У 42-річного Олександра Щербини — легендарного комбата 17-го батальйону, який іще недавно командував обороною Дзержинського гарнізону (позивний Пікет), — обвітрене обличчя, мозолясті руки, загнуті догори світлі вії, уважні сірі очі й до біса чарівна усмішка.
Ми сидимо за маленьким круглим столиком. Після контузії Олександр трохи гірше чує, іноді перепитує, повертаючись до мене лівим вухом і трохи нахиляючись. У розмові — нічого зайвого, все по ділу. І трохи збентежена усмішка, коли про щось більш особисте. Міцний невисокий мужичок із коротким їжачком волосся. Справжній. Потомствений професійний військовий. Крім диплома Одеського інституту сухопутних військ, у Щербини дві іноземні освіти — коледж у Голландії (курс підготовки International staff officer orientation course) і філіал британського Open University. Працював спостерігачем ОБСЄ в Грузії, у складі сил стабілізації (SFOR) у Боснії і Герцеговині, а також у миротворчій місії в Косово. Нині навчається у військовій академії в Києві й паралельно в Харкові — в економічному університеті (держуправління).
“Все життя — навчання”, — жартує він.
В Олександра два ордени — Богдана Хмельницького та Данила Галицького. І багато хто вважає, що завдяки 17-му батальйону Дзержинськ не спіткала доля Мар’їнки та Авдіївки. 17 липня — останній день у госпіталі, де він провів 10 днів, а потім — додому, в рідний Кременчук, до дружини й дітей, які, намагаючись надолужити пропущене спілкування з татом, уже склали культурну програму. Потім — на полігон “Широкий лан”, де 17-й батальйон нині проходить злагодження у складі 57-ї бригади. А ось осколок із лівої руки вийняти так і не встиг. Якось потім…
— Олександре, чому “Пікет”?
— Не знаю. Позивний мені придумував начальник зв’язку, коли складав таблицю. Доти я близько року був Ромашкою, — старшого сина звати Романом. — Із 2008-го ви звільнилися в запас. Власний бізнес у Полтавській області — вантажні перевезення, спецтехніка.
—Як в АТО опинилися?
—Призвався 2014-го. Перш ніж стати командиром 17-го батальйону, з травня по жовтень 2014-го був заступником комбата 39-го. Ми пройшли тоді Маріуполь, Волноваху, потім Старобешеве, Новокатеринівку, Кутейникове ну й Іловайськ. 17-й батальйон стояв у Мелітополі — охороняли аеродроми, канали… Бійців вивели в Кіровоград. Об 11 вечора я приїхав, прийняв батальйон, а о четвертій ранку ми вже колоною пішли на Луганську область. У районі Дзержинська простояли з грудня 2014-го по квітень 2016-го. Шуми, Ленінське, Артемівськ, Майорськ, Новгородське й крайня точка — Зайцеве, де в останній день перед виходом ми втратили киянина Годзіллу. Тепер ми вийшли. Я звільнив із батальйону 320 чоловік четвертої хвилі мобілізації. Набрали новеньких. Пройшли злагодження у складі відділення, взводу, батальйону. А тепер приїхали на полігон “Широкий лан”, де проходитимемо бригадні навчання.
— А далі?
—Куди Батьківщина накаже. Мабуть, поїдемо в АТО. Я так дивлюся, що там зараз важкувато. Може, щось іде не за планом. По Дзержинську сепарська артилерія відпрацьовує…
— Як ви людей у батальйон набираєте?
—Співбесіда, кастинг…
— Це як?
— Приїжджає людина, дивлюся на неї, розмовляємо. За керівними документами, треба проводити співбесіду, тестування, приймати заліки з фізпідготовки. Природно, чогось із цього ми не робимо. Але зразу видно, розвинена людина фізично чи ні. Ну й щоб характер був міцний. Снайпер снайпера бачить здалеку. —
—Із чого складається повсякденне життя бійців?
