На початку грудня Кіровоградом з презентацією нових (і не дуже) книжок мандрував Сергій Пантюк. Постать досить неоднозначна, провокативна, богемна і, як модно називати – аморальна (упорядник антології «Аморалка» та поетичного збірника «Ніч еротичної поезії»). Але це лише один бік творчої іпостасі Пантюка. Бо за образом безшабашного бородатого дядька-письменника, який і врізати може, і міцне триповерхове слівце закинути, насправді ховається щира людина, патріот своєї країни (воював у складі добровольчого батальйону ОУН) і глибоко вразлива особистість, якій болить (нехай і пафосно звучить) неправда.
Принаймні таким Сергій Пантюк відкрився мені у купе вагону, який опівночі віз нас у столицю. Після виснажливого дня і 8 зустрічей з дітлахами та дорослими (у Кіровоград письменник привіз двокнижжя «Поранений херувим/Оченята кольору антрациту», «Мовизна», «Соло для дримби», науково-фантастичну повість для дітей “Вінчі й Едісон” та роман «Війна і ми») розмова виявилася вкрай пізнавальною і всеохопною. Тут знайшлося місце роздумам і про дитячу літературу, і про дорослу прозу, і про поезію, і про війну, і про політику, і про творчість. Щось залишиться за кадром, бо занадто відверто. Та й не всі північні розмови мають переповідатися. Щось треба лишити і для своєї скарбнички спогадів.
Сергій Пантюк як дитячий письменник
10 лютого Сергію Пантюку виповниться 50 років. За плечима – 13 поетичних збірок, які перекладені на 13 мов світу, 2 романи – «Сім днів і вузол смерті» та «Війна і ми», збірка новел «Як зав’язати з бухлом і курінням», дитяча науково-пригодницька повість «Вінчі й Едісон» та сила-силенна творчих планів, які за словами Пантюка, він навряд чи встигне втілити у цьому житті. Але не книжками єдиними. Крім цього життя подарувало Сергієві трьох чарівних синів – Романа, Яромира та Богодара. Власне діти і стали тим каталізатором, які привели брутального і часом надвідвертого Пантюка у дитячу літературу.
«Дитячою творчістю я захопився десь у 2007 році, коли почав підростати син Яромир. Тоді йому було 3 роки, – розповідає письменник. – Власне тоді ми з ним і придумали книжку «Неслухняники», яка вийшла на той час досить великим тиражем – 30 тис. екземплярів. Ця книга була рекомендована Міністерством освіти для садочків, бібліотек, молодшої школи. Після того дитяча література стала частиною моєї творчості. Зараз дві дитячі книги чекають свого часу у видавництві – «Книга маленького грибника» і повість-казка про хлопчика, який з міста перший раз приїхав у село. Крім того, науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон» миттєво здобула популярність – видавництво і діти просять продовження. Я зараз над цим працюю. Ну і ще багато-багато різних ідей витають у повітрі.
Для мене дитяча література – це не просто кон’юнктура ринку. Бо ринок як такий мене цікавить мало. Розумієте, діти – це не ринок. Діти – це середовище, яке потребує хорошої книжки. І їх не обманеш. З ними не треба сюсюкатись, загравати, як це робить багато дитячих письменників. Вони хочуть чути і читати правду. Тобто, діти – це завуальовані дорослі. З ними треба розмовляти як з рівними, але їхньою мовою. Якщо ти приходиш у їхній світ, то мусиш їм його показати, розповісти про нього без прикрас, але цікаво. І щоб ти не придумував, дітей завжди цікавитимуть вічні теми – дружба, любов, перемога, лідерство. Не варто вигадувати колесо – бери це і працюй.
До того ж діти, на відміну від дорослих, завжди потребують щирого підштовхування, такого собі дружнього опікунства. Їм треба відчувати поруч себе когось сильнішого, але не того, хто зверху, а того, хто поруч. І тільки такими методами ми можемо дати їм якісну літературу. Скільки я не спілкуюся з дітьми, вони завжди лізуть обійматись, дають зрозуміти, що їхня любов щира. Вони обліплюють тебе як слимаки – і все, ти їх завоював.
