Важливо

«Чорний прапор» 17-го батальйону: Чим більше російських загарбників переб’ємо, тим швидше закінчиться війна!

Світлана Листюк
Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Протягом березня 400 звитяжних, мужніх, сильних, доблесних і дуже милих воїнів 17-го батальйону повернулися на Кіровоградщину з пекельного Донбасу. Там, в так званій зоні АТО, наші хлопці самовіддано і стійко оберігали кордони України від російсько-сепаратистських загарбників. Кореспонденту Першої електронної газети випала нагода за філіжанкою кави поспілкуватися з «Чорним прапором» 17-го батальйону – Ігорем Вербовим. 

– Ігоре, чим Ви займаєтесь в мирному житті?
– Працюю начальником складу канцтоварів у приватній фірмі. Доти служив в армії, потім у 50-му навчальному центрі в Кіровограді. За плечима маю п’ять з половиною років вислуги і звання прапорщика. Служба припала на той час, коли у військових були дуже маленькі зарплати. Треба було утримувати сім’ю, тож довелося звільнитися.

– Як потрапили в 17-й батальйон?
– Прийшов у військкомат просто уточнити адресу. Не за повісткою, а за власним бажанням – вирішив відмітитись про всяк випадок. Це було навесні, щойно почалась анексія Криму. Потім мені подзвонили з військкомату і спитали чи можу я прийти на медкомісію. Погодився. Прийшов. Перевірився. Врешті мене зарахували до 17-го батальйону . Це було в 23 квітня 2014 року.

– Як формувався батальйон?
– Процес формування тривав два тижні. В батальйон потрапили люди самих різних професій і вікових категорій (від 20 до 50 років). Були вчителі, будівельники, охоронці, менеджери, навіть приватні підприємці, які залишили бізнес дружині чи другу, а самі – на війну. Усім нам видали форму і зброю, возили на стрільбище, ще тренувалися в ближньому бою. Потім поїхали безпосередньо виконувати бойові задачі, спочатку в Мелітополі, потім в Луганській та Донецькій областях.

– А яку посаду Ви займали?
– У минулому я був начальником автомобільного складу, тож і в 17-й батальйон мене призвали на цю ж посаду. Але, оскільки, була потреба в укріпленні блокпостів, проходив службу на передовій.

– Коли формувалися батальйони, то казали, що це суто територіальна оборона області. Ви знали, що доведеться їхати в АТО?
– Спочатку про це ніхто не казав. Дійсно, мав бути батальйон місцевої оборони. Але при загостренні обстановки на Сході поїхали захищати цілісність нашої держави.

– Розкажіть про бойові маршрути батальйону в зоні АТО.
– Спочатку нас направили у Мелітополь. Це був травень 2014 року. Там нам видали по одному комплекту форми (лише літню) і берці. Форма, м’яко кажучи, не якісна, але хоч якась… В Мелітополі ми аж до вересня виконували бойові задачі. Зі своїм завданням справились на «відмінно». Нам навіть дали подяку від міста – лист і грамота за гарне несення служби. Текст подяки від місцевих мешканців комбат зачитав перед строєм. Це було дуже приємно!

У вересні приїхали в Кіровоград на передислокацію і для отримання техніки. Зупинилися в Канатово. Пробули тут майже місяць: доукомплектувались, з’їздили кілька разів на стрільби (постріляли практично з усіх видів зброї!). Я ще й встиг сесію в КНТУ здати – отримую вищу освіту. Агрономом буду! Потім батальйон отримав техніку, бронежилети (4 класу) і кевларові каски, спальні мішки, каремати і поїхав безпосередньо в зону АТО. Так що в жовтні ми вже приступили до виконання бойового завдання. До речі, бронежилети у багатьох були свої – купити допомагали родичі, друзі, колеги. Мені допомогли придбати бронежилет та прибор нічного бачення на блокпост родичі, викладачі та співробітники кафедри загального землеробства та кафедри сільськогосподарського машинобудування КНТУ.

– Куди саме Вас направили?
– Спочатку батальйон прибув у місто Біловодськ Луганської області. Там ми розділилися на групи (приблизно по 40 осіб) і роз’їхалися по різним блокпостам (здається 8 чи 9…). Моя група дислокувалась під Лисичанськом. Це була щойно звільнена територія – повністю нове, не підготовлене для оборони місце, яке ми мали утримати. Ми з хлопцями самі зробили блокпост, збудували бліндажі, викопали землянки і окопи, укріпились, як тільки могли. Ми свою задачу виконали – не пропустили нікого. Але довго там не простояли – через 15 діб нас замінила 24-та бригада, а ми повернулися в штаб. Потім нашу групу перекинули на інший блокпост – в кількох кілометрах від російського кордону(поблизу села Красна Талівка).

