– Якось не дуже радісно зустрічає нас Кіровоград, – говорить Андрій, піднімаючи погляд на затягнуте хмарами небо. – Чи це нормально?
–Та нормально, – відказуємо ми, – могло бути і гірше.
–Ну так, – сміється письменник, – що ви ще могли сказати.
Ми поводимо наших гостей – письменника Андрія Любку та директора видавництва «Книга–XXI» Василя Дроняка, – до готелю «Зірка». Андрій, трохи розпатланий, закутаний в куртку та шарф, відчиняє перед нами двері. Василь – невисокий та худий – привітно посміхається до нас. До початку прес-конференції залишається всього година, тому поселятися слід оперативно. Вже за кілька хвилин ми всі виходимо на вулицю.
–Дівчата, на жаль, машина така, що доїхати до «Берлоги» вчотирьох ми не зможемо, – говорить Василь, зачиняючи забитий книжками багажник.
–Та ми можемо й прогулятись, а ви їдьте. Знайдете дорогу?
–Ага, знаємо ми вас. Залишите мене й Василя, а самі десь завієтесь, – сміється Андрій, піднімаючи комір куртки. Холодне повітря пізньої осені пробирає до кісток.
–Тоді пропоную такий варіант, – беру ініціативу в свої руки, – двоє їдуть до «Берлоги» на авто, а двоє – маршруткою.
–О, завжди мріяв прокататись в кіровоградській маршрутці, – надихнувся цією ідеєю Андрій. – Ну то ходімо.
Альона з Василем сідають в авто, а ми з Андрієм прямуємо до виходу.
–Щось я не певна, що маршрутка – це гарна ідея. Можемо прогулятись вулицями, у місто невелике, все знаходиться поряд.
–Не важко буде? – письменник оцінює висоту моїх підборів.
–Та ні, ходімо пішли, ненавиджу маршрутки.
Дорогою запитую про початок туру та презентації, які відбувались до того. Андрій розповідає про неочікуваний аншлаг в Черкасах та запитує:
–Чого чекає від мене Кіровоград? Є якісь побажання?
–Головне – поспілкуватись з людьми. Знаєш, у Кіровограді не надто звикли до різних літературних заходів. У нас приблизно так: якийсь один письменник приїжджає раз на 3-4 місяці. Кіровограду явно не вистачає культури. Та ще й треба привчити людей до того, що платити за вхід на поетичний вечір – це нормальна справа.
Ми говоримо про відлякувальну тенденцію проводити літературні вечори в бібліотеках та про всілякі місцеві особливості.
–Це наша єдина пішохідна вулиця, де натикані всі можливі заклади. Як тобі загалом наше місто? – запитую, хоч і розумію, що скласти якесь враження за ті півгодини перебування тут доволі складно.
–Непогане, – Андрій поправляє розпатлане волосся. – Я в Кіровограді не вперше: 4 роки тому вже приїздив сюди з презентацією. Хоч вже й не згадаю, де саме вона була, здається, в якому закладі. Радий побачити, що ви вже позбулись оцих совкових пам’яток.
Від глобальної теми «суспільство та політика», ми знову повертаємось до теми виступу.
–А чому «Берлога»? Це щось у підвалі?
Сміюсь та пояснюю, що ніякий це не підвал, а навпаки – світла там багато, та й заклад доволі атмосферний. Нарешті ми підходимо до самого тайм-клубу.
–А й справді, не підвал, – говорить Андрій, підіймаючись сходами на 2 поверх.
І поки ми вибираємо, де краще поставити банер «Мережі», куди посадити Андрія, до Берлоги потроху сходяться журналісти. Андрія питають про створення «Мережі» та сам тур. Він же наголошує – Україні не вистачає культурних тусовок, спілкування з письменниками. Тур Сергія Жадана показав, що є попит на заходи такого типу, а в кожному місті є люди, які готові цим зайнятися на місцях. Тепер потрібно надати ще й пропозицію.
