Важливо

Кіровоградцям показали олігархічно-демонізованого «Хазяїна» (ВІДГУК)

Днями у театрі ім. М. Кропивницького на суд кіровоградського глядача вчергове представили сценічну інтерпретацію драми Івана Карпенка-Карого «Хазяїн»,  прем’єра  якої відбулася 25 вересня 2013 року.

Знаючи напам’ять майже весь репертуар кіровоградських театралів, після перегляду «Хазяїна» можна і треба зробити єдине – зачудуватись і подякувати Євгену Курману та Володимиру Єфімов за сміливість і мужність зробити щось нове, відійти від класичної подачі хрестоматійного твору. А от шанувальникам традиції – щирі співчуття.

Чому? Бо на зміну облюбованого Терентія Пузиря, поетичну душу якого зажувало «хазяйське колесо», під напружену музику прийшов новий Пузир – впевнений, нахабний і безжалісний глава олігархічного бізнес-клану. І нехай глядача не збивають з пантелику сільські інтер’єри та одяг – то лише вдало замаскована стара оповідь про новий час.

У центрі космосу «Хазяїна» – розіп’ятий на жердині халат, навколо якого розгортається історія місцевого мільйонера і його бандитської зграї. Пузир – основоположник «хазяйського колеса» гігантської махини, яку він тягне на своєму горбу все життя. Це його шлях на Голгофу, його початок і його кінець. Він навіки зрісся зі своєю солодкою мукою, адже господарство і нажива – це його світ. Він, як людина, яка звикла все життя тяжко працювати, просто не знає інших цінностей. Єдина його слабкість – любов до доньки і трохи – до визнання. Орден Станіслава – данина моді і самолюбству.

З точки зору розуміння ідейного навантаження вистави більш цікавий образ помічників Пузиря – купки нахабних безчесних шахраїв, повноцінних вихованців «хазяйського колеса», для яких нічого святого не залишилось. Їхні філософствування на тему вірності і наживи не раз змушували зал впадати у глибоку задуму і проводити неоднозначні паралелі з сьогоденням: не так страшний олігарх, як його «пріхлєбатєлі».

Режисери також на славу попрацювали над образом «родини олігарха», основний посил якої – нічого не минає безслідно. Дружина Терентія у стані глибокого психозу, донька Соня – на межі нервового зриву.

Було й над чим посміятися – кучеряві овечки, якими марить Пузир, подарований халат з бурячками та овечками, кумедна німецька вимова Куртца «Еті – да» та «Ніхт», робітники, які немов зомбі вилазять з оркестрової ями, і «йдуть на прошеніє» до хазяїна, блатняцькі розборки з револьверами та удавками, демонічна сцена, де Пузир у екстазі «хазяйнування» п’є кров молодого баранчика.  Зал голосно не сміявся, але то тут, то там проскакував смішок, настільки незвично було дивитись на нового «Хазяїна».

Одним словом, драма на 2 дії «Хазяїн» у виконанні кропивчан перетворилась на психологічний трилер з елементами трагікомедії. Так, це не те, що вивчається у школі. Воно не краще й не гірше, воно просто інакше, з притаманним йому шармом і особливим світовідчуттям. Відчувається авторський стиль. А у справжньому мистецтві – це головне. Набагато легше взяти відомий твір, вивчити слова і зіграти «правильну» постановку. А от ризикувати, щоб хотілося потім кричати до хрипоти у дискусії з опонентом, грати з глядачем, змушувати його дивуватись, викликати у нього не просто хитання головою «непогано», а справжні емоції. Ось покликання мистецтва.

Так, були у «Хазяїні» відверто слабкі або занадто «напомаджені» сцени і актори (червонощокий Калинович, якщо чесно, просто вбив). Але в усьому можна знайти прихований смисл, якщо глибоко пірнути. Наприклад, фарбований Калинович, як символ слабкого інтелігента, який навіть себе влаштувати не може, не те, що допомогти людям чи змінити систему.

Якщо дивитися на картину вцілому і аналізувати не сцени, а враження та емоції, можна абсолютно впевнено стверджувати: з усіма своїми відкриттями та недоліками «Хазяїна» варто поважати за сміливість і оригінальність. Бо він такий єдиний.

 Тетяна Колісник, Перша електронна газета

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*