустрілися. Він взяв мене під руку та не відпускав довгий час, наполегливо запрошуючи відвідати його садибу у Матусівці, і неодмінно сьогодні. Розповідав про вчорашній візит Драча, просив заночувати. Я відмовлявся, пояснюючи, що сьогодні ж мені необхідно повертатися до Одеси, чекає робота над фільмом. Він замовкав, потім знову наполягав. Десь біля 12-ї почався традиційний аматорський концерт у Веселівському клубі. Потім таке ж традиційне гостинне застілля. Випили по чарці. Спочатку він попросив вина, вина не було і він погодився випити домашньої горілки. Потім заспівав. Усі присутні підтримали. Я вперше чув як він співає і подивувався потужності його голосу в його 81. Після він знову настійно наполіг на тому щоб відвідати його батьківську хату до якої запрошував мене багато разів, а я знаходив приводи щоб відмовити. І цього разу відмовив, пояснивши тим, що збираюсь від’їжджати до Одеси. Він знову промовчав. Я запитав скільки часу займе поїздка і зрештою погодився. Біля чотирнадцятої ми вирушили з Арсенівки до Матусівки. Здолавши половину шляху, виїхали на пагорб. Тоді він сказав, що це найвища межа над рівнем моря, здається 170 метрів і додав, коли помру поховаєте мене саме тут. Я посміхнувся. Він теж. Ще за 10 хвилин ми приїхали до його батьківської хати. Передусім він провів мене до світлиці покійних батьків де зберіг її автентичність. Потім чомусь процитував на пам’ять псалом, здається 50-й, тоді я не звернув уваги. Потім повів в сад де ростуть посаженні ним дуби. Підвів до найстарішого якого назвав професором, сказав , що кожен гість має вилити під нього відро води і що вчора це зробив Драч, а сьогодні моя черга. Далі повів садом і ми вийшли на галявину де був накритий надзвичайно урочистий стіл який мене чомусь дивно здивував. З вишуканим коньяком, винами, горілкою. Здається всього було забагато. Я навіть пожартував, сказав, що складається враження господар чекав на особливо поважних гостей, ті не приїхали і довелось запросити мене. Вів насупився і образився. Я відчув, що пожартував невдало. Потім ми сіли до столу. Він познайомив зі своєю донькою та Ольгою Миколаївною. Потім запропонував випити на вибір. Я запитав чи немає домашньої горілки і він, посміхнувшись вибрав пляшку, повідомивши, що це самогон від Драча. Ми жваво гомоніли, він розповідав про сад і нагадував, що після застілля він подарує мені свою останню книгу. Потім сказав, що тут в саду під дубом-професором йому найзатишніше і, що такої краси не зміг би передати жоден художник, навіть такий як Олександр Жовна, Біля 15-ї ми налили по третій. Я запропонував випити за його здоров’я, потім зібрався додати про те що Арсенівка буде існувати доки живе Погрібний, проте промовчав. Він теж промовчав, Потім сказав, що здоров’я не вічне, а вічна любов, посміхнувся, випив і помер.

Олена Горобець, поетеса

Величезна невідновна втрата. Людина-легенда, епоха, сподвижник, той без кого неможливо уявити літературу нашого міста і краю.

Якому ми всі, якому я особисто невимовно вдячна за підтримку, за заступництво, за участь і сприяння.
Ми всі сьогодні посиротіли і стали дорослішими, бо біля нього могли почуватись дітьми.
Погрібний Віктор Олексійович народився 5 серпня 1935 року в с.Матусівка Великовисківського району Кіровоградської області.

Помер сьогодні 1 жовтня 2017 року на 83 році життя.

Поет, публіцист, журналіст, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України.

Довідково: Погрібний Віктор Олексійович – поет, прозаїк, публіцист, сатирик, громадський діяч. Народився 5 серпня 1935 р. в с. Матусівці Великовисківського району Одеського округу (нині с. Матусівка Маловисківського району Кіровоградської області).

Навчався в Мар’янівській, Великовисківській та середній школі № 4 м. Кіровограда.
Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка (1958). Після закінчення університету працював у колгоспі їздовим, причеплювачем. Згодом був власкором республіканських газет «Молодь України», «Сільські вісті», «Літературна Україна».
З 1966 по 1975 р. редактор кіровоградської обласної газети «Молодий комунар», з 1979 по 1998 р. – літпрацівник, завідувач відділу, заступник, перший заступник редактора обласної газети «Кіровоградська правда».

Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле- та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності.
Друкується з 1957 р. Автор численних публікацій в республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа» та ін.

Автор книг поезії: «Напис на шибці» (1993), «Прости мій гнів» (2006), «Знайдений зошит»; публіцистики «Жертовне вогнище» (1995), «Серед українців» (2004); прози «Царина» (2003), «Гуща» (2013); гумору й сатири «Маркове пекло» (2005); автор текстів фотоальбомів «Нескорений “Спартак”» (1982), «Кіровоград» та інших видань.

За відкриття свідчень про діяльність в роки Великої Вітчизняної війни патріотичної молодіжної організації «Спартак», яка діяла на території Голованівського району, разом з живими спартаківцями сфотографований біля Прапора Перемоги в музеї Збройних Сил СРСР у Москві (1975).
Окремі твори увійшли до колективних збірок, альманахів, антологій, хрестоматій: «20 х 20. Письменники сучасної Кіровоградщини» (2004), «Шевченкіана степова» (2005), «Євшан» (поезія, 2000), «П’яте колесо» (гумор, 2002); «Золоте поле» (2009), «Блакитні вежі» (2011).

З 1969 р. – керівник Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ». Неодноразово обирався депутатом Кіровоградської обласної ради.

Ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився І. К. Карпенко-Карий : домігся прокладення асфальтового шляху, встановлення пам’ятних знаків, відкриття музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» (1992).

Став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ» (1989), заснував літературний фонд «Відродження» (1992), на кошти якого видано близько 100 книг літераторів Кіровоградщини та літературно-мистецький журнал «Степ», працюючи у ньому головним редактором.

Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення.
Лауреат премій: обласної комсомольської імені Юрія Яновського (1974), республіканської літературно-мистецької імені Івана Нечуя-Левицького (1996), літературних: обласної імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика» за книгу «Серед українців» (2004), імені Остапа Вишні за книгу «Маркове пекло» (2008), імені Олеся Гончара за книгу «Куща» (2015).

Заслужений журналіст України. Нагороджений орденами «Знак Пошани», «За заслуги» 2 ступеня; медаллю «За трудову відзнаку»; Почесними грамотами Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України та її Почесним Знаком.

Член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України (1996).

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*