Важливо

Пам’яті тих, хто пройшов через пекло нацистських таборів смерті

Ольга Ткаченко
Люблю писати про хороші, мотиваційні, цікаві історії. Пишу про людей, які хочуть і вміють робити важливі речі. Слідкую за оновленнями в сфері реформ і намагаюся писати про складне простими словами)
Контакт: Facebook Telegram

11 квітня – Міжнародний День визволення в’язнів фашизму. Ця дата пов’язана з тим, що на початку квітня 1945 року в’язні гітлерівського концтабору Бухенвальд розпочали  збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон понад 800 есесівців і солдатів охорони, взяли у свої руки управління табором. Дізнавшись про близький  підхід американських військ, у неділю 8 квітня 1945 року по радіо англійською, німецькою та російською мовами вони благали про необхідність надання допомоги повсталим. 11 квітня американськими військами Бухенвальд було звільнено. 22 квітня було звільнено в’язнів Заксенхаузена, 29 квітня – Дахау, 30 квітня 1945 року – Равенсбрюк.

Всього на території Німеччини і окупованих нею країн діяло більше 14 тис. концтаборів, тюрем, гетто, через які пройшло  понад 20 мільйонів чоловік з 30 країн світу. 12 мільйонів не діждалися визволення, серед них – близько 2 мільйонів дітей.

Під час гітлерівської  окупації Кіровоградської області нацистами  були створені табори для військовополонених та противників нацистського режиму у тодішньому Кіровограді, Голованівську, Олександрії,  Павлиші, Адабаші Новоукраїнського та Терновій Балці Компаніївського районів. Особливо страшними були умови перебування військовополонених у шталагу №305 у Кіровограді та у його філії за №305/r  на ст. Адабаш. Навіть самими гітлерівцями було складено акти про те, що доведені голодом до відчаю військовополонені  у зазначених таборах вдавалися до актів канібальства, поїдаючи трупи  померлих товаришів, а то й добиваючи ще живих.

У звіті німецького військового командування від 21 грудня 1941 року, текст якого було оголошено на Нюрнберзькому процесі, з німецькою педантичністю вказана загальна кількість військовополонених, що утримувалася в чотирьох таборах (Кременчук, Хорол, Кіровоград, Новоукраїнка), яка становила на 20 грудня 1941 року 52 тис. 513 чоловік, а з іншого звіту, датованого 13 січня 1942 року, їх чисельність зменшилася вже до 46 тис. 371 чоловіка, тобто за неповний місяць  померло понад 6 тис. в’язнів. В цілому по Україні в результаті голоду в таборах зони німецької групи армій “Південь” у лютому 1942 року померло 134 000 полонених (по 4300 чоловік за добу).

У гітлерівській Німеччині існувала спеціалізація таборів для військовополонених (загальна назва  Kgf-Lager -крігсгефангерелагер).

Табори були таких типів:

  1. Frontstalag : табір  для військовополонених  у прифронтовій зоні;
  2. Gulag : пересильно-сортувальний табір для  військовополонених;
  3. Gulag Luft: пересильно-сортувальний табір для військовополонених- льотчиків;
  4. Marlag : табір для  військовополонених флоту;
  5. Oflag: табір військовополонених офіцерів;
  6. Stalag: табір  для військовополонених  рядового і сержантського складу;
  7. Stalag Luft: табір  для військовополонених  рядового і сержантського  складу військово-повітряних сил.

На території Кіровоградщини гітлерівці створили пересильно-сортувальні табори (Dulag)  у Голованівську, Павлиші, Знам’янці, Олександрії. У Голованівському дулагу накопичували бранців після завершення боїв в “уманському котлі” з 1 по 13 серпня 1941 року. У  Олександрійському і Павлиському  дулагах збирали полонених після ліквідації “київського котла“ у вересні  1941 року, “харківського котла”  у травні 1942 року   та розгрому Кримського фронту і  взяття Севастополя  відповідно у травні та  липні 1942 року. З пересильно-сортувальних таборів в’язнів етапували до шталагів чи офлагів або на окупованій території (Умань, Рівне, Новоград-Волинський, Ізяслав, Шепетівка, Біла Церква, Володимир-Волинський, Вінниця, Кіровоград), або  власне на території рейху.

