П’єса Івана Карпенка-Карого «Наймичка» не належить до популярних його творів. Більшість відразу згадують однойменну поему-драму Тараса Шевченка. Тож, на прем’єрі у обласному академічному драматичному театрі імені Марка Кропивницького хоч і було оголошено, що вона присвячена 130-річчю з часу створення п’єси, дехто мало не до кінця першої дії не міг збагнути – де ж та дитина й мати, про яких писав Тарас Григорович? Та дія на сцені розгорталась, захоплювала, хвилювала, швидко було забуто про попередні очікування і глядачі поринули у надзвичайно сильний драматургічний матеріал українського класика, до якого на цій сцені повернулись через чверть століття.
Так, попередня постановка цієї вистави відбувалась у нашому театрі у 1990 році (режисер – Михайло Барський), та, як на мене, любителя, але не експерта театру, не справила належного враження. Можливо, тому, що за інерцією продовжувала втілювати ще радянський стереотип класового трактування драми головних героїв (можна не сумніватись, що перша постановка у нашому місті – 1939 року мала саме такий акцент), а він уже не відповідав суспільним світовідчуттям. А з іншого боку, вони ще були не готові сприймати авторське трактування наймитства у жидівській родині та особливості стосунків українських дівчат з московськими солдатами.
Але за великим рахунком, це – лише ремарки, а вистава про інше – про спокусу, гріх, покару та каяття. Як зауважив головний режисер театру Євген Курман – це драма античного, шекспірівського масштабу. Виходить, ця прем’єра – чи не перше правдиве трактування п’єси Івана Карпенка-Карого на сцені театру корифеїв. Час гласності відкривав нам замовчувані політичні перипетії та білі плями історії, нинішній кривавий час українського переосмислення повертає мистецькі глибини, затоплені і затінені риштуваннями радянської поверховості та верхоглядства. Хто ж знімав ці риштування? Режисер, який багато років віддав нашому театрові, який представляв його світові у рік сторіччя створення професійного українського драматичного театру – Володимир Савченко.
Очевидно, це трактування «Наймички» – не сьогоднішнє його відкриття. Інакше вистава не була б такою чулою, глибокою та по-режисерськи стрункою. Сталося так, що Володимир Захарович останні роки живе й працює у іншому місці, і ця вистава – його данина творчому генію Карпенка-Карого, енергетичну силу слова й любові до театру якого він не міг не відчути.
Звісно, режисерові не вистачало в оновленій трупі колишніх її стовпів – народних артистів Лідії Тімош, Георгія Семенова, Івана Кравцова. Та він не лише справився, а й зробив відкриття: головна роль Валерія Лупітька буквально одномоментно переводить цього досі неяскравого актора у характерників сцени. Ми ще раз переконалися у надзвичайній пластичності Дарини Завгородньої, чародійстві акторських інтонацій заслуженого артиста Миколи Ярошенка, колоритності та наповненості образу Надії Мартовської.
Так само, як досі не була популярна «Наймичка» Карпенка-Карого, так не пізнана широкою аудиторією і музика Миколи Аркаса, яка дуже точно інтонувала спектакль, посилюючи його емоційні барви, сприяючи тому рідкісному в останні роки почуттю катарсису. На жаль, дуже часто після вистав залишається відчуття шоу, розваги, у кращому випадку філософського замилування, «Наймичка» ж буквально змусила багатьох плакати, підняла глибинні шари духовних переживань. Тож, квіти, які по закінченню вистави, щедро дарували акторам та режисерові, часто були у справжніх сльозах. Мої троянди, то точно.
Світлана Орел для Першої електронної газети