—Підйом, ранковий туалет, шикування, перевірка особового складу, постановка завдань. Після сніданку всі стають до роботи — обслуговування техніки, озброєння, засобів захисту. Далі — заняття з медичної, інженерної, тактичної, вогневої підготовки. Ну й усі ази з самого початку. Скільки є часу, стільки і вчимося. Відпрацьовуємо різні ситуації. Річ у тому, що в критичній ситуації людина моментально опускається зі свого уявного рівня героїзму до рівня своєї реальної підготовки. Якщо її рухи відпрацьовані до автоматизму і вона вміє за секунду магазин замінити, накласти пов’язку побратимові, — то вона це зробить і в бою. А якщо їй так тільки здається…
— Скільки людей у батальйоні?
—Чисельність коливається від 400 до 500 чоловік.
— А жінки є?
—Так. Працюють і в медпункті батальйону, і у взводі зв’язку, кухарями у взводі забезпечення, є жінки-діловоди, у стройовій, кадрах, штабі… в розвідвзводі є жінка-снайпер. Для них тільки окремий намет, душова й туалет. А так вони все в повному обсязі тягнуть нарівні з чоловіками. Форму, звісно, вшивають, талію намагаються підкреслити. Жінка є жінка. На вихідні або свята вони, розумнички-красуні, і зачіску зроблять, і підфарбуються, парфуми дістануть. Звісно, ми це помічаємо.
— Чи підтримуєте зв’язок із демобілізованими? Чи знаєте, як складається їхнє життя, з якими проблемами вони зіштовхуються на “цивілці”?
—23 квітня в нас був день частини, приїхало багато дембелів. Звичайно, підтримуємо зв’язок. Привіти передаємо, зустрічаємося регулярно. У тих, хто нормально, адекватно служив і пройшов усе до кінця, немає ніяких великих проблем, зокрема психологічних. А хто почав потихеньку здуватися, має якусь слабинку, — то й на “цивілці” вони слабаки. Але таких одиниці.
— Хлопці часто повертаються?
—Раз на тиждень дві-три людини. Декому просто потрібно було перезарядити батарейки. У когось — сімейні, домашні питання. Комусь місяць треба було послухати тишу.
— У батальйоні багато загиблих?
—Бойових — 13 чоловік. Були небойові випадки. Наприклад, у мого помічника з бойових питань Юри Литвиненка відірвався тромб. Ми встигли надати йому першу допомогу в батальйоні, привезли в лікарню Дзержинська, і там він помер. Одному хлопцю до армії зробили операцію, але забули в животі тампон. Почався абсцес, і він помер. Ще один загинув у ДТП. 80 чоловік було поранено.
— Дуже болюча тема аватари, самогубства в батальйонах…
—Звісно, є таке… Зараз комбат має можливість фільтрувати, раніше — не мав. Ось прийшла четверта хвиля — один зі СНІДом, інший — з гепатитом. Наркомани, алкоголіки, з відкритою формою туберкульозу… І тоді я не міг їх звільнити або прибрати з батальйону. За півкілометра викопали бліндаж тим, хто з відкритою формою туберкульозу, і вони там жили.
— Тепер стали суворіше добирати?
—Зараз людина приходить у батальйон підписати контракт. П’яту хвилю вже демобілізували. Залишилася шоста. Це люди, яких просто зібрали й засунули в армію. У військкоматах потрібна була кількість. Якість особового складу нікого не цікавила. Тепер боєць приходить із призначенням на батальйон. Ми розмовляємо, дивлюся на нього — день—тиждень. І тільки потім або підписую контракт, або виписую призначення назад. Мобілізованих у батальйоні залишилося 50 чоловік. Піде шоста хвиля, і будуть тільки контрактники.
— Коли було найважче?