– Як минали бойові будні? Сепаратисти часто турбували?
– На нашому блокпосту все було більш-менш спокійно – раз на день «турбували», а то й частіше. Іноді контрабандистів затримували (ми ж в прикордонній зоні стояли).Люди намагалися провести в Росію м’ясо, бензин… І сюди сепаратистам везли бензин, сигарети. Логіки возити бензин туди-сюди не бачу, але для місцевих людей це бізнес.

– Довго ви в прикордонні були?
– Майже до кінця 2014 року. Потім нас направили в Дзержинськ, поблизу Горлівки. Там у нас теж було 9 блокпостів. Відстань між ними була мінімальна, щоб ми могли швидко прийти один одному на допомогу. Група, в якій я служив, стала на свій блокпост 28 грудня. Тут, в селі Шуми, ми змінили кіровоградський 34-й батальйон. А блокпост наш називався «Квіточка» (назва ще від 34-го залишилась). Щойно приїхали, ледве встигли розкласти речі – і нас обстріляв снайпер. А потім почались трудові будні…

– Новий рік святкували?
– А як же! Новорічна ніч минула під звуки артилерії (в основному ворожої). Не зважаючи на так званий «режим тиші», по нас щодня стріляли. Ми ж дотримувалися режиму тиші і по необхідності стріляли у відповідь. Бо якщо не відстрілюватись, вони геть знахабніють і почнуть впритул до нас підходити.

– Серед хлопців з Вашої групи були постраждалі?
– Так. Саме на «Квіточці» у нас з’явились перші поранені – двоє коректувальників вогню артилерії. Хлопців прикомандированих у 17-й батальйон, бо у Кіровограді не було фахівців зі спеціальною освітою і досвідом роботи. Під час одного з обстрілів обидва коректувальники отримали поранення від вибуху гранати. Ще двоє бійців було поранено осколками мін.

Були і спроби проривів – сепаратисти рвались на Дзержинськ, але ми стримали натиск, не пустили. Були і танки, й артобстріли, і розвідувальні безпілотники літали. Добряче нам з-за териконів діставалося. От танк виїде за терикон, пальне раз по нас і заховається. А після кількох вистрілів – від’їжджає в Горлівку, бо противник знає, що ми по населеному пункту не стрілятимемо. От так і воювали: бачимо ворога, а дістати його не можемо. А між териконами у сепаратистів був свій блокпост і кулеметне гніздо. Там снайпер і кулеметник сиділи. Був там і міномет… Найактивніше нас обстрілювали на світанку, і ввечері, коли сутеніє.

Нападали і на сусідній (перший) блокпост. Там хлопці більше постраждали – двоє загинуло, двоє поранених, але пост відстояли. Прорив здійснювали росіяни: в убитого командира групи і в пораненого бійця були документи російських військових. Їх обох обміняли на одного полоненого.

– А доводилося зустрічатися з сепаратистами віч-на-віч?
– Так близько – ні. Але «привіти» передавали: в бінокль один одного бачили, руками один одному махали. Страшно було, що снайпер поцілить(відстань всього 2,5 км.), але ж і вони боялися. Зазвичай одразу після цього «помахування» починалась стрілянина. Взагалі суто сепаратистів на Донбасі залишилося мало. Більшість їх знищили. Тепер воюємо з російськими військами. І чим більше ми цих загарбників переб’ємо, тим швидше закінчиться війна!

– Який був настрій у бійців? Адже хлопці на власні очі побачили війну, відчули втрати…
– Паніки і зневіри серед наших хлопців не було. Панікувати, здаватися, тікати – ні в кого з наших бійців і думки не було. Всі стояли достойно! Навіть не скаржились ні на що.

– Як щодо місцевих мешканців? Які враження залишилися від спілкування з ними?
– У Дзержинську (ми їздили туди в штаб) траплялися жіночки, які нас бачили і кричали: «Для чого ви сюди приїхали?!». А були й такі, що просили: «Ви ж тільки не їдьте звідси, не покидайте нас, не здавайте позицій! Тримайтесь». Це не правда, що всі місцеві «ватники». Наприклад, в батальйоні, який прийшов нам на зміну, служив хлопець з Донецька. У нього батьки і зараз в Донецьку живуть. Спілкується з ними, дзвонить. Вони хвилюються.

