Сезон експедицій 2021-го “Баба Єлька” відкрила Кам’янкою Новомиргородського району. Так кортіло поїхати, що не завадив ні 13 градусний мороз, ні віхола, ні вихідний. І ми жодної секунди не пожалкували, адже привезли з Кам’янки безцінні емоції та знахідки.
Важливо, що з нами в експедиції був легендарний Петро Озеров (Бузина) – археолог, краєзнавець, музейник, колекціонер із Новомиргорода. Петро Іванович понад 30 років тому працював у цьому селі ветлікарем, разом із ним та ще з однієї причини ми відразу стали в селі «своїми».
Експедиція у Кам’янку була особливою: тут жили… мої діди і прадіди. Початкове прізвище моїх предків – Тільні, суфікс -ов з’явився вже у мого діда Бориса Тільнова в радянські часи (це окрема історія, яка характеризує процес русифікації українців, стирання національної приналежності, розмивання міжнаціональних меж…).
Першою, кого ми відвідали, стала Антоніна Трохименко 1939 р.н. В неї ми розпитували про життя в Кам’янці пів століття тому. Бабуся Тоня каже: і співали, і вишивали, і ткали, і раділи життю, бо молодим це робити було легше.
Я допитувалася в неї про свою прабабу – Одарку Тільну (у дівоцтві Жовну). Так хотілося вималювати образ, так хотілося дізнатися, чи співала вона, у що вбиралася, чи чепурилася, якою взагалі була для односільчан.
– А що вона вдягала?
– Ну яке тоді жінки носили? Такі рясні, рябі спідниці на резинках. А резинку вирізали зі скатів, отаку товсту, різали, витягували нитки. І всі баби, не тільки баба Даша.
– А зверху?
– А зверху кохточка… куфайка, де які недоноски були. Тільні, канєшно, трошки заможніше жили, але вони не одділялися, що вони багаті, а ми бідні. Нє! Всі разом гуляли, всі разом ходили на ланки.
– А ви не знаєте, не співала моя прабаба?
– Співала. Тоді всі співали в Новосьоловкі (частина села – Ред.). Тоді сильно співуче село було.
– А вдягала вона сорочку вишиту?
– Це не помню. Тоді було мені год 13-14, тоді начали трошки вишиванки надівать. А то не надівали, бо не було на чому шить. Тоді ж ткали, сіяли, молотили, на печі сушили те конопля, а тоді били, пряли, пряли як на полотно. І на річку – вмочили і на травичку розстелили. Десь до пів літа, за зіму приготовлять, уже ділянки посапають і начинають вимокать ці самотканки. І ото на річкі, тіки дивишся, а тоді ж трави було разної, красіво так було. І з того полотна шили сорочки, спіднички, а тоді начали потрошки на цих полотнах вишивати низом разочки.
– А рукави чим вишивали?
– Чорним і красним хрестиком.
– А де брали узори?
– А видумували, каждий своє. … З рук у руки йшло.
За спогадами старожилів, у Кам’янці були знатні музики, не лише традиційні гармоніст і бубніст, а ще й скрипалі!
«Дід Ваня на бубон, а Андрій на гармошку. Ідуть на Новосьоловку гулять. Як наловлять вужів, вже весна, літо, сновигали вужі, страшне. А вони тоді дівчатам у пазуху, гуляли весело…
А співали, так співали, ой-ой-ой… Я заводила і виводила, а тепер і сама балакать не можу», – згадує бабуся Тоня. У її пам’яті збереглися й уривки традиційних для українців того часу святкувань, зокрема на Андрія: «У потолок забивали гвоздя, чіпляли калату, і хто стрибне вкусе, тому робили з сажі квач такий і під носом мазали. Ригочуться, співааають… Ше й пісні співали до цеї каляти! Ну я вже не помню…. А тоді хлопці як наловлять горобців, та як почнуть пускать по хаті. А ті горобці сюди-туди, сюди-туди літають-літають, позбивають рушнички, які висіли, занавєсочки», – згадує Антоніна Трохименко.
Останні кадри нашої зустрічі, які назавжди врізалися в пам’ять, – це пахучі зелені яблука і блакитна скриня бабусі Тоні, в яку вона дозволила нам заглянути, але не дозволила розповідати, що в ній…
Катерина Панасівна – хранителька роду
У хаті Катерини Панасівни Горбунової (Мельниченко) ми заклякли від подиву. І довго не могли почати своє інтерв’ю, бо такого ще ніде і ніколи не бачили.
