Важливо

Повернення на Кіровоградщину: як сироту з Криму не визнавали українкою

Життєві перипетії кримчанки Тоні або Чому дівчина-сирота так складно адаптувалася до нового життя в Олександрії.

Коли на місцевому рівні влада прагне максимально полегшити умови перебування та проживання переселенців, які постраждали через анексію Криму, то й самі люди відгукують про це з величезною вдячністю. А коли складається зовсім інша, протилежна ситуація, то вона, як не дивно, стає нашою спільною бідою.

З низки негараздів та неприємностей розпочалося нове життя 18-річної кримчанки, дівчини-сироти Антоніни К. (її ім’я з етичних міркувань змінено), яка після анексії Криму вимушено переїхала до Олександрії.

 Зворотний шлях видався набагато складнішим

Принаймні для моєї героїні та її, на перший погляд, банальної історії. Закінчивши навчання у школі, 18-річна кримчанка Тоня так і не наважилася отримувати російське громадянство. Відмовившись від нового паспорта, дівчина виїхала на територію України. А тут розпочалося найцікавіше…

В Олександрію наша юна героїня повернулася невипадково. Тут дівчинка народилася і зростала. Та коли їй ледь виповнилося чотирнадцять – осиротіла. Мати-одиначка, котра самотужки ставила єдину доньку на ноги, через економічну скруту знайшла спосіб, як позбутися життя. Зашморг на шию все й вирішив. Але з того моменту дуже змінилася і доля Антоніни. Якби не тітка, що оформила над нею опіку, то єдиним притулком для дівчинки став би інтернат. А так на найближчі 4,5 роки вона переїхала до рідні в Крим. Там і всі папери оформили.

З того часу Антоніна разом з тіткою та її донькою мешкала в однокімнатній квартирі. Тоді як в Олександрії за дівчиною зберігалася мамина двокімнатна «хрущівка». Щоправда, дуже занедбана і захаращена.

До Антоніниного повноліття квартиру в оренду не здавали. «Тітка не наважувалась,– говорить дівчина. – Боялася, що я залишуся без даху над головою».

Швидко сплинув час. І ті кілька років у новій родині промайнули, як одна мить. Але політична ситуація в країні внесла в їхнє життя корективи. Тітка не збиралася виїжджати з Криму. А Тоня, хоча й відчувала себе на півострові «своєю», та все ж шлях мала незворотний, лише той єдиний, що веде в Олександрію.

Шанси на нормальне життя – меншають

Коли остаточний вибір було зроблено, дівчина переїхала. Але, як сама пізніше зрозуміла, шанси на нормальне життя в Олександрії – мала не високі. Перше, з чим їй довелося зіштовхнутися,так це з проблемою вступу в технікум. Річ у тім, що свідоцтво про закінчення школи в анексованому Криму не визнавалося достовірним документом на території України. І тому, коли дівчина подалася здати його до місцевого технікуму, а потім училища, то отримувала там відмову. Мовляв, з такими документами в навчальні заклади їй дорога «закрита». Натомість потрібне було підтвердження, що Тоня дійсно закінчила одну з кримських шкіл. «Але ж як бути? Що робити в такій ситуації?», – переймалася дівчина. На що їй в училищі запропонували йти на повторне навчання до 11 класу будь-якої олександрійської школи. Таким чином вона отримає необхідне українське свідоцтво про закінчення середньої школи. Збентежена, розгублена і, головне, самотня дівчина вирішила не боротися з системою та повторно вступила на навчання. З вересня минулого року вдруге стала одинадцятикласницею. І погодьтесь, з такою ситуацією щастить далеко не кожному. А паралельно дівчина намагалася вирішити ще одну із своїх проблем – поновити пенсію по втраті годувальника. Однак і це виявилося непростим завданням.

Немає документів – немає виплат. Живи, як хочеш

Правозахисники нарікають: якщо Україна розробила схему отримання документів для окремих категорій громадян зі сходу, то порядок їхнього відновлення для кримчан набагато складніший. У кримських РАГСах, управліннях соцзахисту чи Пенсійного фонду навідріз відмовляються пересилати будь-яку інформацію українським держорганам. А охочі її відновити потрапляють в бюрократичне замкнуте коло, з якого на цей момент важко знайти вихід. Натомість варто запастись залізним терпінням. Так трапилось і з нашою героїнею. Вона все чекала і чекала, коли з Пенсійного Фонду м. Олександрії таки направлять запит на Москву, а Москва – на Ялту, а та вже у зворотньому напрямку. Але поки необхідні папери «кочували» з відомства у відомство, жодної копійки на існування дівчина не мала. Якусь мінімальну підтримку ще надавала тітка, але, маючи російське громадянство, вона не ризикувала виїздити з Криму. І єдине, на що школярці доводилось розраховувати, так це на власні сили й витримку. Понад півроку дівчина-сирота добивалася законної пенсії. Та коли їй набридло поневірятися кабінетами, почала шукати підтримку у місцевих журналістів та волонтерів. Зрештою спільними зусиллями «пенсійну тему» вдалося закрити. І лише нещодавно Тоня почала отримувати пенсію, загальний розмір якої складає 1100 грн. на місяць. За ці кошти дівчина і намагається жити. Перш за все оплачує квартиру та мінімально харчується. На одяг і канцтовари для школи – вже практично не вистачає. А щоб якось заощадити, часто-густо у прямому сенсі перебивається з води на хліб…

У школі дівчина-сирота харчувалась за власний кошт

Певні проблеми у Тоні виникли і в новій школі. Незважаючи на соціальний статус, дівчині доводилось харчуватися за свій кошт. Та вистачало, щоправда, лише на склянку гарячого чаю та якийсь пиріжок. І це в той час, як держава і по сей день забезпечує дітей-сиріт безкоштовними гарячими обідами. Та, певно, у тій школі, де навчається, адміністрація про те не знала… Щоправда, недовго. Бо у в справу втрутились волонтери. І після цього, на щастя, директор школи гарантував дівчині безкоштовне харчування.  А ще відшкодував сироті із власного гаманця шістсот гривень.

У кого не було мами й тата, той зрозуміє

Сирітська доля ніколи не була легкою. Нема від кого чекати любові, розуміння, підтримки, нема кому захистити. Непросто й Тоні самій ставати на ноги. Але й руки опускати нічого. Попереду на неї ще чекає випускний та вступ до технікуму. Мріє ж дівчина продовжити навчання в Олександрійському педколеджі та стати фізруком. А ще прагне втілити в життя найзаповітнішу мамину мрію – привести до ладу захаращену квартиру, у якій зовсім старі двері, прогнилі вікна, протікають труби і зношена сантехніка. Звісно, придбати навіть найнеобхідніше самотужки дівчині – нереально. Тим більше з мінімальною пенсією! З великим проханням про допомогу вона звернулася до волонтерів, які періодично підтримують її, чим можуть. Придбали продукти, одяг та найнеобхідніші побутові речі. Навіть звернулися до місцевих підприємців за будівельними матеріалами. Ті пообіцяли їм свою підтримку (не будемо рекламувати наших героїв). Та віз і нині там…

Якщо хтось із наших читачів має бажання та можливість допомогти дівчині-сироті і може підтримати її в скруті, за більш детальною інформацією звертайтеся до місцевих волонтерів: Світлани Пальчук з Союзу солдатських матерів, тел. 096-3466772, або Олександра Стрижибороди з «Допомоги армії», тел. 068-1812362.

Наталія Луценко для Першої електронної газети


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*