–Знаєте, «Мережа» – це ще й можливість для самих письменників. Ось я, наприклад, маю змогу побувати в тих містах, які ще ніколи не відвідував, поспілкуватись з тамтешніми людьми, дізнатись, чим вони живуть. От жодного разу не бував у Херсоні. Хто зна, може то взагалі вигадане місто. Тепер буду мати змогу дізнатись про це. До того ж, у моєму турі є кілька прифронтових міст, для мене важливо знати, які люди там живуть, чим вони відрізняються від тих же закарпатців. Знаю про те, що планується польський переклад цієї книги. Але книга не так давно вийшла, люди тільки дізнаються про неї. Перша презентація відбулася 24 серпня у Празі, й була задумана як презентація контрабандно привезених примірників.
Після ще кількох питань про літературу, улюблені книги та тур, у журналістів вичерпується фантазія, тому прес-конференція завершується.
«Берлога» нагадує бджолиний вулик – дівчата та хлопці, що працюю в тайм-клубі, метушаться, носять залою стільчики, налаштовують апаратуру, замовляють для наших гостей обід. На окремий стіл рівненькими стопками Василь розкладає всі привезені книжки. За 20 хвилин до початку презентації приходять перші глядачі. Більшість з них одразу прямують до Василя – погортати все те, що розкладено на столі, та вибрати, яку ж саме книгу купити.
–Купуйте «Карбід», – радить Альона режисеру «Єлисаветградського книговиру». Дочитувала цю книгу сьогодні на парі, досі під враженням.
–Василю, беріть її на роботу промоутером, – посміхаючись, раджу видавцю.
–Я подумаю над цим, – сміється Василь, забираючи гроші з рук покупця та віддаючи натомість примірник «Карбіда».
Останні приготування: перевірка мікрофонів, чай для письменника, вітання з гостями. Після кількох слів про проект «Мережа», настає зірковий час для Андрія:
–Символічно, що сьогоднішня моя презентація проходить у місці, яке називається «Берлога», бо події, описані в «Карбіді» відбуваються у вигаданому селі Ведмедів.
Спершу письменник показує й інші свої книги – поетичні та прозові. Після хвилинки реклами власної продукції, він розповідає про тур, а потім переходить до самого роману і читає уривок з нього. Невеличка гра для глядачів – скласти фразу з перших літер кожного рядка вірша. Зал вибухає сміхом – зашифрований в акровірші вислів розгаданий.
Після динамічної, пригодницько-шпигунської, Андрій починає ліричну частину вечора – читає власні вірші.
–Судячи з оплесків, я так розумію, що в Кіровограді люблять тільки римовану поезію. Ну, зараз знов прочитаю неримований вірш, того можете не плескати, – Андрій намагається додати вечору безтурботності.
Він читає ще кілька поезій та розповідає кумедні ситуації з перекладами його віршів на інші мови.
–І взагалі, транслітерація – прикольна штука. Колись мене записали не як «Андрій», а як «Андріі». Ну уявіть, наприклад, хочу я купити авто за кордоном. То на практиці виявляється, що в українського письменника Андрія Любки немає автомобіля, бо написано, що я не «Андрій», а «Андріі». Ну все, давайте – ще кілька віршів і я вже закінчу цю тортуру. О, а це цікаво. Поезія – як вид тортур.
Нарешті розпочинається час для спілкування з аудиторією. Перше, що цікавить публіку, «Любка» – це справжнє прізвище чи вигадане. Почувши запитання, Андрій повертає голову до банера, ніби, аби пересвідчитись, що його прізвище справді Любка.
–Так, Любка – це моє прізвище. Але навіть, якби в мене його не було, то, мабуть, я б собі його вигадав.
Андрія питають про творчість, премії та фестивалі, а також про особисті вподобання в літературі. А ще йому радять не писати дересивних віршів – «Ви ж ще такий молодий, а про таке пишете!» Письменник розповідає про навчання, подорожі за кордон, майбутню книгу та свою мрію – пожити спокійнішим життям. Презентація завершується. Глядачі купують книги.
Коли натовп потроху розходиться, Андрій ділиться з нами враженнями про виступ та організацію, а ми натомість пропонуємо:
–Нащо вам завтра той Кременчук? Лишайтесь краще у нас.
Вікторія Гапоненко для першої електронної газети