4 грудня у Кропивницькому покажуть ще одну театральну прем’єру світового рівня. Це буде історія про нескорений Херсон, написана на основі спогадів і свідчень безпосередніх учасників і жертв окупації, які виходили на проукраїнські мітинги, які боролися в підпіллі.
Наше місто буде третім, після Києва й Одеси, кому пощастило прийняти на своїй сцені херсонських театралів. Їхню творчу команду підсилить відома театральна і кіноакторка Римма Зюбіна.
Напередодні прем’єри, пані Римма розповіда Першій електронній газеті і про те, як народжувалася ця вистава, про зйомки нового кіно воєнного часу і про мистецтво, яке не може бути поза політикою.
– Як для вас почалася війна?
У мене напередодні була презентація стрічки «Гніздо горлиці» (фільм про проблему трудової міграції – ред.) в Міжнародному інституті психоаналізу. Я пізно повернулася додому з великим букетом тюльпанів, з гарним романтичним настроєм. Від емоцій не спала всю ніч. Довго сиділа у Фейсбуці, спілкувалася з друзями.
А близько п’ятої години ранку я почула вибухи, розмовляючи по телефону. І кажу своєму друг: «У мене тут бабахкає в центрі». А він: «І в мене теж бабахкає, на Оболоні». І ми зрозуміли, що в багатьох місцях по Києву ідуть прильоти. Тож початок війни я чула на власні вуха.
– У багатьох людей, охоплених страхом, одразу виникала думка, що потрібно тікати якнайдалі. Ви не думали про те, щоб виїхати з України?
Ні. За тиждень до того я відвідувала Ужгород. Там живуть мої рідні. Вже тоді люди багато говорили про війну, а в повітрі було все наелектризовано.
Перед від’їздом, увечері 15 лютого, я заїхала до Олега Сенцова на прем’єру його фільму «Носоріг», щоб віддати йому подарунок. Тоді пророкували, що вночі буде наступ, тому я приготувала йому набір для війни – мило, сірники, свічки – і все це поклала на календар 2022-го року, який миробили в Пироговому (музей архітектури і побуту – ред.). І я кажу: «Будеш тут всі щасливі дні відзначати кружечком». Подарувала і поїхала на вокзал.
Всю дорогу до Ужгорода ловила Інтернет, де тільки можна було, читала новини, слідкувала, чи не почався наступ. Була впевнена, що це станеться 16-го лютого, як багато хто говорив.
Приїхала в Ужгород, а там зовсім інші настрої. Всі: «Та ні, нічого не буде!». У Києві ж у цей час було дуже гостро і дуже напружено.
Мені син тоді казав: «Мам, візьми з собою закордонний паспорт». Я ж не взяла ні тоді, ні потім. І коли все почалося, не тікала з Києва ні в Ужгород, ні в Європу. Хоча були пропозиції: Америка, Англія, Польща, Італія, Грузія – всі запрошували.
– У всіх до війни були друзі в росії. У Вас теж. Вони виходили на зв’язок після вторгнення? Цікавилися вашим станом, безпекою?
У мене є в росії кілька знайомих правозахисників, які допомагали з визволенням Олега Сенцова і наших моряків. Оці люди були зі мною на зв’язку. А взагалі з 2014-го у мене не залишилося контактів в росії. Навіть ті знайомі, далекі родичі, які були, ніхто не виходив на зв’язок.
– Ви ж із 2014 року взагалі не знімаєтеся в російському кіно?
Так, відмовилася від співпраці, – підтверджує Зюбіна.
– А щодо українського? Якщо говорити про 2014 рік і зараз, коли відбулося нове вторгнення, які зміни переживає українське кіно?
З 2014-го року почався розквіт українського кіно. Була дуже правильна державна політика, було правильне керівництво «Держкіно», на відміну від того, що відбувається зараз, коли «Держкіно» очолює людина, яка просто руйнує всю галузь.
У кіно чітко виокремилася військова тематика і було знято багато фільмів. До 22-го року вони відображали історію розгортання подій на Донбасі, а зараз їх можна перенести у будь-яку точку України і вони будуть, на жаль, актуальними.
Із 2014-го року жодна галузь в Україні не розвивалася так стрімко, як кіно. Я говорю не про серіали, бо це різні речі, а саме про КІНО.
– Я читала про Ваші зйомки в Бородянці. Коли прем’єра?
1 грудня відкривається міжнародний кінофестиваль «Молодість» і цього ж дня там презентують наш фільм, знятий у Бородянці. Я ж у цей час буду з виставою «Лишатися (не) можна» в Одесі, а тоді прямуватиму до вас у Кропивницький, тому не побачу прем’єри.
Це короткометражна історія під назвою «Мати». У кадрі бачимо жінку, яка під час повітряної тривоги не тікає у сховище, а спокійно йде вулицею зі зламаною валізкою.Стрічка розповідає глядачу її історію. Колись вона вагітна тікала з Чорнобильської зони, щоб врятувати свого сина. А тепер, коли він став дорослим, не змогла його вберегти.Сьогодні вона йде в морг і везе в цій валізі речі свого сина…
– Що вас там найбільше вразило, що найбільше запам’яталося, коли ви приїхали на місце?
Для мене це був жахливий день потрясінь. Це було на другий день після Вербної неділі. Мені ще подзвонив батюшка і сказав: «Якщо ви їдете знімати, я вас благословляю». І це був не абихто, а митрополит Клемент, архієпископ Кримський, який під час анексії у 2014 році утримував Українську церкву в Криму, який «живим щитом» став перед нашою військовою частиною, намагаючись перешкодити росіянам і захистити наших хлопців, який публічно виступав за звільнення українських політв’язнів, зокрема Олега Сенцова. Він до останнього був на території Криму, боровся з окупацією, а зараз він перебуває на фронті, де підтримує наших воїнів.