А от з дорослими все по-іншому. Вони у всьому починають шукати підтексти. А чому так, а чому сяк, а для чого ти це сказав, може ти маєш щось за душею, може ти від них щось хочеш. Тому я намагаюся ніколи не приховувати своїх поглядів. Знаєте, у цьому житті мені вже нічого не страшно. Сьогодні у нас була зустріч з дітьми у школі, от приходить вчителька і говорить: «Сєводня у нас бил урок рускава язика». А я їй відповідаю: «Вийдіть, будь ласка. Ви тут зайва. Вони не мають вивчати уроки «руского язика». Хіба для того, щоб допитувати полонених». Діти «га-га-га». Вона типу заспокоїлась, сіла у куточку і більше я її не чув і не бачив, слава Богу».
Роман-сповідь «Війна і ми» – вічна боротьба з війною у собі
Роман «Війна і ми» відкрив нам іншого Пантюка – відкритого, оголеного, незахищеного і до непристойності відвертого у своїх війнах. Роман-сповідь має декілька сюжетних ліній, але так чи інакше там є війна – реальна або внутрішня: дитинство головного героя; його участь у придністровському конфлікті; його служба наприкінці 80-х років в рядах радянської армії, початок кавказьких воєн.
«У мене було настільки складне, жорстке і непросте життя, є що розповісти як дорослим, так і дітям. І життя продовжується. Думаю, у моїй творчості ще знайдеться місце і для осмислення сучасної війни. Але це буде потім, бо ще попередні війни мною не до кінця пережиті. Наприклад, роман «Війна і ми» має на сьогодні 32 рецензії, дипломну роботу і розділ у кандидатській. Коли я порахував, то вийшло, що про роман написано вдвічі більше, ніж сам роман. І з початком російсько-української війни цей роман набув нового життя – його додруковують, він на передку, його читають наші хлопці. Коли я був там, на війні, мене знаходили хлопці, підходили і питали: «Це Ви? Нате – підпишіть!». А та книжка така, замацькана, у автоматному маслі, її носять десь чи то в рюкзаку, чи то у кармані. Але це і є найбільший кайф. І хоча насправді «Війна і ми» – це роман, який повинен був навчити моє покоління позбутися війни у собі, війна ніколи не закінчується. Тоді ми про це не думали. Ми знали, що десь існує війна. Ми хотіли на неї. Пам’ятаю як писали листи: «Візьміть мене. Ми хочемо». Я тоді служив на Нагірному Карабасі, тому все описане – частково пережите мною. А зараз переживається знову.
Сьогодні у нас знову війна – ми можемо піти туди добровольцем і лишити частину свого життя там. Тоді ж ми просто жили, просто служили в радянській армії і думали, що скоро додому. І раптом почалась абсолютно непередбачувана війна. Тільки тоді у нас була тупа віра у те, шо Радянський Союз наддержава, що ми найсильніша армія.
Це вже потім ми зрозуміли, що цього насправді немає. Там, на тій війні, ми зрозуміли, що це гниль, що діти відстрілюють спецназівців. Чому? Бо у нас команда була не стріляти в дітей. У нас стріляють, а ми не можемо. І ось, виходить роман і починається російсько-українська війна. Ці відчуття і факти, які довго не хотіли бачити люди, знову стали актуальними. Війна триває. Війна вічна.
Я розумію, що російський і українські народи тісно пов’язані, але ми повинні про це забути раз і назавжди. Це або ворог, якого ми повинні знищити, або чужаки, про яких варто забути. Думаю, мине час – я напишу і про цю війну. Вона не така страшна, бо ти майже не бачиш свого ворога. Звідти летять ГРАДи, ми чекаємо, вони закінчили – ми стріляємо у відповідь. Це війна, де ворог не бачить ворога».
Літературознавче питання: так хто ж насправді Сергій Пантюк?
