На мапі Олександрійського району сьогодні можна знайти з десяток, а той більше, так званих “неперспективних сіл”. Сіл, де немає шкіл, клубів, магазинів, де не відновлюються дороги, не ремонтуються водогони, майже не зустрічається молодь і вкрай негативна демографічна картинка. Водночас, ключовою проблемою таких населених пунктів є масове безробіття. На розвиток їх інфраструктури виділяється обмаль бюджетних асигнувань, тому поступово вони перетворюються на малі хутори. Така нерадісна перспектива неминуча й для невеликої Ялинівки – села, що адміністративно підпорядковане Червонокам’янській сільській раді.
Побувати там нам вдалося в самому розпалі літа… Віяв легенький, теплий вітерець і проминувши сусідню Червону Кам’янку, ми потрапили у одне із найменших сіл району. Таких, як воно, по всій країні – тисячі. На карті їх не знайти, а жителів можна злічити на пальцях. Але пам’ять про них живе й житиме доти, доки житимуть вихідці з тих сіл. Ті, хто колись вкладався у їх розбудову, хто зводив по цеглині ці села з нуля. А тепер з болем спостерігає, як вони гинуть, як занепадають, стають забутими Богом і людьми. Хоча на перший погляд дуже привітні, тихі й затишні, якою виглядає й наша героїня – Ялинівка.
Гарна, розлога й розкинута майже на сім кілометрів. Мешкає в ній трохи більше ста п’ятдесят осіб, хоча реально зареєстровано понад двісті. Але через безробіття частина давно полишила ці життєдайні краї. А що вдієш? Такі обставини. І як їх оминути, коли інфраструктура села не типова до більшості українських сіл. І є в ній лише невеликий фельдшерсько-акушерський пункт та сільський клуб. І більше нічого. Хіба що поряд з клубом – у зарослому сквері – не так давно відновлена братська могила.
Місцеві кажуть: це і є серце маленької Ялинівки. Але візуально – не скажеш. Школи й садочку тут немає. Хоча, як пригадують старожили, колись була. Була своя сільська початківка. І навчалися у ній діти до третього класу. Але років двадцять-тридцять тому її ліквідували. Тепер діти від першого й до одинадцятого класу навчаються у Червоній Кам’янці, де знаходиться і сільська адміністрація. В цілому ж, малечі в селі небагато – всього 38 дітей. Найменші виховуються батьками, бо садка й підвозу до сусіднього тут не практикують. Старші до школи дістаються шкільним автобусом. Пальним його повноцінно забезпечує сільська рада, щороку виділяючи з бюджету необхідні кошти. Так, власне, як і для здійснення транспортного сполучення Ялинівки з містом Олександрія. Автобус сюди курсує п’ять днів на тиждень – понеділок, середа, п’ятниця, субота та неділя – двічі на день. Це ще й досить непогано, кажуть місцеві, бо є села куди громадський транспорт навідується в кращому випадку раз чи два на тиждень, а то й взагалі відмовляється перевозити селян, бо нерентабельно.
“Левова частка місцевих, як і в більшості маленьких сіл, – пенсіонери. Молоді – небагато. І єдиним в селі культурним осередком для неї є місцевий клуб. Масовка, звісно, невелика, але й на тім шкодувати нічого. Пенсіонери, на жаль, клубним життям практично не переймаються і особливих вподобань не виявляють. Тому клуб серед них великою популярністю не користується”, – розповідає Червонокам’янський сільський голова Тетяна Бессараб.
Особливе село й тим, що немає в ньому магазинів. Ані тобі кіосків, ані аптек, і, звісно, жодних розваг, хіба що крім господарських. І як в тій пісні співається: «ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка». Хоча ставки таки є: Ялинівський і Лозуватський. А ще тракторна бригада, що належить СВК ім. Фрунзе – і виконує основну та єдину роль працедавця на селі. Підвіз продуктів у населений пункт раз на тиждень здійснює одна з місцевих торгівельних мереж.
На жаль, життя на вулицях цього села – не вирує. І це треба констатувати. Мало кого можна побачити чи зустріти. Та все-одно тиша на рідкість благотворна. Тому, якщо у приїжджих виникає бажання поспілкуватися з місцевими, треба ходити по дворах. Гостей люди зустрічають з радістю. Щиро й привітно. Та з величезним задоволенням розповідають про себе й своє повсякденне життя, діляться насущними турботами. А ще говорять, що такі села, як Ялинівка будуть тільки тоді відроджуватися, коли наша влада відчуватиме відповідальність за їхню долю. А їй, як показує практика, давно байдуже.
Тому, і виходить, що найчастіше нас тут зустрічають саме порожні запустілі садиби. Багато цікавинок, вони могли б нам розповісти. Могли б! А втім, поважно мовчать, де-не-де схиляючи до землі свої старенькі стріхи, й опускаючи ставні до парканів. І хоча більшість з них напівзруйновані, та все ж дуже ошатні, чисті й на подив гарно озеленені. Такі особливості лише додають їм загадковості. Тим більше, що в селі таких садиб нараховується десь близько сорока. Найбільше – у центрі. І всі вони прикрашені чудовими краєвидами, зеленими полями, чистими узбіччями й широчезними сільськими вулицями. А ще напівзруйнованими дерев’яними огорожами й сусідніми глинянками та старими колодязями.
Хто ж тепер допоможе вдихнути в них нове життя? Хто змінить їх набутий статус? І відповідь, здавалося б, очевидна. Очевидна для багатьох і більшості з нас. Та, на жаль, тільки не для наших управлінців…
