30 липня минуло два роки з часу загибелі в зоні проведення Анти-терористичної операції на Донбасі офіцера 3-го окремого полку спецпризначення Тараса Карпи.
Капітан Тарас Карпа, який родом зі села Лужок, що біля Рави-Руської, 29 липня 2014 року був поранений під час виконання завдання з порятунку пілотів збитого літака Су-27. Протягом більш як року його доля була невідомою, рідні та близькі вважали, що він перебуває у полоні. Те, що Тарас Карпа загинув, вдалося встановити завдяки судмедексперту, який у 2014 році оглядав тіло, схоже на Тарасове. 5 серпня минулого року він зателефонував до дружини Тараса, надіслав їй фото і попросив уточнити чи це справді він. Так рідні впізнали і дізналися, що Тараса вже немає в живих. І лише пізніше, за допомогою експертизи ДНК, все це підтвердилося. Тому лише наприкінці минулого року Тараса Карпу перепоховали з усіма військовими почестями.
…Тарас Карпа, незважаючи на те, що виріс у селі Лужках, фактично, був равчанином. Адже саме тут, у Раві, він народився і навчався у середній школі №1.
Тарас народився 17 лютого 1989 року. Коли йому було два місяці, померла його мати, тож перші дитячі роки його виховував батько.
Коли Тарасові було три роки, батько одружився вдруге. У нього з’явилася зведена сестра, а згодом – рідні брат та ще одна сестра. Тож у сім’ї, де було четверо дітей, Тарас був найстаршим.
– У дитинстві Тарасик був дуже допитливим, – пригадала Леся Карпа, друга дружина батька Тараса, яка хоч і не була рідною матір’ю, але виховувати його як власного сина.
– Ще до того часу, як він пішов до школи, часто підходив до мене і просив, аби я дала йому якусь задачку. Він їх любив розгадувати.
Свою допитливість малий Тарас підкріплював читанням книг. Особливо йому подобалось читати історичні. Батьки йому щоразу купували все нові й нові книги, енциклопедії.
– Бувало, він щось нам допомагав аж раптом – задумався. То ми розуміли, що він обдумує прочитане і дозволяли йому йти і читати далі, – розповіла Леся Карпа.
Начитаність, цікавість до задач сприяли навчанню Тараса у школі. Воно йому давалося дуже легко. Вдома він міг виконувати лише письмові завдання, а усні переповідав з того, що почув на уроках.
– Звичайно, як і всі хлопчики в дитинстві, Тарасик полюбляв робити невеличкі збитки, однак в школі вчився досить добре, тривалий час був відмінником, – додала Леся Карпа.
У школі Тарас був невисокого зросту, однак він був душею компанії – міг і розвеселити, і часто брав участь у різних виступах, відвідував будинок школяра, де займався у танцювальному гуртку.
– Навчаючись у четвертому класі, Тарасик самотужки навчився вишивати хрестиком і вишив для мене зайчика. Це був найцінніший подарунок для мене! Він не боявся ніякої роботи і не соромився, що це робота не для хлопчиків. Він так і сказав своїй першій вчительці перед всім класом: справжній хлопець повинен вміти робити все – і підлоги помити, і ґудзика пришити… Тарас був прикладом для наслідування для молодшого брата Василя і буде для свого сина – Даниїлка, – підкреслила Леся Володимирівна.
Якось хтось із сусідів розповів Тарасові про військовий ліцей імені Героїв Крут. Тарас зацікавився цим і батьки вирішили спробувати поїхати з ним скласти вступні іспити.
– Водночас ми заспокоювали його, казали, щоби не переживав, що якщо не складе їх, то нічого страшного не трапиться і він продовжить навчатися далі у школі (у ліцей поступали після закінчення восьмого класу середньої школи, – Авт.). Однак вступні іспити у ліцей він склав успішно і поступив туди на навчання, – додала Леся Карпа.
Навчання у військовому ліцеї Тарасові хоч і давалося нелегко, але він був наполегливим і продовжував його. Окрім задатків до вирішення різноманітних завдань, у нього була хороша фізична підготовка.
