Його творча кар’єра почалася зі стільчика і читання віршиків для дідусів і бабусь. Потім була школа, театральний гурток і Херсонське училище культури, 18 років роботи головним адміністратором Херсонського театру, війна, окупація, переслідування. І от життя закинуло його у Кропивницький. В’ячеслав Вандрашек – новий директор Кіровоградського академічного обласного музично-драматичного театру ім. М.Л Кропивницького, на якого наша область покладає чималі надії.
Як сільський хлопчина став одним із найвідоміших театральних діячів, дізналася Перша електронна газета.
– В’ячеславе, давайте повернемося далеко в минуле і згадаємо, як Ви вперше потрапили до Херсона. Що вам найбільше запам’яталося?
– Це був 2000 рік. Я родом з Херсонщини. Автобус від нас у Херсон курсував раз в місяць. І найперше, що зі мною сталося, коли я приїхав, – цигани вкрали у мене гроші.
– Дійсно, є що згадати… Що ж ви робили далі?
– Зібрався з духом і пішов здавати документи в приймальну комісію Херсонського училища культури. Вступив на спеціальність «Режисура, акторська майстерність, організація проведення масових свят і обрядів».
– Ваше студентське життя було таким же цікавим, як і вступ до училища?
– З тих років є одна історія про Лесю Українку, яку знають всі близькі мені люди. Вважаю, що Леся Українка врятувала мені життя.
Я колись гостював у родичів у Волинській області. І мій дядько запропонував поїхати на виставку літаків у Львів. Дорогою я побачив вказівник до музею Лесі Українки. А ми в училищі саме ставили п’єси за її творами. І взагалі, я просто захоплений її творчістю. Ми звернули у цей музей і затрималися там на дві години. І от сідаємо в авто, їдемо далі на виставку літаків, дядько вмикає радіо і ми чуємо новини про трагедію у Скниливі. А в нас, щоб ви розуміли, квитки були якраз туди – у самий центр, де упав літак.
А коли я повернувся, ми поставили виставу про Лесю Українку «І все-таки я тебе зраджу». Це була наша дипломна робота. Лесю грала моя дружина. Я, до речі, в училищі з нею познайомився. Нашому сину вже 11 років!
– Багато фахівців із різних сфер кажуть, що вуз не дає практичних знань, а навчання – відірване від реальності. Як було у вас? Що хорошого ви отримали за студентські роки, крім дружини?
– У нас були чудові викладачі, які вкладали душу в наше навчання. Наприклад, Надія Жиленко була дуже сувора, але вона заклала в нас любов до мистецтва, творчості і української культури. Дуже поважаю її і всіх своїх викладачів, наставників. Завдяки їм я володію сценічною мовою, володію духовими інструментами, на гітарі і трішки на фортепіано граю, маю досвід гри на сцені.
А взагалі, у мене три освіти, пов’язані з театром, дві з яких вищі (магістратура), і впевнений, вони поможуть мені в роботі.
– З моменту призначення на посаду ви вже мали час і можливість зануритися в життя колективу, пізнати переваги і недоліки нашого театру. Які були перші враження?
– Був здивований, що в театрі немає хормейстера, навіть вакансії такої немає. У наших акторів хороші, сильні голоси. Але з ними треба працювати, приділяти їм час і увагу, помагати голос ставити. Адже, без хору «музична» складова театру не реалізується.
От уявіть, збереться хор Театру імені Марка Кропивницького і як «вріже»! Це ж буде краса! Я вже це бачу і мрію. Тут гарний, потужний колектив. З ним треба працювати.
– А з репертуаром ви вже ознайомилися? Є якісь ідеї щодо його оновлення?
– Ознайомився. Зараз працюю без вихідних взагалі – хочу передивитися всі вистави, щоб побачити, зрозуміти все, що відбувається на сцені і поза нею. Мрію, щоб в театр почала ходити молодь. Є тут багато талановитих молодих акторів, їм треба режисера, який поставить якусь сучасну п’єсу, і тоді молодий глядач потягнеться в театр.
Ми з колективом і говорили про те, щоб розширити репертуар. Може, оперету поставити. На новорічні свята ми випустили чудову казку, яку поставив запрошений режисер, а художнє оформлення забезпечив наш головний художник.
– Бачили, знаємо. Казка ця дійсно захопила глядачів. У вас був нескінченний потік відвідувачів!
– Також, говорили з колективом про те, що ми маємо оркестр, але не маємо жодної музичної програми. І мене це дуже здивувало. Порівнюю з Херсоном. Там оркестр, окрім того, що задіяний під час вистави, має також власні програми і солістів.
Ми зробили «театральний дворик», і тут чи в холі перед виставою сідає оркестр і грає свою програму. Люди спеціально приходять раніше, не заходять до зали, а стоять слухають оркестр. Тут, у Кропивницькому, хочеться зробити щось подібне, бо оркестр є і треба його надихати та розвивати.
– Це чудово, що ви потрапили саме до нас. Часом Кропивницькому не вистачає свіжих ідей. А ще кажуть: нова мітла по-новому мете.