—Я два роки на “передку”. Амвросіївка, Волноваха, Старобешеве, Станиця Луганська, Щастя, Волчеярівка, Горське… Важко. Тепер ми на полігоні зализуємо свої рани — ремонтуємо техніку, зброю… Є рани, які ми підлікували, підлатали, є такі, що ось-ось залікуються, а є рани, яких не залікуєш уже ніколи… — Дзержинськ — сіре, страшно понуре місто, більшість жителів якого налаштовані вкрай антиукраїнськи. Так мені описували його знайомі волонтери.
Які у вас враження?
—Горлівка, Дзержинськ і Костянтинівка — міста, пов’язані географічно й економічно. І по-людськи вони дуже близькі. Перше — окупована територія. Решта два — наші. Є патріоти, є нейтрально налаштовані і є ті, хто за Росію, за “ДНР”. Доводилося розмовляти з усіма, іноді вислуховувати. Була спроба заблокувати нашу техніку. Ми діяли жорстко, розблокували, більше не пробували. Та що казати, коли прокурор Дзержинська і його заступник, менти їздять у Горлівку ночувати, на вихідні? Де гарантія, що їх ніхто не завербував і не платить їм гроші за те, щоб вони відкривали кримінальні провадження на бійців? У СІЗО в Артемівську сидять тільки артилеристи, розвідники й командири. Ті, хто реально може дати чортів.
— Сидять за що, у яких справах?
—За те, що вони незручні люди й добре воювали. Я особисто подавав у прокуратуру документи на одного крадія; на прапорщика, що втратив свій пістолет; і на солдатів, які самовільно залишили військову частину, — дезертирів. Жодної справи не розглянули. Зате коли моєму розвідникові, що їхав у патрулі, довелося розводити бійку (двох айдарівців били три цивільних, які виявилися колишніми ментами. Хотіли вивезти в посадку, розвідник айдарівців буквально з багажника діставав), по ньому відкрили вогонь із пістолета. Він вистрілив у відповідь, поцілив одному з цивільних у ногу, а в того тато служив начальником штабу в Дзержинському міськвідділі. У результаті, бійку виділили в одне кримінальне провадження, а постріл — в інше. Перше швидко поховали, друге стали розкручувати. Причому як замах на вбивство — 115-та стаття, до 15 років. Айдарівців прокуратура навіть не підключає як свідків у цій справі. Причому дочекалися, поки ми вийдемо з зони АТО, поки цей боєць піде на дембель. Потім попросили його приїхати, нібито закрити справу, а коли він приїхав, йому сказали: “Або ти щось напишеш на командира, або ми тебе закриємо”. Закрили… Суддя, яка його судила, живе в Горлівці. Приїжджає на роботу в Україну. Міліція, слідчі, які його там вели, — теж. Якби я знав про це, коли був там, то випустив би їх і більше б не впустив. Розвідник мій вийшов і каже, що в СІЗО написано: “Укропы вешайтесь!”
— А розбійні напади, контрабанда… це є?
—Щодо контрабанди: у мене передня лінія, можливі місця проїзду були повністю перекриті бетонними блоками, а далі все заміновано — близько трьох тисяч мін, великих протипіхотних, протитанкових. А скільки там стояло розтяжок… Проїхати реально було неможливе. Ми ходили в розвідку ще далі — наші блоки, наші міни, потім сепарські міни і їхні блоки. Єдине місце проїзду — Майорськ, офіційний пункт пропуску. Завдання військових — щоб звідти не пройшли піхота й танки. У Майорську стояли прикордонники, вони й керували в’їздом-виїздом, оформляли, заносили в базу даних. Також там постійно працювала СБУ. Наше завдання — війна. Їхнє — проїзд. Слово “контрабас” з’явилося не на рівному місці. Виходить, десь було…
— Про справу Лихоліта що ви думаєте?
— Це колишній начальник штабу “Айдара”? Нічого не можу сказати. Не знаю, не бачив. Із приводу випадків мародерства, грабежів, зґвалтувань має проводитися об’єктивне розслідування. У нас трапилась ДТП. Наша машина була винна, ми приїхали, склалися й розрахувалися. Взяли розписку про те, що до нас претензій ніхто не має, потисли одне одному руки й роз’їхалися. До мене не доходило, щоб хтось із моїх бійців через це страждав. У нас такого просто не було.