У Кіровограді восени 1941 року на території військового містечка 43-го стрілецького полку (нині це  гарнізонні гуртожитки по вул. Шевченка)  було створено  шталаг №305. Його філія за №305/r була створена  на ст. Адабаш у Новоукраїнському районі, де військовополонених розмістили  у звичайних неопалюваних дерев’яних бараках і колишньому зерносховищі, огороджених колючим дротом. Письменник Олесь Гончар, який визволяв нашу область і побував у щойно визволеному Кіровограді, записав таке у своєму фронтовому щоденнику (запис російською мовою):

“Рассказывают, как пленных, мертвых и живых, складывали в машины, чтобы везти на свалку. Сквозь доски кузова высо­вывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землю еще живыми. Кормили сырым просом. И били, били.  Рассказ о наших пленных: их гнали много, колонна за ко­лонной. Изнуренные, одни скелеты. К тюрьме народ валом ва­лит, несут кушать. Немцы прикладами уже ничего не сделают, пустили воду из брандспойтов. На дорогу одна женщина вы­несла вареной картошки. Пленные набросились, сбили ее с ног. Немцы тут же пристрелили 6 человек  пленных и женщи­ну избили прикладами”.

А це запис у щоденнику О. Гончара за 26 березня 1944 року про адабашський табір:

“Стоит в степи, как жуткое прошлое, как эмблема немецкого господства: лагерь. Толстые столбы с колючей проволокой. В средине одна солома. В ней спали. Тут умирали. Целые дни строили шоссе. Пленных не кормили. Еду носили тайком из окрестных деревень женщины, дети. Измученные, черные, грязные, голые жили. Жили, как дикари в степи, в тоске ожидая смерти среди камней”.

Протягом 1941-1943 років  у зазначених  таборах було знищено десятки тисяч військовополонених, імена більшості з яких невідомі. Авторові вдалося віднайти дані тільки про 4 військовополонених, які загинули у кіровоградському шталагу №305: Єрошкін Сергій Васильович – 1916 року народження, уродженець Саратовської області, Томилін Федір Іванович – 1912 року народження, уродженець Курської області, обидва  померли від виснаження та мордувань відповідно 16 та 18 листопада 1941 року. Курочкін Євстахій Тихонович – 1905 року народження, уродженець Луганської області, помер від голоду в 1943 році.

Горєлов Віктор Петрович – 1912 року народження, уродженець  м. Оренбург,  рядовий 294-го стрілецького полку, у полон потрапив у  1941 року у “київському котлі”, помер 19 січня 1943 року,  у Книзі пам’яті числиться загиблим у бою у 1942 році.

Проходячи мимо пам’ятника жертвам нацизму на вулиці Шевченка у м. Кропивницькому, вшануйте їх пам’ять.

Військовополонені офіцери в обов’язковому порядку концентрувалися окремо від сержантського і рядового складу в особливих таборах-офлагах. Коли в таборах для рядового складу виявляли офіцерів, то вони, як правило, негайно переправлялися до офлагу. Офлаги на території окупованої України були у Вінниці, Рівному,  Новоград-Волинську, Володимир-Волинську. Улітку 1941 року в німецькому рейху було обладнано  офлаг для  полонених радянських командирів на території полігону Хаммельбург  в Нижній Франконії, через який пройшли тисячі радянських громадян, серед них і вихідці з Кіровоградщини.

Якщо табори для військовополонених були підпорядковані військовому відомству – вермахту, то відомству рейхсфюрера СС  Гіммлера –Головному управлінню імперської безпеки (РСХА) підпорядковувалися концентраційні табори (КZ-lag), до яких для знищення направлялися виявлені політичні вороги рейху  або “расово неповноцінні” особи. Таким табором смерті  на Кіровоградщині був табір у с. Тернова Балка у Компаніївському районі, де в’язнями  були заарештовані СД учасники комуністичного підпілля, підпілля ОУН, особи, які не відповідали арійським расовим стандартам (євреї, цигани, душевно хворі).

Ось як описав вигляд цього табору один з його в’язнів, якому  вдалося звідти втекти:

