Режисерка Катерина Мурована – одна з небагатьох документалісток на Кіровоградщині. Окрім низки документальних серіалів, її фільмографія налічує десятки різноманітних музичних кліпів, промо-роликів, рекламних проєктів та реаліті-шоу.
В інтерв’ю «Першій електронній газеті» вона розмірковує про особливості документального кіно та специфіку цього жанру на окремо взятому прикладі.
«Режисер – це людина, яка може охопити величезний спектр можливостей під час знімального процесу і впливати на нього від початку і до кінця. Від мого бачення залежить те, яким буде кінцевий продукт. Це унікальна професія, в якій ти можеш на порожньому місці створити продукт, якого досі не існувало. Колись при виборі заняття, якому я готова присвятити своє життя, цей фактор зіграв ключову роль», – цим коротким монологом розпочинається наше знайомство з Катериною.
У 2011 році дівчина вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого на спеціальність драматургія кіно і телебачення та паралельно навчалася за спеціальністю режисура в Київському міжнародному університеті.
«Те, що я буду дотичною до кіноіндустрії, я знала ще з дитинства. До 10 класу була впевнена, що вступатиму до театрального вузу на акторську спеціальність, в 11 класі долучилася до Молодіжного театру «Резонанс». За рік, який я там займалася зрозуміла, що з одного боку в майбутньому можу не витримати подібне навантаження, а з іншого – це заняття набагато вужче за моє коло інтересів. Залазити глибоко лише в одного персонажа, якого ти граєш, це замало. Вирішила підійти до ситуації інакше, зацікавилася режисурою, адже там ти можеш бути дотичним до набагато глибших і масштабніших процесів. З цими думками я пішла здобувати професійну освіту в цій галузі», – оповідає Катерина.
Вже на третьому курсі вона вперше взяла до рук кінокамеру і створила короткометражний ігровий етюд «Той, хто став собою».
«За сценарієм головним персонажем цього етюду був прибиральник у театрі, який мріяв стати актором. Весь сюжет створює ілюзію того, що він дійсно артист. В кінці стрічки глядач бачить чоловіка в робі, з мітлою в руці, і все, що відбувалося до цього моменту, було насправді його мрією про те, аби в залі, де він стоїть, йому аплодували. Насправді пригадую цей перший досвід з посмішкою, хоча, відверто, моментами він був невдалим, десь не вистачило знань і професіоналізму», – розповідає режисерка.
Протягом кількох наступних років Катерина брала участь у зйомках презентацій, музичних кліпів та рекламних проєктів, а в 2017 році спільно з продюсеркою «Суспільного» Оленою Квашею зняла художній короткометражний фільм “Лялечка” за п’єсою французького драматурга Матея Вішнєка “Пригода ведмедів панда».
«У цій пʼєсі мені вдалося зіграти ще в студентські роки. Тоді дуже сподобалася її ідея і сенси. Через деякий час я приїхала до Кропивницького працювати й познайомилася з продюсеркою місцевого мовника Оленою Квашею. В ході розмови виявилося, що вона теж була закохана у цю пʼєсу. Так ми вирішили зняти про це кіно. Підібрали акторів, знайшли необхідну апаратуру, зібрали відповідні антикварні меблі, адже за сюжетом в нашій інтерпретації п’єси головні герої живуть у Франції. Сюжет починається з того, що чоловік прокидається у своїй квартирі у ліжку з незнайомою жінкою. Він не знає, як вона тут опинилася. Жінка настільки йому сподобалася, що він пропонує їй, аби вона приходила до нього 9 ночей, щоб вони могли познайомитися. Жінка символізувала смерть, яка приходила до цього чоловіка забирати душу. Тобто оці 9 ночей – це час перед тим, як він загине. Цей перехід душі в засвіти вона намагається зробити комфортним. Моя ідея була в тому, щоб показати процес переродження душі й того, що життя людини не одноразове», – пояснює Катерина.
Повноцінно документалістика прийшла в життя режисерки у 2021 році. Тоді дівчина отримала пропозицію долучитися до знімальної команди документального серіалу “Баба Єлька. Експедиція на піч».
«Зі мною звʼязалася кропивницька продюсерка Олена Горобець з ідеєю зняти для «Суспільного» телеверсію заснованого волонтерами фольклорно-етнографічного проєкту «Баба Єлька». Протягом 4 місяців знімальна група мала подорожувати селами Кіровоградщини та фільмувати побут старожилів. Це була перша в моєму житті документальна робота. Якщо в інших жанрах є можливість пропрацювати сценарій з акторами – в тебе все вивірено до деталей, ти все контролюєш, то тут і гадки не маєш, як підуть зйомки в той чи інший момент. Документалістика не має точних сценаріїв і не дає можливості щось перезняти чи повторити. Боялася, що не впораюсь з подібною задачею, але озираючись на цей досвід, я розумію, що команда «Баби Єльки» створила щось неземне. Зйомки мали продовжуватися і в 2022 році, однак почалася війна, і цей проєкт ми поставили на паузу»,- розповідає режисерка.