Із Лихолітом я особисто не знайомий. Але, коли був у Луганській області, там, де стояв “Айдар”, познайомився з головою адміністрації м. Біловодська — киянином, котрий нам допомагав. Одного разу він мені зателефонував і попросив приїхати. Під’їжджаю до райадміністрації. Там люди в балаклавах, зі зброєю, оточили приміщення. Піднімаюся нагору, в кабінет. Там ще три чоловіки сидять у балаклавах. Він мені розповідає, що приїхали хлопці з “Айдара” й вимагають: або плати, або злий сепаратистів, яких можна пограбувати. Я їх запитую: “Хто такі?” Вони: “Не ваше діло”. Я відрекомендувався, написав на папірці звання, прізвище, ім’я, по батькові, посаду, номер телефону. Сказав, щоб зателефонували своєму командирові. Він мені передзвонив, дав команду своїм хлопцям звідти виїхати. Ну, а якби мене там не було? Не знаю, чим би ця історія скінчилася.
— У Дзержинську немає ні українського радіо, ні телебачення. Що ви думаєте з приводу інформполітики в сірій зоні?
—Дуже важко бійцям. Так чи інакше вони слухають радіо й дивляться телевізор. Усе йде антиукраїнське.
— Ви хочете сказати, що навіть ваших бійців це заражає?
—Звичайно. Ось стоїть він, бідолаха, півроку чи рік і слухає про те, які укропи карателі. Інформаційну війну ми повністю програли. Ми були на нулі. Я не розумію державу, адже виграш в інформаційній війні означає 90% успіху. Ніхто цим не займався — ні мовлення, ні трансляції. Та й із суспільством там ніхто не працював. У кожному батальйоні мають бути люди для роботи з громадськістю, психологи. Причому різних напрямів. Той має працювати з місцевою владою, той — з комерсантами, третій — з аграріями, четвертий — з освітою, медициною. Безперервно спілкуватися й перетягувати ковдру на наш бік.
У нас усе це повісили на командира. Пам’ятаю випадок, коли все місто взимку залишилося без води. І меру-сепару Слєпцову це було тільки на руку. Невдоволення наростало, а він нічого не робив. Я пішов до нього. Спочатку попросив по-доброму. Потім клацнув затвором. Через два дні вода пішла. А поки її не було, ми своїми водовозками, пожежними машинами розвозили воду по місту. Залучали комунальників, місцевих пожежників, еменесників. Деякі моменти — організувати водопостачання, ремонт електропостачання, якісь завали розчистити, почистити вулиці від снігу — ми брали на себе. Все це впливає на стосунки з населенням. Люди огризаються, але з двома відрами йдуть по воду до нашої водовозки. Раз, удруге, втретє, а вчетверте — вже дякують.
— Як ставитеся до жителів прифронтової зони?
—Це наші люди. Незалежно ні від чого, ми їм просто допомагали. Якщо, наприклад, зруйнувало будинок, людина переїжджала в інше місце й просила допомогти — давали машину, людей, допомагали завантажуватися, вивозили. Підключали волонтерів, щоб ліки їм роздавали. Бувало, швидка допомога відмовлялася заїжджати в сіру зону. Я посилав своїх медиків — уколи робили, лікували, дітей безпритульних одягали-годували, дрова й воду завозили, супроводжували Червоний хрест, “Лікарів без кордонів”, наших волонтерів, щоб завезли якісь продукти, брикети для опалення взимку тощо. Намагалися людей підтримати. Коли постійно йде така допомога, турбота, коли є особисте спілкування — ставлення поступово змінюється.
— Що потрібно робити з окупованими територіями?
—На нашому боці треба працювати з людьми. Решту щільненько загородити, ізолювати. Розлучилися — то розлучилися.