«Ось тут ставимо три столи, коли з’їжджається вся родина», – проводить екскурсію кімнатою, присвяченою своєму роду, пані Катерина.
Починається «дерево роду» на стіні світлинами її бабусі, завершується – онуками. Про долю кожного вона готова розповідати годинами, детально описуючи, хто кому який родич, де живе, кого народив і чим займається.
Крім світлин та вишитих рушників, Катерина Панасівна береже ще один скарб: це трофейна скрипка її батька. Її він отримав від свого командира 9 травня 1945 року під час перебування в Німеччині. Батько Катерини Панасівни і до війни добре володів скрипкою, разом із сільськими музиками грав на гулянках та весіллях польку, краков’як, вальс, «Черемшину», «Ой сусідко-сусідко».
«Тут був якийсь капельмейстр із Защити чи з Кам’януватки, Кравченко називали його. Він приїжджав і вчив грати на скрипці… Мамка моя каже таткові: «Семеро дітей, а ніхто на скрипці не вміє. Ану, Катю, сідай!» Сіла я і кажу: «Татко, а я ж не в курсі дєла». А він пограв і дав мені, щоб я грала. Коли в мене не вийшло, він мене смичком по пальцях як стукнув. А мамка каже: «Навчив?» – «Навчив», – розповіла нам Катерина Панасівна.
«Кума, подруга, мамка, мамкина кума…»
Співали нам кам’янських пісень у хаті Лізи Дмитрівни Волкової. Двоє бабусь серед гурту – «старожили», які співали ще в хорланці, молодші жіночки доєдналися пізніше. Так утворився гурт «Калинонька», який об’єднала директорка сільського Будинку культури Наталя Мачулка у 2006 році.
«Кума, подруга, мамкина кума, мамка, сусідка, друга сусідка, ще одна кума, ще одна подруга…» – так вона представляє своїх подруг. Кожна із жінок має особливі, близькі стосунки із піснею.
Ось що розповідає опора колективу Олександра Білан:
«Це як по телевізорі іде «Фольк мюзік», я обов’язково все дивлюся, сидю на дивані і з ними співаю. Як же я люблю співать!» (Бабусю Шуру ми того дня привезли до хати Волкових через хуртовину і перемети, самі ризикуючи застрягти, та пісня перемогла!)
Олександра Білан 1944 р.н.Серед гурту жінок наймолодша – 20-річна Поліна Мачулка, онука Лізи Волкової. Дівчина хоч і навчається й живе в Києві, та повертаючись в рідне село, не цурається рідної пісні, адже на сільській сцені вона як удома з трирічного віку. І це велика надія на те, що кам’янська пісня житиме.
З перших рядків ми розуміємо, що з Кам’янки нам буде важко поїхати, бо жінки почали видавати такий матеріал, що наша Світлана Буланова була просто у захваті. Автентика! Золото! А які весільні приспівки, а які колискові! Ось одна із них, особлива, яку виконала Ліза Волкова:
Ходить сонько по вулиці,
Носить спання в рукавиці,
Носить спання в рукавиці.
– Ступай, сонько, ступай до нас,
Буде тобі добре у нас,
Буде тобі добре у нас!
У нас хата тепленькая,
І дитинка маленькая,
І дитинка маленькая.
Люляй ти нам, Полю, люляй.
До купоньки очки стуляй,
До купоньки очки стуляй.
Цікаво було не лише слухати виконання автентичних пісень, а й просто порозмовляти про все на світі: про родичів (у першу чергу!), весільні традиції, сватання, про Голодомор, розвідати, чи були колись у селі відьми і знахарі.
Отак слово за слово Ліза Дмитрівна Волкова згадала перекази своєї мами про нечисту силу в Кам’янці, про знахарок:
А баба Катька Жовна, то вона і переляк викачувала, і всякі хвороби. Я знаю, в мене була маленька дитина, а вона прийша і купала. Купала, та й каже: я там викопала дві ямки. А ти піди купіль вилий, одна на вмируще, одна на живуще. Я пішла та й стою над тими ямками, та й думаю, куди ж його вилить ту воду. Питає вона в мене: куди ти вилила? Я сказала, куди, а вона мені відповідає: «О, на живуще. То буде жить»…»
Через справжню хурделицю нам довелося виїхати з Кам’янки вже в обід, та все ж ми привезли до Кропивницького 16 пісень і кілька весільних приспівок, а ще тверду упевненість, що й почули ще не всі кам’янські шедеври, а значить, повернемося сюди знову.
Інна Тільнова, Нова газета.
Фото Олександра Майорова