Експедиція в Троянку Голованівської громади почалася з урочища Круча. Це дуже красива, мальовнича місцина, густо засаджена деревами, перерізана вузенькою балкою, якою у дощові роки в’ється міленька річка, а поки лише б’є джерельце. Як і в майже кожному селі на Голованівщині, місцеве джерело люди називають цілющим і розповідають історії зцілення від його води. Ліс тут висадили штучно в радянські часи, згодом біля джерела зробили криничку, у якій в «цілющій воді» хлюпочуться жабки-чищалки (так називають їх тутешні мешканці).
Але історія урочища набагато глибша і сягає ХVІІІ століття – каже місцевий учитель історії Юрій Бак.
Згідно з зібраними ним даними, цю територію у графа Потоцького викупив пан Станіслав Русецький (за польським правописом – Рушецький) на межі ХVІІІ-ХІХ століть. Тут він планував збудувати аналог уманської «Софії», але коштів не вистачило. Проте спорудив на горі над річкою альтанку, в якій приймав гостей на чаювання. За кілометри три від села є місцина, яку люди звуть «галЄрія» – від «галерея». Там пан насадив лабіринт з кущів бузку і влаштовував прогулянки, ігри й розваги для гостей. А ще поставив кілька підприємств, які давали йому прибуток, а людям – роботу і зарплату.
На місці, де колись знаходилося помістя пана Рушецького, нині розташована школа і стадіон. Старожили ще пам’ятають величний дім з колонами, а біля стадіону видніється шматок його фундаменту. Як і все, пов’язане з польським панством та українським шляхетством, цей маєток знищила радянська влада.
Та доки ще є кому розповідати і є архіви, де можна віднайти інформацію про історію Троянки, Юрій Бак заохочує молодь шукати, розпитувати, записувати, досліджувати цю тему. Великі надії покладає на свого учня Микиту Кузнєцова-Шеврякова, який взявся за вивчення історії села за часів пана Рушецького.
На питання, чому восьмикласник обрав для дослідження саме цю тему, хлопчина відповідає:
«Гріх не знати історію своєї Батьківщини».
Микита переїхав на Голованівщину три роки тому з Сєвєродонецька. Його юний, але серйозний погляд на життя й історію дуже тішить.
ГалЄрія (бо там років двісті тому була панська галерея (альтанка для чаювань), ФолЮши (бо там займалися виготовленням вовни), Африка (бо далеко – аж під Ємилівкою), Перемога – (бо так називався тамтешній колгосп) і Травень (бо там розташовувався колгосп імені Першого травня) – так у минулому столітті називалися кутки села Троянка і прилеглі території.
Саме ж село «народжувалося» двічі. Як розповів учитель історії місцевої школи Юрій Бак, історію цієї місцевості пів сотні років тому досліджував один з його попередників – учитель історії Іван Іллінський. Він їздив в архіви, що в Кам’янець-Подільському, і дізнався, що перші поселення з’явилися на річці Янівці, називалися вони Говієвські хутори і належали графу Потоцькому. Хутори вимерли від чуми. Хто вижив – виїхав звідти. Там навіть землю не обробляли, боялися повернення хвороби. Згодом північніше від колишніх хуторів на схилах, де сходилися три яри, виникло нове поселення – Трьохярка, яке згодом виросло у Троянку.
Під час Першої світової війни у селі стояли австрійські військові, тут проходили денікінці та петлюрівці. У 1920-х зайшли махновці, які вбили місцевих партійців і залишили по собі перекази про озброєних до зубів гультіпак і про повні тачанки золота, які хтозна-куди ділися.
У Троянці є маленький, але дуже цікавий приватний музей. Його колись створив місцевий учитель біології Олександр Король (1982 р.н.). За життя чоловік збирав старовинні речі в рідному селі, чистив, відновлював, формував власну колекцію. А ще він був вправним столяром – виготовляв красиві меблі і різні дрібнички по господарству. Життя майстра обірвав коронавірус у 2020 році.
За його колекцією доглядає його мама Любов Олександрівна.
«У мене два сина. Олександр – вчитель біології, любив і вмів працювати з деревом. А Андрій – вчитель фізики, працює з металом, вправний зварювальник. Мій дід Юрій Чайчук був столяром. Мабуть, його талант передався Сашку», – розповіла жінка.
Вона відчинила для нас двері маленької хатинки – широкий критий ганок, сіни, баня, кухонька, житлова кімната. Доріжки, килими, кераміка, реманент. Все тут зібране чи зроблене руками її сина. Навіть лавки, дерев’яні карнизи й абажур під стелею. А найбільше подих перехоплює від оббитої залізом скрині.
Гарний спадок залишив по собі Олександр Король. Завдяки йому діти з Троянки можуть на власні очі побачити красу традиційної культури.
Тут, у музеї, ми зустрілися з Тамарою Миколаївною Журавель (1939 р.н.) – вчителькою української мови і літератури, яка нині на пенсії. Жінка принесла нам кілька родинних фотографій і скарб своєї родини – сторічний рушник, з яким вінчалися її батьки Микола Дуденко (1900 р.н.) і Варвара Лобенко (1906 р.н.)
Після одруження вони прожили разом дуже мало часу. Родину розділила війна й інша жінка. Але їхній вінчальний рушник пані Тамара береже як найціннішу реліквію.
«Батько в мене був воєнкомом. Вони одружилися у 1924 році. Мамі було 18. Вінчалися з цим рушником. Він для мене дорогий», – розповідає пані Тамара і додає, що мама цей рушник вішала на образи на свята.