“Огорожа з 2-х рядів колючого дроту висотою приблизно в два – два з половиною метри, внутрішній ряд дроту під електронапругою.  Вежі, собаки з усіх боків. Табір мав форму прямокутника, бараки дерев’яні, розділені на секції. Один барак відгороджений від загальної зони – жіночий. Одне невелике приміщення – карцер – з якого рідко хто виходив, а якщо і виходив, то калікою з коротким життям.  Будівництво концтабору було тільки закінчено, порядок в зоні, бараках наводили самі мешканці. Постільних   приналежностей  ніяких, вода привізна, давали її дуже обмежено, спрага ніколи не покидала людей. Харчування погане – баланда без жиру, хліб, якість якого  визначити, просто неможливо. За зоною – одне приміщення для охорони та кухня, інше для коменданта, третє, очевидно, склад. Назва концтабору відповідала  не тільки його призначенню, але і природним умовам – навколо концтабору яри, височини, немає населених пунктів, немає близько орної землі, неприваблива навколо природа. Метрів за сто від зони на схилі яру вирили траншею довжиною метрів 50-60, шириною 2 метри і глибиною метрів 3 (майбутня братська могила). Звірячі знущання влаштовували євреям  і циганам.  Змушували лягати   в ту  траншею, довго там  тримали, допити не вели. В кінці дня, коли всіх приведуть з роботи, проведуть перевірку, видадуть вечерю, починається «повірка». При цьому присутні комендант, охорона,  собаки. Виводять жінок – циганку і єврейку, роздягають догола і б’ють до напівсмерті, після чого заносять їх в барак. І так майже щодня знущання, розстріли. Шансів для втечі абсолютно ніяких. До цього важкого  нашого життя в “Терновій балці”  додалася епідемія висипного тифу. Захворілих на висипний тиф не лікували – відразу розстріл.  Захворювання з кожним днем ​​прогресувало, розстріли проводили майже щодня. У нашому таборі виявився медпрацівник – білоруска на ім’я Олена (прізвища не знаю). Ось вона за вказівкою коменданта концтабору щодня проводила огляд всіх ув’язнених і брала на облік. Хто переносив температуру на ногах, рухався, того і не записувала, просила кріпитися з усіх сил. Захворів і я. При огляді зміряла температуру – 38,9.

Олена каже: “Кріпись днів  зо  два, три, прийшла вказівка не розстрілювати, нехай товариші вам допомагають рухатися”.

Олена говорила правду: терміново за зоною зробили маленьку зону-ізолятор, зібрали щитове невелике приміщення і всіх важкохворих перетягли в цю зону. Тих, що померли, ховали в окремій могилі”.

Кожен військовополонений після надходження до табору проходив реєстрацію. На нього  заводилася спеціальна картка  з усіма  особистими даними, військовим  званням та посадою  у Червоній Армії, датою  взяття в полон, станом здоров’я на  момент полонення,  домашньою адресою. На зворотному боці картки  було місце для записів про переміщення з табору у табір, трудове використання, хвороби  і дисциплінарні покарання. Сьогодні картки є одним з найважливіших джерел, які  допомагають встановити умови життя військовополонених у таборах та  причини їх смерті. Особові справи документували  не тільки  особисті дані  військовополонених,  але й наміри німецького керівництва на знищення  ідеологічних  ворогів чи осіб, які не вписувалися у  стандарти гітлерівської расової теорії. Щодо полонених проводилася так звана «селекція» – виявлялися так звані “особливо небезпечні елементи”: політпрацівники-комісари, офіцери, інтелігенти, євреї, яких  передавали до служби безпеки (СД) або гестапо, де їх або негайно розстрілювали, або направляли для знищення в концтабори.

Персональна картка на знам’янчанку Лєкарєву Катерину – військового фельдшера, захоплену у полон у жовтні 1941 року (доля невідома)

Ось декілька доль військовополонених за  аналізом особових  карток.

Військовий аптекар 716 польового шпиталю інтендант 3 рангу, уродженець Голованевська, Бріск Абрам, 1891 року народження,  потрапив у полон у “київському котлі“ 22 вересня 1941 року. На картці  є відмітка про те, що як єврей він переданий до СД/гестапо. Розстріляний у рову під Білою Церквою. Книга пам’яті не містить про нього жодної інформації.

Фельдшер 54-го артилерійського полку 60 гірськострілецької дивізії Борисов Борис Павлович, 1919 року народження, який до  армії мешкав у м. Кіровограді по вул. Гоголя, 107, потрапив у полон 7 серпня 1941 року у Зеленій Брамі. Як єврей переданий до СД/гестапо. Доля невідома. До  обласної Книги  пам’яті також не занесений, хоч зрозуміло, що він загинув від рук гітлерівських катів.

Молодший лейтенант Бондаренко Володимир Григорович, 1922 року народження, уродженець  с. Мар’янівка Новоархангельського району, потрапив у полон 27 травня 1942 року у “харківському котлі“, 16 червня 1942 року  переведений з Уманського  шталагу  №283 з табірним  №11567 до  офлагу XI A на території Німеччини.  22  липня 1943 року адміністрацією табору переданий до гестапо, оскільки у процесі  “селекції” виявили, що він офіцер. Подальша доля не відома. До Книги пам’яті не внесений.

