Як не крути, але лялька – це іграшка. Будь то найпрекрасніша, наймайстерніша і найдорожча лялька на планеті, все одно важко ставитись до неї серйозно. Бо це тимчасова розвага, засіб милування, якому у повсякденному житті відведена незначна і сумна роль – ми любимо її до тих пір, поки нам хочеться гратися. А потім забуваємо.
Незважаючи на все це, є люди, які люблять ляльки, які віддали їм своє життя і абсолютно від того щасливі. Яскравий приклад – Кіровоградський академічний обласний театр ляльок, який нещодавно відзначив свій 75-літній ювілей. У дні передсвяткової метушні Перша електронна газета зазирнула у закулісне життя театру, щоб дізнатися недитячі таємниці ляльок і дорослих, які практично живуть під одним дахом та на одній сцені.
Перша зупинка – знайомство з головним режисером театру ляльок 73-літнім Анатолієм Поляком, який 45 років присвятив театральному мистецтву. Більшу частину свого життя Анатолій Петрович пропрацював в Донецьку: спочатку у театрі драми, потім – у театрі ляльок, де останні роки займав посаду головного режисера. Минулого року у зв’язку з подіями на сході України, Поляк переїхав до Кіровограда, з яким має 10-річну тісну співпрацю. Тепер він займає посаду головного режисера Кіровоградського обласного академічного театру ляльок і вже встиг поставити 2 прем’єри – «Снігова королева» та «Наймичка».
Анатолій Поляк готує прем’єрний показ “Наймички”
«Будь-який театр, в тому числі й театр ляльок, це в першу чергу трибуна, з якої транслюються емоції, пристрасті, він повинен впливати на глядача, – ділиться життєвою мудрістю Анатолій Поляк. – Вже потім іде розрізнення за специфікою роботи. Але, на мою думку, театр ляльок – це місце для дітей. У дорослих є драматичні театри, куди вони можуть прийти відпочити тілом і душею, а от у дітей є тільки театр ляльок, де вони пізнають прекрасне. А потім обговорюють побачене з батьками, бабусями дідусями, вчителями. Так і відбувається спілкування та передача досвіду між поколіннями. Але це ще не все: є у нас і вистави для дорослих – «Наймичка», «Декамерон», «Ніч перед Різдвом». І дорослі глядачі з радістю туди приходять, а інколи й дітей приводять – привчають до класики».
Читайте більше: Шевченківська мати ожила на сцені кіровоградського театру
Здається, що у театрі ляльок все просто – для дітей на сцені оживають ляльки, а у дорослих з’являється шанс забути про турботи і насолодитися мистецтвом. З глядацького крісла все виглядає легко, невимушено, трохи наївно і по-дитячому щиро. Насправді ж за яскравою обгорткою ховається багатоденна праця і неабияка майстерність колективу в 50 осіб.
«Лялька це важливо, але без акторів їй нікуди. Актори беруть ляльку і пропускають її через себе. Головним інструментом актора у даному випадку стають руки і голос. Якщо хоч щось працює несправно – вистави не вийде, – продовжує ділитися закулісними таємницями режисер. – Мені здається, що акторам театру ляльок часом працюється важче ніж акторам драми, яким принаймні лялька не заважає самовиражатись. А тут треба працювати за двох – і свій талант презентувати, і лялькою захопити юного глядача».
І не тільки це. Виявляється, професія актора лялькового театру ще й небезпечна. Актори-лялькарі, як і актори балету, йдуть на пенсію після 25-ти років роботи в театрі. Це пов’язано з великим навантаженням і складністю роботи. Зазвичай руки лялькар тримає високо над головою, коли працює з верховою лялькою. А лялька може бути і нелегка, в середньому до 10 кілограмів, а то й більше. І ляльку потрібно не просто тримати, а й керувати нею. Це додаткові навантаження на хребет і суглоби, що з віком проявляється у захворюваннях опорно-рухового апарату.
Після невеличкого екскурсу у прозу життя заглиблюємось далі у процес творення сценічного лялькового дива.
«Загалом процес творення лялькової вистави досить тривалий, – розповідає Анатолій Поляк. – І найважливіше тут – вибір тексту для постановки. Деякі театри працюють за принципом «сам собі творець» – самі пишуть казки, вигадують персонажів. Я ж віддаю перевагу перевіреним дитячим письменникам з якісним текстом і гарною мовою. Щойно знаходиш «правильний» текст – берешся за постановку і продумуєш її втілення. Якими ти хочеш бачити своїх ляльок на сцені: за ширмою, «петрушку», на планшеті, маріонеток чи людину у костюмі ляльки? Як тільки вибір зроблено – починається робота з художником, який переносить твої фантазії на папір. Він малює ескізи, які приймаються на художній раді й подаються в бутафорські, костюмерні та столярні цеха для створення сценічного світу. І на все це у нас є 3-4 місяці часу».
Втілювати фантазії режисера та художника у реальність допомагає ціла команда людей: конструктори, костюмери, бутафори. І якщо вам здається, що ляльки виготовляють натхненні майстрині ночами, то ви дуже помиляєтесь. Ляльку створює художник-конструктор. У кіровоградському театрі ляльок цю посаду займає Степан Коростовський, у якого за плечима 20-літній досвід роботи інженера-конструктора на заводі. Він змушує ляльку кліпати очима, рухати руками, ногами, губами, крутитися. Одним словом, саме від Степана Мар’яновича залежить наскільки «живою» буде лялька.
Художник-бутафор Тетяна Царюк завершує роботою над деталями до вистави “Наймичка”
Після того, як каркас ляльки виготовлено – шиються костюми. «Якщо костюми акторів драматичного театру ще можуть кочувати з вистави у виставу, то у театрі ляльок – це недоступна розкіш, – ділиться директор кіровоградського театру ляльок Григорій Педько. – Образ у кожній виставі унікальний. То й же зайчик – в одній виставі він хитрун, в іншій – добряк, ще в іншій – боягуз. І кожній треба підібрати саме той образ, який хоче бачити режисер та художник. Одного разу ми весь Кіровоград об’їздили у пошуках потрібного зеленого полотна. Знайшли аж на «7 кілометрі» в Одесі. Лялька ніколи не мандрує зі спектаклю в спектакль. Коли лялька зношується – ми віддаємо її на реставрацію або в дитячий садок».
Завідуюча костюмерною Валентина Применко за роботою
Зараз у репертуарі кіровоградських театралів 34 вистави. Ляльок же ж у коморах більше 200. Всі чекають свого часу, щоб вийти на сцену. А деякі вже й не дочекаються – спишуться, коли вистава вийде з репертуару. Але нічого в тому дивного чи сумного немає, бо театр лишиться, а на зміну старим прийдуть нові ляльки. І знову сценічне диво змушуватиме не одне покоління дітей шалено плескати в долоні і щиро сміятись. Бо людям в усі часи за різних катаклізмів треба вірити в прекрасне і в те, що добро завжди перемагає зло.
Тетяна Колісник, Перша електронна газета