У 1939 році Миколу забрали на Фінську війну, потім було відрядження до Польщі, згодом – Друга світова. Варвара з дітьми жила в Ємилівці (село неподалік Троянки). За роки воєнної служби чоловік двічі приїжджав до неї, іноді писав листи, а потім перестав. Знайшов собі іншу жінку – санітарку, з якою познайомився на фронті, й осів у Литві.
У 1945 році та жінка приїжджала до Варвари, назвалася представницею Миколи і вимагала віддати їй дітей. Все, що запам’ятала маленька Тамара про той візит, що в жінки був протез замість ноги і розмовляла вона російською.
А через рік приїхав і сам батько.
«Тоді я вперше його побачила. Привіз купу подарунків. Ночував у своєї сестри, яка жила не далеко від нас. До мами говорив дуже з повагою – «Варвара Ісаківна» і на «Ви». Брав нас, дітей, ночувати до себе. А одного ранку забрав хлопців і поїхав, а мене лишив. Мене тітка розбудила. Вставай, каже, і йди додому, бо батько з хлопцями вже поїхав».
Варвара дуже злякалася, горювала, сварилася з сестрами чоловіка, допитувалася, куди він поїхав, і вимагала віддати їй дітей. Але нічого не могла вдіяти.
«Може й добре, що батько їх тоді забрав. Не знаю, як би ми пережили голод, якби хлопці були з нами. А так удвох з мамою вижили. А тоді вже й вони вернулися», – каже пані Тамара.
Ні, чоловік не вернув синів матері. 13-річний Микола і 9-річний Станіслав втекли від нього і його нової дружини. Півтора місяці діти поневірялися, шукаючи шлях з Литви в село на Кіровоградщині, до мами. І таки знайшли. Більше їх ніхто не забирав у Варвари.
Розповідаючи про своє дитинство, Тамара Миколаївна не раз згадувала свою бабусю по маминій лінії – Дарку Григорівну Глобенко, у хаті якої збиралася вся рідня щонеділі і на свята.
«Бабина хата як корінь наш був. Хата стояла в Ємилівці над ставком. Маленькі віконця були. Лампадка весь час горіла. Багато образів на стінах. Ткацький станок стояв, бабка рядна ткала. Ряднами і пілками все застелене було. З’їжджаємося на свята. Сідаємо на землі. Рядно баба стеле. Спільна миска була, дерев’яні ложки, і їли всі разом», – саме такою пані Тамарі запам’яталася оселя її бабусі.
Коли баба Дарка померла, всі її речі, рушники, одяг спалили. Чому так зробили, внучка й сама не знає. Каже, що все це було нікому не потрібне, але собі пані Тамара залишила бабину пілку і шестиметрову домоткану доріжку («радно»).
– А пам’ятаєте роки життя вашої баби? – питаємо.
– Оооо! Я знала, що вона померла у 1986 році. А коли народилася – не знала. Якось стало цікаво, подала запит в архів, і прийшла мені відповідь, що баба народилася (не повірите!) у 1878 році.
– Ого. Точно? 108 років?!
– Та точно. Документи ж є.
Натхнені спогадами пані Тамари і музеєм Олександра Короля, ми попрямували до місцевої школи – Троянської філії Голованівського ліцею – тієї самої, що на місці панського маєтку збудована. Тут на зустріч чекали учасниці місцевого фольклорного гурту «Надвечір’я».
Уперше ми записували «Надвечір’я» у 2018-му. Це була третя експедиція «Баби Єльки», і припала вона саме на Голованівщину. Тоді співочий колектив зібрався в оселі подружжя Шаповалів. Зустрічало нас усе сімейство – пан Анатолій і пані Поліна, їхня донька Лілія Масна. Двір буяв квітами, усе чисто вибілене і пофарбоване, ніби в родині готуються до якогось свята, а в хаті стояв запах щойно спеченого хліба. Сьогодні ця ошатна хатина так і стоїть на своєму місці (ми проїжджали повз неї), а пані Поліни, яка прикрашала житло своєю вишивкою і співала з подругами, вже немає…
Тож цього разу колектив зібрався в актовому залі школи, який для нас відчинила директорка Троянської філії Анна Ашотівна Безталанна. Її в селі дуже люблять і поважають, бо й вона любить свою школу і поважає всіх колег, учнів і батьків.
«Де це ви ходили? Ми тут Ашотівні вже співать начали!» – сміються бабусі. Такі ж красиві, більшість у власноруч пошитих і вишитих сорочках. Такі ж співочі і жартівливі, тільки віку їм трохи додалося. А ще з’явилися нові обличчя.
Ми й правда ще з вулиці почули їхній злагоджений спів і йшли на звуки пісні, яка лилася мелодійною рікою не в вуха, а в серце.
Цього разу від «Надвечір’я» вдалося записати з десяток журливих і веселих пісень, а ще кілька цікавих приспівок, які бабусі чули ще від своїх матерів (правда, ті жили в інших регіонах, але пісні їхні прижилися і в Троянці). А наостанок, вже попрощавшись і вийшовши на ганок, троянські співачки вжарили пісню, яку ми за шість років досліджень почули вперше:
Досвідання, компанія,
Я вже нагулялася!
Нема мого миленького,
З другим настоялася. (2)*А у мого миленького –
Кучерява голова.
Яку шапку не надіне,
То велика, то мала. (2)*
*- крайні два рядки кожного куплету повторюють двічі.
Це був найбільший скарб, знайдений під час експедиції в Троянку. Але, впевнені, лише сота частинка того, що може дати світові і «Бабі Єльці» це прекрасне і мальовниче село.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Світлана Листюк. Фото Олександра Майорова
Читайте також:
- «Баба Єлька» і музей пам’яті про Олександро-Мар’ївку
- Мандрівка дорогами і бездоріжжям. «Баба Єлька» вивчає Устинівщину