Також  до гестапо переданий 12 липня 1944 року в’язень №20938 того ж офлагу XI A у Нюрнбергу військтехнік  Медведєв Микола Гнатович, 1915 року народження, уродженець Кіровограда, який потрапив у полон 14 травня 1942 року під Севастополем. Подальша доля невідома. До Книги пам’яті не внесений.

Червоноармієць Сорока Зіновій Ісайович, 1899 року народження, з Канатового, що під Кіровоградом,  потрапив у полон 12 червня 1942 року, з шталагу №363, де був в’язнем з №1235, 24 червня  1943 року переданий до СД/гестапо у м. Любліні (Польща), звідки  направлений у концтабір Майданек.  Подальша доля невідома. До Книги пам’яті не внесений.

Уродженець м. Олександрія Савачевский Іван Кирилович, 1906 року народження, у Книзі пам’яті числиться як зниклий без вісти у жовтні 1941 року.  Але з картки військовополоненого видно, що старший  лейтенант 107-ї прикордонної  застави  Савачевський Іван Кирилович 26 червня 1941 року під містечком Піад (Литва) потрапив у полон, знаходився в офлагу XIII D (62), 24 листопада 1941 року переданий до гестапо. Як відомо, у гітлерівців до радянських прикордонників було особливе ставлення, яке на давало шансів на порятунок. Подальша доля невідома.

Як загиблий у бою, у  Книзі пам’яті значиться  уродженець с. Володимирівка Кіровоградського району  Терещенко Іван Петрович, 1914 року народження. Його дружина Терещенко Олена Василівна, яка проживала у Кіровограді по вул. Андріївській, 1 після війни отримала повідомлення, що він пропав без вісти  на фронті у проміжок часу з 22 червня 1941 по  30 червня 1943 року. З картки військовополоненого офлагу  XIII D (62) дізнаємося, що молодший лейтенант 700-го стрілецького полку Терещенко Іван Петрович, 1914 року народження, уродженець с. Володимирівка, потрапив у полон 28 червня 1941 року у Білорусії (с.Піски), йому присвоєно табірний   № 1166. 19 липня  1941 року він утік з табору, 19 вересня  був спійманий. 8 січня  1942 року переданий до гестапо. Інший документ уточнює, що 10 червня  1944 року на підставі наказу ОКВ (верховного командування вермахту)  до нього “вжиті заходи”.  Відомий німецький педантизм дає зрозуміти, що за непокору військовополонений Терещенко І.П. страчений. Тож  правильно вказано у Книзі пам’яті, що  він загинув у бою за Батьківщину.

За непокору у робочій команді у каменоломнях  був арештований і переданий до гестапо 15 листопада 1943 року в’язень №26994 офлагу  XIII капітан Фоменко Іван Якимович, 1918 року народження, уродженець Кіровограда, який потрапив у полон тяжкого літа 1942 року у Ростовській області.  У Книзі пам”яті він числиться як загиблий у бою, проте з інших  архівних документів  дізнаємося, що воєнний комісар дивізіону  147-ї стрілецької дивізії старший політрук Фоменко Іван Якимович, який числився зниклим без вісти  з 1942 року, про що повідомлялася його дружина Фоменко Людмила Меркуріївна (мешкала у тодішньому Кіровограді по вул. Яна Томпа, 79),  був звільнений з концтабору Дахау і 23 червня 1945 року репатрійований  в СРСР, де проходив принизливу процедуру спецперевірки аж до листопада 1945 року. На заваді для подальшої служби в армії кадровому військовому стало не стільки підірване табором здоров’я, скільки відома аксіома, що живими з гестапо ніхто не виходив.

Ще у 1944 році  жителька с.Петрового Знам’янського району Соколова Фросина Парфентіївна була повідомлена військкоматом, що її син лейтенант Соколов Григорій Григорович, 1919 року народження пропав без вісти у діючій армії у тому ж 1944 році, у Книзі пам’яті він значится  зниклим без вісти, причому чомусь  у званні рядового. Але за даними архіву молодший політрук Соколов Григорій Григорович, 1919 року народження,   числиться зниклим без вісти у червні 1941 року. Заведена нацистами картка військовополоненого на Соколова Г.Г. свідчить, що він потрапив у полон у Білорусії в районі Мінська 7 липня 1941 року. З табірним №2184 знаходився у офлагу  XIII D (62) у Хаммельбурзі. 5 листопада 1941 року переданий до гестапо. Зрозуміло, що  молодший політрук Соколов Г.Г., який  при полоненні назвався лейтенантом, у таборі був виявлений  і виданий гестапо, адже на нього поширювалася дія так званого “комісарбефель” – наказу про комісарів, на підставі якого політруки розстрілювалися негайно.

