Кожен із нас по своєму любить Батьківщину. І не тільки державу. Ні, я зараз говорю про маленьку Батьківщину, місце, де людина народилася та провела дитинство. А таке місце у кожного своє. Перша електронна газета відкриває рубрику “Моє село”, у якій розповідатиме про життя сіл Кіровоградщини: проблеми, надії, мрії… Сьогодні розкажемо про життя села Ганнинське Кіровоградського району.
Для жителів села Ганнинського, що знаходиться в Кіровоградському районі, їхнє село – це тиха пристань у житті. І це зовсім не метафора. Населений пункт під назвою Ганнинське не є маленьким за розміром. Однак чисельністю воно складає лише близько 260-ти чоловік. Усьому виною безробіття, відсутність школи, клубу та дитячого садка. Більшість населення складають пенсіонери. Хто працює, то в основному виїжджають до міста або їздять на заробітки.
Читайте також: Чим живе маленьке село Кіровоградщини, якого немає на карті України
Виходжу з автобуса на зупинку. Прямо через дорогу, знаходиться один зі ставків. За спиною залишається ферма, тракторна бригада і пекарня, а трохи далі – фельдшерсько-акушерський пункт, в якому однак нікого немає. До цього дня і не задумувалася над тим, скільки років провела у цьому селі.
Потихеньку рухаємося
Зупинка якраз біля школи, тому заходимо провідати бібліотекаря. До бібліотеки якраз прийшла голова сільської ради Любов Шевченко, яка займає свою посаду з 2010 року на посаді (двічі переобиралася).
«Потихеньку движемося. Восени вибори, якщо все вийде, будемо належати до Соколівської громади з центром у Соколівці. У нас до децентралізації люди відносяться спокійно», – розповідає голова сільської ради Любов Шевченко.
Тетяна Гавриленко за фахом бухгалтер, директор ганнинської бібліотеки, на своїй посаді вже 11 років. Навіть після закриття школи залишилася працювати. Адже всі заходи, всі свята проводяться тут – у бібліотеці або спортзалі старої школи. Іншого місця просто немає – сільський клуб закрили років 20 тому. Питаю, чи ще хтось читає книжки.
«Аякже. Більше ходить людей середнього віку. Чоловіки читають пригоди і фантастику, а жінки – романи і рецепти. З дітьми тільки проблеми – не цікавляться. Бібліотека, як хранителька книг, своє уже віджила, а надати людям інтернет-послуги ми не в змозі» – відповідає Тетяна Іванівна.
Розповідає про історію села:
«Колись наше село було тільки однією вулицею. Належало до однієї з дач удови якогось офіцера. Була тут і церква православна зі школою. І річка була – Коноплянка. Звалося це все Аннінська волость».
Трохи дивно, стільки років прожити тут і все одно кожен раз дізнаєшся щось нове. На прощання прихоплюю з собою кілька книжок – відпочити. Дорогою додому думаю, що чудово було б розпитати про село фельдшера Дмитра Панченка. Але це вже, на жаль, неможливо, адже Дмитро загинув під Іловайськом.
Хочемо, щоб люди не їхали
Поки приходжу додому, не бачу на вулиці жодної молодої людини. В принципі, не дивно для 6 липня. Цього дня вся молодь святкує Івана Купала у сусідньому селі, бо в нашому замало людей.
Дорогою зустрічаю кілька людей. Здебільшого пенсіонери, але є і пара молодих. Питаю, чим же так подобається село, що деякі люди залишаються тут, незважаючи на безробіття.
«Та чим же воно може подобатися? Село як село. Привикли вже» – така лунає відповідь. Здебільшого люди говорять охоче, однак від зйомки відмовляються. Запитую, чи хотіли би щось змінити у рідному селі. Як не дивно, всі відповідають однаково.
«Та канєшно хотіли б. Щоб і школа була, і садік, і больниця. Щоб люди не їхали з села» – говорить одна з пенсіонерок.
Звичайно, Ганнинське – це тиха пристань. Тут всі займаються домашнім господарством і майже кожного дня роблять одну і ту саму роботу, постійно пересікаючись між собою. Але все одно людям не вистачає рідних, дітей, онуків. Через безробіття вони змушені бачити їх хіба що на вихідних. Чи можливо здійснити мрії жителів Ганнинського? Часткову відповідь чуємо від голови сільради.
«Звичайно надіємося на зміни. Якщо все вийде, будемо належати до громади, будуть робочі місця, перспектив стане більше», – говорить сільський голова.
Від усього серця хотілося б вірити у те, що з часом маленьке село стане великим, і мрії простих людей нарешті здійсняться.
Олена Луньова для Першої електронної газети