Сергій Пантюк не обмежує себе мистецько-стильовими рамками, чітко окресленими жанрами і формами. Взагалі письменник виступає проти будь-якої несвободи. Особливо у творчості:
«Якщо чесно, я ніколи не задумувався до якої стильової течії належу. В принципі, письменник шукає себе завжди. Але я все таки більше поет. Озираючись назад, можу з впевненістю стверджувати: найкраще я роблю те, що відчуваю. Я ніколи не думав, до якої групи маю належати, до кого прихилитись, чи хтось буде мене трактувати, чи критикувати. Про мене і мою творчість пишуть різне – від модернізму до футуризму. А я просто дев’яностник – це покоління різних авторів, яких зараз уже вивчають у школах, в університетах: Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Павло Вольвич. Тут поети всі різні – у нас немає схожих. Якщо поети двохтисячних, як і шестидесятники, дуже схожі між собою, то ми дуже різні. І кожен зайняв свою нішу у літературі.
Стосовно прози, то я пишу те, що хочу писати. Мої два романи – «Війна і ми» та «Сім днів та вузол смерті» – писалися дуже довго. І обидва вони добряче покритиковані, але то минуче».
Про війну і службу добровольцем в ОУН
Сергій Пантюк ніколи не стояв осторонь громадських перетворень в українському суспільстві. Він був і на студентському протесті «Революція на граніті», і у рухах «Україна без Кучми» та «За правду», був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Коли почалася війна, Пантюк пішов добровольцем у націоналістичний батальйон ОУН.
«Тоді була така дискусія, чи мають митці йти на війну. Довго сперечалися у «фейсбуках», аж хрипіли. Моя ж позиція така: «Кожен чоловік, який поважає себе, повинен випустити свої 100 куль у ворога. Як митець може про щось писати, якщо він цього не понюхав? Можна, звісно, подивитися по телевізору, послухати по радіо, але то не та війна, яку ти відчуваєш по-справжньому. Відповідно, по-справжньому про неї і не розповіси, – говорить письменник. – По суті, моє життя нічого не вартує, але і вартує насправді дуже багато, бо чомусь наді мною весь час кружляли янголи, які повернули мене додому живим».
Після повернення з передової Сергій Пантюк займається творчістю, волонтерством та активною громадською роботою. Погляди на життя має радикальні. Говорить, якщо треба буде, візьме автомат у руки і поїде на передову.
«Нещодавно вийшли дві поетичні книжки, написані там, на передовій. Хтось писав про війну, окопи, страждання, а я не міг писати про війну – я писав про кохання, життя, якісь філософські речі. І коли відкривалась виставка у національному музеї літератури, мене попросили дати їм рукописи. А у мене лише два папірчика… і фото з окопів. Якось так. Що буде далі – не знаю. Якщо буде треба – знову повернусь на передову. Зараз я займаюся волонтерськими питаннями – намагаємося вивозити з передової хворих людей. Вже вивезли першу людину – це жахливо. Там настільки біда, що немає як здати кров. Там немає елементарних ліків. Якщо є, то тільки у бойовиків. Я не знаю, як воно буде далі, але якось викрутимося, – ділиться Пантюк. – Зараз на материковій Україні треба сприяти реформам, штовхати їх, лякати. Бо якщо це не відбудеться – буде дуже страшно.
Розумієте, до команди Януковича була ненависть, бо це бидло, нікчеми. Їм дали шанс, вони могли скористатися ним і бути для України визволителями. І ніхто б їм нічого не сказав – переможців не судять. Але у них не було мозку, щоб зрозуміти цю банальну істину. Тому вони такими важкими шляхами, але були викинуті з влади. Зараз до влади прийшли люди, які стверджують, що вони інакші. Але поки народ бачить, що ніби щось є, але нічого немає. Якесь окозамилювання відбувається. Чого насправді хочуть люди? Щоб зло було покаране. Але зло покривається, зло не карається, зло вислизає. Тобто, з людей намагаються зробити дурнів. І злість накопичується. Це дуже відчутно, коли їздиш по країні, спілкуєшся з людьми, коли зустрічаєшся з військовими, пораненими бійцями, реабілітованими, волонтерами. Занадто велику ціну ми заплатили, щоб якісь негідники цим користувалися. Люди втомилися від того, що недостойні користуються досягненнями революції. І якщо нічого не зміниться – то буде лихо».