– У ліцеї багато хлопців з його групи не витримали і покинулаинавчання. Звісно, йому теж було важко, але він продовжував навчатися, – розповіла Леся Карпа.
Після закінчення ліцею імені Героїв Крут Тарас Карпа вирішив продовжувати здобувати вищу військову освіту. Він поступив в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (тоді – інститут, – Авт.).
– Я не дуже хотіла, щоби він навчався у військовому закладі. Але то був його вибір, – пригадала Леся Карпа.
У інституті Тарас Карпа мав великий авторитет як і серед викладачів, так і серед товаришів, зокрема, був старшим у групі.
– Йому казали, що як він навчить своїх підлеглих, така і йому буде оцінка, – додала Леся Володимирівна.
В Академії Тарас був наполегливим у навчанні, вперто перездавав оцінки, якщо вони його не влаштовували, і завжди робив це успішно. Після закінчення там навчання у нього був вибір – продовжити службу у Хмельницькому, Одесі або Кіровограді (тепер – Кропивницький, – Авт.).
– Наскільки я зрозуміла, вони з хлопцями перебували на практиці у полках в різних куточках України, тому він вибрав кіровоградський, – розповіла Леся Карпа.
Через два роки служби у Кропивницькому він познайомився з дівчиною Мариною, з якою згодом одружився.
– Востаннє з ним ми бачились ще на його весіллі, у серпні 2013 року. Він зі сім’єю жив далеко, ми не мали можливості часто туди їздити. Крім того, оскільки він перебував на службі, багато відпусток йому не давали – лише на час весілля. А згодом почалася війна. Але дуже часто ми спілкувалися по телефону: то він питався поради, як правильно щось там приготувати (Тарас любив потішити спочатку нас, а потім і своїх дружину і тещу чимось смачненьким), то просто про своє любив поговорити, – пригадала Леся Карпа.
У березні 2014 року у Тараса та його дружини Марини народився син.
– 2 березня його з хлопцями відправили на кордон з Росією, а вже через п’ять днів у нього народився син – Даниїл, – розповіла Леся Володимирівна. – Тоді хлопці перебували у готовності №1, фактично жили у лісі. Тарас приїхав додому лише на кілька днів, а вже згодом його з товаришами відправили під Донецьк.
З початку анексії Криму та окупації Донбасу Росією Тарас Карпа, який був командиром групи 3-го окремого полку спеціального призначення, неодноразово бував у зоні проведення АТО, виконуючи бойові операції.
– Він все це бачив і говорив, аби скоріше закінчилася ця бійня. Казав, що хлопці гинуть даремно. Проте до свого військового обов’язку ставився добросовісно, – пригадала Леся Володимирівна.
28 липня 2014 року Тарас Карпа разом зі своїм побратимом, Сергієм Лисенком, виконуючи поставлене завдання, врятували пілота. Він радів, що врятував життя, і у телефонній розмові потішив свою дружину, що скоро буде вдома. Однак вже 29 липня Тарас отримав нове незаплановане скерування на завдання під Сніжним — рятування пілота збитого літака.
Читайте також: На Донеччині затримали сепаратиста через якого загинула група спецпризначенців 3 полку
Під час спроби врятувати другого пілота, ввечері на території закинутої ферми поблизу села Латишевого, група Тараса Карпи була заскочена зненацька і потрапила у засідку. Ворога було значно більше, ніж українських вояків. Тарас, бачачи цю ситуацію, повідомив сепаратистів, що серед них є поранені і загиблі. Він вийшов з піднятим автоматом, після чого отримав автоматну чергу. Зі слів полонених хлопців, Тарас впав, був поранений у живіт. Вісім вояків загинули одразу. Ще п’ятьох хлопців сепаратисти взяли у полон, а іншим вдалося врятуватися.
29 липня Тарас востаннє зателефонував до дружини і сказав, що він поранений і помирає. Більше від нього не було жодної звістки. Про те, що сталося з Тарасом Карпою та де він перебуває, тоді не знав ніхто.
– Це завдання, яке стало для Тараса останнім, він не повинен був виконувати, – розповіла Леся Карпа.