Інженер понтонного парку 26-ї армії інтендант 3 рангу Бель Олексій Михайлович, 1902 року народження, уродженець Кіровограда, у полон потрапив  23 вересня 1941 року  під Оржицею на Полтавщині, з табірним №9637 працював у каменоломні, 12 липня 1944 року переданий за спробу саботажу до гестапо у Нюрнбергу, після визволення з концтабору (при рості 170 см важив усього 49 кг) пройшов  спецперевірку, був звільнений у запас і поселився у Петрівському районі (у Книзі пам’яті чомусь числиться зниклим без вісти у 1944 році).

Незважаючи на те, що після визволення з полону колишній командир інженерного батальйону   22-го інженерного полку РГК капітан Березовський Павло  Казимирович, 1910 року народження, уродженець Кіровограда, який числився  без вісти зниклим у 1943 році,  пройшов  спецперевірку у  123-й стрілецькій дивізії, він був включений у список осіб, “на которых имеются компрометирующие материалы“, бо потрапивши  у полон під Мінськом 2 липня 1941 року,  через 3 роки поневірянь по таборах, в’язень  № 6490 був переданий  11 серпня 1944 року до  гестапо у м.Регенсбург (на картці виділено червоною фарбою). Якби ви тільки бачили, які особи були включені співробітниками СМЕРШу до того списку – агенти абверу, співробітники розвідцентру “Цеппелін“ добровольці з власовської РОА, і такі, як Березовський П.К., що побували в гестапо,   бо спрацювала  відома  аксіома  про те, що живими звідти  ніхто не повертався.

В’язнем концтабору Бухенвальд та його філій у Кельні та Дуйсбургу був відомий в нашій області краєзнавець Плотнір Федір Миколайович (1918-2011). Будучи на посаді начальника артпостачання 783-го стрілецького полку 229-ї стрілецької дивізії 20-ї армії Західного фронту, військтехнік 2 рангу Плотнір Ф.М. у грудні 1941 року  під Москвою потрапив у полон, пройшов пекло німецьких таборів під  №35949. 29 квітня 1945 року був звільнений американцями, переданий радянській окупаційній адміністрації. Після перевірки-фільтрації лише восени 1945 року  повернувся додому. Довго відчував на собі недовіру  з боку влади та ставлення як до людини другого сорту, бо був у полоні..

 

Вище показано знайдену серед багатьох тисяч архівних документів  персональну  картку  на в’язня концтабору Аушвіц Ботнара Володимира з с.Сотницька Балка Новоукраїнського району. З її змісту невідомо, за що 17-літній юнак потрапив до табору смерті, але червоний трикутник свідчить про його особливу небезпечність для гітлерівського режиму.

Картки на 16-літнього в’язня концтабору Ромбах (провінція Лотарінгія) Носенка Павла з села Сметанівка Онуфріївського району знайти не вдалося, але  знайдено копію його присуду гітлерівцями до смертної кари. Він  звинувачувався у тому, що  разом з іншими членами підпільної організації, що діяла у концтаборі, у вересні 1944 року намагалися захопити зброю у охорони і втекти на волю. Спроба закінчилася невдачею. Павла повісили на площі. Як написано у документі, останніми його словами були “Хай живе Батьківщина!”.

У листопаді 1944 року  біля стіни крематорію концтабору Дахау гітлерівці розстріляли  74 радянських військовополонених-офіцерів, звинувачених в активній підпільній антинацистській  діяльності. Серед них був і капітан Шалар Григорій Лук’янович з с. Лозовата Ульяновського району нашої області. До Дахау він потрапив за спробу втечі з табору для військовополонених.

Німецьке оголошення про розшук радянських офіцерів-військовополонених, серед них і наш земляк Григорій Шалар.

У Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів давайте згадаємо усіх, хто був за колючим дротом гітлерівських катівень, хто навіки залишився там – у безіменних могилах чи печах крематоріїв, і тих, хто вижив усім смертям назло, живучи за мертвих. Як закликав поет, згадаймо усіх поіменно.

Василь Даценко, історик-краєзнавець

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*