А в селі, де ми стояли сепаратисти точно були. Троє місцевих, які постійно жили в селі, з нами спілкувалися добре. Це бабуся, жінка з мамою і чоловік пенсійного віку. Всіх інших ми не бачили, але помічали, що час від часу топляться певні будинки і хтось щодня годує собак (а їх в селі багато – у кожному дворі!). Проводили розвідку – зайшли в село, але на половині шляху повернулися – не хотілося дуже світитися. До того ж там сніг майже по коліна. Зима там була значно холоднішою, ніж в Кіровограді.

– І як ви перезимували?
– Зі снігом, холодом і сирістю (сміється, ред.). Хлопці жили в бліндажах… під землею. Я ще з двома – у палатці, де одночасно була кухня і столова. Доки буржуйка горить – тепло, а потім… Буржуйки нам від волонтерів дісталися і від 34-го батальйону – в спадок. Дрова привозили зі штаба, з місцевими домовлялися – коли самі їздили пиляли, коли люди привозили. А ще волонтери дуже допомагали. Якби не волонтери, то не знаю, як би ми виживали. Величезне їм спасибі. Просто величезне. Вони молодці. Приїжджали до нас навмання, бо обстріли нерегулярні і вибрати безпечний час було практично нереально. Довго не затримувалися – за 15-20 хв. розвантажились, спитали як справи і назад. Привозили продукти, ліки, дрова, одяг (спасибі їм за теплі речі, бо форму нам лише літню видали).

І місцеві (сім’я з Дзержинська) волонтери були, і з Кіровоградщини. Пам’ятаю, точно з Олександрівки і з Бобринця заїжджали). Від нестачі їжі ми не страждали, але дуже хотілося домашнього – випічки якоїсь, пиріжків, печива, цукерок. Навіть, коли ми самі готуємо, то смак не такий, як в домашньої їжі. А волонтери нам гарячі каші і борщі привозили!

– У вашій групі хлопці готували по-черзі чи був повар?
– У нас за повара був Сашко Доломанов. Він не професійний повар, але готував ніби смачно. А якось навіть під обстрілом борщ варив. Якраз по нас «палити» почали. Ми позаймали позиції. Кричу «ховайся!». А він: «Та у мене ж борщ!». А коли все затихло, заходимо в палатку-кухню, а він сидить біля буржуйки в «броні» і касці – спокійно так борщ помішує. «А що? – каже. – Бій все одно закінчиться, а хлопці їсти попросять».

– А з рідними часто спілкувалися? Не боялися, що телефони «засічуть»?
– Не довго, але все ж по телефону спілкувалися. Просто не говорили зайвого. А про те, що через супутник засічуть і дізнаються наше місце розташування – не боялись. Також батьків і дружину попередив, що можуть бути телефонні провокації (нам керівництво інструктаж провело). Сказав: якщо хтось дзвонитиме і казатиме, що я вбитий чи в полоні і треба гроші, то обов’язково перевірте. Але слава Богу, таких випадків ні у мене, ні в товаришів не було.

– Додому коли повернулися?
– Наш підрозділ прибув у Кіровоград 15 березня. Перед тим в штабі здали всі речі, які нам видавали. Свої – забрали. Я свій бронежилет поверну людям, які мені подарували, щоб вони передали далі. Бо прийдуть молоді хлопці і їм це буде потрібно.

– Що найперше зробили по поверненню?
– Прийняв ванну і поїхав до батьків. За кілька днів пройшов медичне обстеження (сам для себе!). Потім отримав запрошення на урочистості у філармонії. Там знову зустрівся з усіма своїми хлопцями.

– До речі, у філармонії бійцям обіцяли вручити відзнаки від Кіровоградщини. Як ставитесь до місцевих нагород?
– Це, звісно, буде приємно. Зрозуміло, що захищати Батьківщину – це обов’язок всіх чоловіків, але коли це ще й заохочується… Приємно, що люди пам’ятають, не забувають, що вдячні.

– Ігоре, знайте, що ми всі дійсно вдячні Вам і кожному з тих хлопців, які бережуть нас і воюють там – на сході. Спасибі Вам за мужність. Хай Бог береже всіх захисників України.

Світлана Томашевська, Перша електронна газета.
Фото з передової надав Ігор Вербовий.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*