Дівчина каже, що з початку великої війни у 2022 році здебільшого займається зйомками проєктів військової тематики, співпрацюючи з волонтерами в тилу.
«Я зняла два сезони документального циклу «Немаленькі люди» – про молодь, яка до війни не займалася суспільно-політичною діяльністю, а з її початком долучилася до волонтерства, армії, медицини. Проєкт «Своя Земля» – про відновлення прифронтових громад та стратегії їхнього розвитку. А крім того, десятки роликів, кліпів, телепрограм, сюжетів на війського-волонтерську тематику. Я ще ніколи за своє життя не була настільки сильно занурена в якусь одну конкретну тематику».
У березні 2024 року у команди «Баби Єльки» зʼявився шанс продовжити зйомки документального серіалу. Рік до цієї дати вони писали грантову заявку, яка б дала змогу продовжити фільмувати експедиції. Врешті-решт, все склалося, їм профінансували 10 серій документального циклу і вже зараз всі охочі можуть переглянути дві з них на ютуб-каналі «Баба Єлька».
“Тепер я розумію, чому ми не змогли знімати у 2022 році. Насправді – тоді цей продукт був не потрібен. У 2022 році у суспільства і так вистачало внутрішнього ресурсу для того, щоб триматися і вірити у майбутнє, а зараз настільки велика кількість людей, не може повірити навіть у те, що для них настане завтра. Цей серіал існує для того, аби вони відчули, що життя було, є і буде завжди. Для когось він стане безпечним місцем, для когось – дозволом на те, щоб сміятися та плакати. Для когось – приємним спогадом із дитинства. Але загалом серіал створюється для того, щоб відроджувати у людях Світло. От для транслювання оцих меседжів наша знімальна команда знову зібралася разом у 2024 році»
На запитання про те, які є труднощі в знімальному процесі за участі старожилів, каже, що насправді це найкращі персонажі, які тільки існують.
«Вони люблять себе такими, які вони є. Вони справжні й відверті. Частіш за все навіть не звертають увагу на мене з кінокамерою на плечі, що якнайкраще впливає на кінцевий результат. Таким чином вдається зафільмувати унікальні моменти з непідробними й щирими емоціями. Пригадую, як я з командою «Баби Єльки» приїхала в село Розумівку до 83-річної Анастасії Зеленько, вже широко відому за межами Кіровоградщини своїми піснями. Моєю задачею було зафіксувати процес «пошуку скарбів», які нібито були закопані біля старого будинку бабусі. На якусь мить вона опинилася на галявині сама, а я стояла не в її полі зору. І от залишившись наодинці, вона роззирнулася і почала плакати. В цьому вся сила документалістики – живі люди й надпотужні емоції, які ти навряд хтось зможе спеціально відіграти на камеру. Це феномен серіалу «Баба Єлька», якщо говорити виключно про цей досвід документальної роботи».
Запитую, чи існує образна червона стрічка, яку можна лейтмотивом протягнути через кожну серію цього документального циклу.
«Не можу розповісти про теперішні зйомки, оскільки вони тривають просто зараз, і важко прослідкувати якусь подібну річ. Якщо говорити про «Експедицію на піч», то в одній із серій ми приїхали в гості до Тетяни Чумаченко 1939 р.н. у село Хайнівку Олександрівського району. Знімальна команда провела з нею весь день, це велика розкіш, оскільки здебільшого нам треба «обійти» до 3 респондентів. От ніби на цей проміжок часу нам вдалося повернутися додому, у власне дитинство і зафільмувати його. Найпоказовішим кадром цих зйомок для мене став момент, коли ми вже збиралися додому і наостанок хотіли зняти дроном краєвиди села. Дрон віддаляється від бабусі Тетяни, а вона махає йому на прощання. Цей момент – про усвідомлення того, що от-от наша автівка поверне за ріг і вся ця історія ніби зникне, бабуся повернеться в порожній будинок, а ми – в своє звичне життя».
Наостанок говоримо про те, які цілі ставить перед собою Катерина і що робить для їхнього втілення в життя.
«Чи хотіла б я до прикладу зняти щось для Netflix? Так, звичайно. Або ж, щоб якийсь мій фільм побував на Каннському кінофестивалі? Ну звісно ж. Однак це не те, що керує моєю роботою і тим, які я проєкти обираю. Для кожних зйомок настає свій час. Це може бути реклама, документалістика по типу «Баба Єлька» або ж проморолик для автосалону. Якщо ти виконуєш свою роботу як функцію, то для тебе нагороди й перемоги на фестивалях мають значення. Для мене ж важливо, аби робота не йшла в розріз з моїми цінностями.
Зараз я просто хочу знімати кіно. Не так важливо документальне чи ігрове – просто маю бажання і люблю багато працювати».
В тексті використані фото Олександра Майорова.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
Нагадаємо: тисяча голосів «Баби Єльки»: інтервʼю з кропивницькою етновиконавицею Світланою Булановою
Читайте також: «Не вишиванкою єдиною»: засновник майстерні українського золотарства – про ідентичність та прикраси наших предків