– Так, всі хвилюються і вже прямо питали, чи не заміню я кропивницьких акторів херсонцями!? Справа в тому, що в усіх театрах є певна процедура прийняття актора на роботу. Вони мають пройти конкурсний відбір, який один для всіх, незалежно з якого міста або країни родом людина.
– А скільки років життя ви віддали театру?
– 18 років я працював головним адміністратором. Знаю про театр все, як «Отче наш». Як в училищі, так і після його закінчення, сцена мене постійно манила. Пам’ятаю, у п’єсі «Тарас Бульба» нам дали шаблюки і сказали: «Дивіться не порубайте один одного», бо там були сцени боїв.
А на капуснику в рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» Сергій Павлюк (головний режисер Херсонського театру) запросив мене зіграти одну з головних ролей. Грали тоді п’єсу, яку написали брати Капранови, і мені дісталася роль головного адміністратора! Було трішки образливо за посаду, адже фішка моєї ролі була в тому, що я, як головний адміністратор, мав по всьому театру «хованки» з коньяком. Більше того, я ще давав майстер клас глядачам, як пронести алкоголь в театр так, щоб я (головний адміністратор) не здогадався! От такий був сценічний досвід.
– Зате це чудові спогади. Але, з Херсона ви приїхали не тільки з ними. Війна…
– Так. Війна. Я був на мітингах 5 і 13 березня, бачив на власні очі все те, про що зараз мої колеги розповідають українцям у виставі «Лишатися (не) можна». Це були наймасовіші мітинги під час окупації! Бо Херсон – це Україна!
Пам’ятаю, один окупант сидів на БТРі і стріляв з автомата, але не вгору, а поклав на коліна і вбік. Кулі прямо над нашими головами свистіли. Але люди йшли, не відступали. А окупанти не на жарт нас боялись. Ще принесли їм вінок похоронний! (сміється – ред.) А вони дійсно не розуміли, що відбувається – їм обіцяли, що зустрічатимуть з квітами, а тут вінок похоронний, обзивають окупантами і кричать «Геть з України!».
– Як ви виживали в окупації?
– Над головою весь час літало і бахкало. З продуктами було дуже скрутно. Ми з сином стояли в черзі за молоком з 7 ранку до 5 вечора. Молоко привозили в пивний магазин у кеглях і розливали людям у пляшки замість пива.
Коли все це тільки починалося, я мав машину, займався волонтерством – возив ліки, хліб, продукти. Браконьєри риби наловили і віддали, а я возив ту рибу, роздавав людям. І всі розуміли, що це не злочин в тих умовах, а питання виживання.
Я жодного разу не пожалкував про всій вибір, але боляче, неприємно і страшно знати, що люди, з якими ти працював пліч-о-пліч і ділив один хліб, пішли на співпрацю з ворогом і тебе зрадили. А було й таке…
– А зараз вони де?
– Потікали на лівий берег. Деякі залишилися, але переховуються. Є такі, що «наспівали і натанцювали» собі на 15 років тюрми з конфіскацією. Одна народна артистка співала навіть на червоній площі в москві, коли «приєднували» чотири наших області до росії.
Є такі, кого переконали, залякали, а є ідейні, які чекали і дочекалися.
– А як ви прийняли рішення про переїзд з Херсона?
– У кожного з нас є своя історія порятунку, як ми виїжджали, проривалися…
Син давно просив нас виїхати, хоча ми навіть не думали про це, не збиралися. Але, раз вночі прокидаємося від гулу ракет, а сина немає в ліжку. Ми зриваємося, шукаємо по хаті, а він стоїть в кутку і спить стоячи (він дуже боявся!), а кіт ліг йому на босі ноги і гріє. У нас є кіт Амур, він з Чорнобаївки. Ми його з собою забрали. Він пережив все це разом з нами.
Це було о 00.30 ночі. Тоді ми вирішити – все, дитина не повинна боятися, не повинна так жити. О 5-ій ранку ми вже сиділи в авто. Пам’ятаю, вийшли на вулицю, воно так бахкало. Куди ми їдемо, що ми робимо? Були блокпости, перевірки, переривали всі речі, тикали автоматами, перевіряли телефони… Не хочу це згадувати.
– У Кропивницькому ви знайшли новий дім, роботу, відносну безпеку. Вам тут… комфортно?
– Місто дуже красиве, хоча в мене досі не було часу спокійно його роздивитися – я постійно працюю.
Звісно, хочеться в Херсон, бо це моє, рідне, мала батьківщина, до якої завжди тягнутиме. Але тут я отримав шанс, який трапляється раз в житті. Це можливість реалізувати себе і створити щось вагоме.
У мене контракт на період військового стану, а потім буде оголошено новий конкурс, і я думаю, що братиму в ньому участь, адже це велика честь очолювати Театр корифеїв. Тому зараз ми з колективом робимо все, щоби зацікавити глядача, зокрема оновлюємо репертуар.
Спочатку треба посіяти зерно. Ця робота ведеться вдень і вночі. А потім воно дасть свої плоди.
Читайте також:
- Театр корифеїв готує вечір єдності до роковин вторгнення росії
- Римма Зюбіна: Ми розкажемо зі сцени, що Херсон – це Україна, незламна і вірна.