Тоді, в Бородянці, у мене було відчуття якоїсь нереальності. Зазвичай у кадрі все це роблять художники-постановники. Вони можуть зробити будівлю, яка буде виглядати, наче після вибухів. І в мене було відчуття, наче все це навколо зроблено штучно, що це декорації, бо ж цього просто не може бути!
Ми знімали у дворі, де по периметру всі будинки були пошкоджені вибухами. Обірвані стіни… видно інтер’єри квартир. І коли ти дивишся на будинок, бачиш кухні на різних поверхах. Як на фото з тим півником, пам’ятаєте? А тут на столі чашки залишилися, бо люди пили чай…
І в дворі було дуже багато речей розкиданих після вибуху. На дитячому майданчику валявся зошит якоїсь виховательки чи студентки. Чорний, обгорілий, а в ньому дуже красивим каліграфічним почерком написано про дитячу психологію. Я присіла і почала читати. І коли вже начебто заспокоїлася, морально налаштувалася на зйомку, якось опускаю очі і бачу під лавкою малесеньку дитячу іграшку.
І в такі моменти починає просто розривати, бо ти розумієш, що це не декорації, це реальність!
– А щодо вистави «Лишатися (не) можна». Знаю, що ви погодилися на неї, не читавши п’єси.
Так. Мені просто подзвонив Олександр Книга (художній керівник Херсонського музично-драматичного театру ім. М.Куліша – ред.). Ми товаришуємо, співпрацюємо. І він каже: «Риммо, тут наші херсонці будуть ставити спектакль про життя в окупації». І я одразу сказала «так».
У мене вже був подібний досвід. Я їздила в Сєвєродонецьк і грала там з акторами луганського театру як волонтер. Це був мій внесок як кіноактриси, яку глядачі бачили по телевізору, у популяризацію театру, української культури. Для мене будь-які соціальні проекти – значущі, а соціальна складова важливіша, ніж гонорари.
Отже, ми зустрілися, прочитали п‘єсу на кількох репетиціях, але не взяли її в роботу, адже власні історії акторів, зайнятих у виставі були набагато справжніші, чесніші, щиріші. Тоді режисер Євгеній Резніченко вирішив створити документальну виставу, сів з диктофоном і записав історії кожного актора про життя в окупації, про евакуацію. А режисерка Ксенія Швець відредагувала весь записаний матеріал і створила сценічну редакцію.
У мене не було особистого досвіду, яким можна поділитися, але я розповіла історію своєї випадкової знайомої. Якось у Фейсбуці побачила жінку Тетяну Чумакову-Зюбіну і написала їй – спитала, чи ми, випадково, не родичі. Виявилося, що ні, але потоваришували.
У березні-квітні я вела стріми щовечора. Щоб підтримати і себе, і людей вночі, коли було особливо страшно, я вмикалася і просто говорила. Занурювалась у літературу, біографії митців, читала вірші про кохання. Потім люди почали присилати мені свої вірші і я їх теж читала.
І якось пані Тетяна написала мені: «Я така щаслива, що спіймала ваш ефір, бо я стою на стільчику і ловлю Інтернет». Виявилося, що вона перебуває на окупованій Херсонщині, там практично немає зв’язку і вона спеціально ловить мої ефіри. Тож у виставі використана наша з нею переписка.
Також я читаю монолог заступниці директора театру Юлії Бунчак, яка розповідає, як до неї увірвалося тридцять ФСБшників, бо її син три роки тому очолював Херсонський осередок нацкорпусу, і як відбувалися ці обшуки.
– І багато міст вже побачили вашу виставу?
Ми грали лише у Києві. В Одесі буде дві вистави. Й у вас буде така унікальна можливість.
– Ми чекаємо!
Зараз дуже важко гастролювати. Ми дуже ризикуємо. Найперше, не знаємо, чи дограємо до повітряної тривоги. Беремо квитки на потяг туди й назад, а не знаємо, чи встигнемо… Тобто гастролі сьогодні – це велика розкіш і великий ризик.
Я от їздила на виставу рівненького театру «Зерносховище» про Голодомор, авторки Наталки Ворожбит, за режисури Максима Голенка. То в суботу її вдалося показати повністю, а в неділю глядач прийшов, подивився лише 40 хвилин і почалися повітряні тривоги. Догравали вже в понеділок…
– Повернемося до вашої вистави. Після прем’єри у Києві, чи підходили до вас глядачі, можливо херсонці, щоб поділитися враженнями?
Підходили. У мене є навіть відео, де на поклоні вийшов чоловік з великою квіткою, обіймав мене і ридав слізьми. Всі подумали, що ми якісь родичі.
Хоча, ми всі зараз обіймаємося, як родичі, підтримуємо один одного, як рідні. Чую навіть як під час вистави глядачі реагують на якісь моменти і розумію, що це херсонці.
Ви побачите історію мітингів, дізнаєтеся, як це насправді було небезпечно, але відважні херсонці єдиним поривом виходили проти окупантів.
Побачите, як по кілька разів зривалася евакуація, як важко люди добиралися до вільної території, які там були обшуки, що довелося пережити дітям…
Ми розкажемо зі сцени, що Херсон – це Україна, незламна і вірна. Бо там люди навіть під дулом автомата не погоджувалисябрати російські паспорти і співпрацювати з окупантами.
Зустрінемося на сцені.
Читайте також:
- Нескорений Херсон: про народний опір, “стіну зв’язку” і тіла, що плавали по Дніпру
- Монологи війни. Херсонщина: “Наше село зрівняли з землею”