Бути чи не бути? Письменником
Зазвичай письменники найбільше ненавидять запитання: «Як то бути письменником?». На їхню думку це найбезглуздіше питання, яке може поставити аудиторія творцю – занадто примітивно. Хоча саме це найбільше хвилює людей – як з нічого, з голови, уяви і цього всього, що відбувається навколо, можна створити цілий КОСМОС, іншу реальність.
Можливо, і не люблять вони ці запитання тільки тому, бо ті змушують їх оголюватися перед аудиторією, давати відповіді на те, про що і собі не завжди хочеться говорити. У цьому випадку Сергій Пантюк – найчесніший. Бо він розповів найсокровенніше:
«Усі творчі люди – це люди, з низьким больовим порогом. Те, на що звичайна людина може закрити очі, письменник не може проігнорувати. Творчі люди загалом дуже чутливі до несправедливості, до чужого болю. І з цим дуже важко жити. Відчуваєш себе якимсь неприкаяним. З одного боку хочеться завести кота, родину, жити спокійним життям. З іншого – ти розумієш, що це все не приносить тобі щастя. Всі тебе засудять, якщо ти це все відкинеш, але якщо ти цього не зробиш – загубиш себе. Ти намагаєшся щось змінити, шукаєш, прагнеш розрулити цю ситуацію, але люди хочуть, щоб все було однозначно: або біле, або чорне.
І я скільки живу, завжди намагався зрозуміти цей феномен, зрозуміти себе. Чому? Чому саме так? Чому я не народився трактористом Васею? Крутив би трактор, мив би руки після важкого робочого дня, спав зі своєю жінкою і був щасливим… Але чомусь Бог не дав мені такого відчуття щастя. Натомість я отримав щось інше.
Вже з часом ти починаєш розуміти, що для чогось це відбувається. Оця неприкаяність… Ти або її перемагаєш, або вона тебе вбиває, на жаль. Я дуже багато читав літератури про хороших письменників, художників, музикантів. І зрозумів одне – у цьому плані вони всі однакові. От Григір Тютюнник – людина неймовірної сили і таланту. Що вбило Тютюнника? Саме те, що його всі обложили. У нього двоє дітей, у нього дружина, яку він не кохає, він письменник якого люблять читачі, але його не видають, про нього говорять як про кращого українського письменника, але замість Шевченківської премії йому дають премію Лесі Українки, якою зазвичай відзначають молодих невідомих письменників. От він розуміє, що у нього немає виходу – йде і вішається. Це безвихідь. Треба бути дуже сильним, бути просто, я не знаю, аморальним у широкому розумінні цього слова, щоб вижити у світі творчості.
Я розумію, що поезія – це та річ, яка необхідна вузькому колу читачів. І це нормально. Я від цього щасливий. Я не шукаю якоїсь слави, визнання. Це додатковий бонус до творчості, але не більше. І мене завжди тішить той факт, що у часи Гоголя і Пушкіна, найвідомішим письменником був Бобарикін. Це був письменник, який був відомий кожному у Російській імперії. Він п’єси ставив у імператорському театрі. Він був мільйонером, людиною дуже впливовою і знаменитою. Навіть мав право хамити царю. Зараз його прізвище і творчість знає лише невелика кількість літературознавців. Натомість Гоголя і Пушкіна знають усі. Тому мені абсолютно байдуже, як мене сприймають читачі та критики. Я просто роблю свою маленьку справу. Треба це комусь чи не треба – покаже час. Зрештою, це моє самовираження. І я чудово знаю, нащадки по-своєму оцінять нашу творчість. І мені буде дуже приємно, якщо моє ім’я буде десь у переліку, через кому, серед тих, хто творили цю літературну епоху. Бо я завжди хотів творити. І творив ту літературу, яку хотів, і ні під що її не підв’язував».
Тетяна Колісник, Перша електронна газета
Фото зі сторінки Сергія Пантюка у фейсбук