Згодом, як розповіли батьки Тараса Карпи, журналісти, які проводили своє розслідування, встановили, що всі завдання, які проводились під керівництвом одного з полковників, закінчувались провалом. Виявилось, що один з його родичів служить у російській армії.
Про долю Тараса Карпа не було нічого відомо протягом трохи більше як року. Близькі та родичі мали надію, що він живий і перебуває у полоні. Згодом, від волонтерів з’явилася інформація, що він перебуває у Ростові-на-Дону в госпіталі. Батьки і дружина подавали інформацію про пошуки свого сина та чоловіка на різноманітні Інтернет-сайти, писали безліч листів та звернень до військових командирів та керівництва держави. Однак все було безрезультатно.
27 червня 2015 року Президент України присвоїв Тарасові Карпу орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Тоді ніхто ще не знав, що Тараса вже майже рік як немає в живих.
– У серпні 2015 року ми поїхали в гості до Тарасової сім’ї в Кіровоград. Тоді нам зателефонував один із судмедекспертів. Маринці (дружині, – Авт.) він надіслав фото і запитав, чи це не її чоловік. На ньому було видно, що тіло було опухлим. Нам і хотілося вірити, що це Тарасик, і не хотілося. Однак експерт назвав такі його особливі прикмети, про які ми нікому не оголошували і про які дізнатися було можливо лише при огляді тіла, – татуювання, шрам тощо. Тому ми зрозуміли, що це – наш Тарас, – розповіла Леся Карпа.
Як згодом судмедексперт розповів близьким Тараса Карпи, після поранення, 30 липня 2014 року його доставили у госпіталь в Сніжному. Там, під час операції, він і помер – рани живота, розірвана легеня були несумісними із життям. Лікарям тоді він лише встиг сказати, що його звати Тарас. Жодних документів при ньому не було.
15 днів тіло Тараса Карпи пролежало у морзі, його не могли ідентифікувати. Медики чомусь подали запит лише у 93-у бригаду, а там їм відповіли, що капітана з іменем Тарас у них не було. Тоді Тараса Карпу в Сніжному і поховали як невідомого воїна – на місцевому цвинтарі, окремо від інших могил. З українських військових там він був похований єдиний.
У серпні 2015 року представники організації «Чорний тюльпан» забрали тіло зі Сніжного і привезли його до Дніпропетровська у морг, де вже відбувалися усі відповідні експертизи на ідентифікацію Тараса, яка тривала до кінця жовтня, а на початку листопада 2015 року родичам підтвердили, що це – він.
Минулого року, 4 листопада, тіло Тараса Карпи перепоховали у Кропивницькому. Там з ним попрощались на Театральній площі і поховали на Алеї Слави Ровенського кладовища.
– Ми могли його поховати у Раві-Руській. Але коли це вирішували, то поставили перед собою питання: «А де би Тарасик хотів бути похованим?». Тому ми вирішили поховати його у Кропивницькому, поруч із більшістю його побратимів, за яких він стояв горою і за яких загинув. Крім того, у Кропивницькому вони разом з дружиною та синочком проживали, – зазначила Леся Карпа.
Вже після поховання Тараса Карпи його сина Даниїлка врешті похрестили – його хресним батьком став молодший брат Тараса Василь.
– Були моменти, коли Василь дуже рвався на фронт. Однак ми його переконали у тому, що він більше потрібен Марині і своєму похреснику, – розповіла Леся Карпа.
На будівлі Рава-Руської школи №1, де навчався Тарас Карпа, у грудні минулого року встановили йому пам’ятну дошку. Крім того, у Кропивницькому також був встановлений білборд із зображенням Тараса Карпи та написом «Загинув за суверенну Україну в зоні АТО». У цьому році там же вулицю Тимірязева, де проживав Тарас разом зі сім’єю, перейменували на його честь. А вже незабаром ім’я Тараса Карпи присвоять одній із новостворених вулиць і у Раві-Руській.
Пишаюсь такими синами твоїми, Україно. Але ж як жаль, коли гинуть. Царство небесне, земля пухом.