— А як ізолювати, якщо, наприклад, у Дружківці стоять вагони, вантажені вугіллям на Росію?
—А навіщо далеко ходити? Вагони з вугіллям ходять і в Горлівку, і з неї. Залізницю військові відновили, щоб хтось на цьому заробляв гроші. Один, а то й два вагони з вугіллям на день проїжджали стабільно.
— Кажуть, ви ніколи не зловживали волонтерською допомогою, оскільки вважаєте, що повинна працювати держава.
—Приємно, звісно, коли приїжджають волонтери. Але все-таки ми намагаємося запчастини, комплектуючі, форму отримувати від держави. Торік (у вересні–листопаді) із забезпеченням було прямо чудово. Тепер знову пішло по похилій. Усі заявки, які ми подаємо на забезпечення, не виконуються. Продукти погані, пальне брудне. Торік перед зимою нам дали антифриз, який роз’їв усі прокладки. Після цього ми всі двигуни перепаковували.
— Як змінився бойовий дух армії, її можливості від початку війни?
—На початку війни найгрізнішою зброєю в мене в батальйоні була ЗУ-23-2 23-й калібр, чотири штуки. Тепер у батальйоні є своя артилерія, броня, БРДМи, БМП. Були свої танки, наразі ми їх віддали в ремонт. Свої міномети, СПГ, ДШК, ПТКРи, АГСи. Усього цього — достатньо, принаймні в мене в батальйоні. І з усього цього я вчу своїх бійців стріляти, щоб вони були універсальними. Чим більше підготовлених універсальних солдатів, тим легше. На початку війни такого не було. Тактика через це теж змінилася.
— Чи здатні, на ваш погляд, нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни мислити стратегічними, а не тактичними категоріями?
—Більшості наших генералів хочеться купити драбину, щоб вони спустилися на землю. Вони тягнуть нашу армію назад, у совдепію. Я навчаюся в академії. Досвід бойових дій не акумулюється, не аналізується й не видається тим, кого навчають. Викладають системи, методи й тактику, які були актуальні ще до війни в Афганістані. Досвід Другої світової був колосальним, але зараз не воюють фронт на фронт, армія на армію. Зараз війна інформації, розвідок, диверсантів і артилеристів. А нас навчають по-старому. Абсолютно недалекоглядно й тупо. Я не бачу ніякого планування наперед. Як, наприклад, тепер, — нас вивели, примусили звільнити людей, пройти злагодження, а потім дали нових людей. Навіщо було проходити злагодження, якщо ми не укомплектовані? І це не тільки в нас. Скрізь.
У Боснії, в Косово я розмовляв з іноземними військовослужбовцями. Кожен із них знав своє життя на три–п’ять років наперед, у них усе розписано. А я не знаю, що зі мною буде завтра. Відпустять мене у відпустку чи ні. Поїдемо ми в АТО, прикриватимемо Крим чи залишимося на полігоні. Інформації немає жодної. Не те що вона обмежена, й до неї немає доступу. Її просто немає, бо всім по барабану.
— На території “ДНР/ЛНР” і Криму Росія продовжує нарощувати активність. Перспектива масштабних бойових зіткнень проявляється на обрії все чіткіше…
—Я думаю, якщо почнуться активні бойові дії, то ми виступимо вже не так, як це було два роки тому. Не дай Боже, звичайно, але якщо росіяни якоїсь своєї мети й досягнуть, то дуже дорогою ціною. Це буде дуже жорстка війна. Наш дух сильний, і ми набралися вдосталь досвіду. Уже ніхто не боїться ні пострілів, ні бою. Я зі свого батальйону суджу. Цей бар’єр ми переступили. Колись був дуже щільний обстріл щодня, а нам не можна було відповідати артилерією. Я дав команду бійцям залишити двох спостерігачів, а всьому опорному пункту відійти назад на півкілометра. Увечері проїжджаю — всі на місці. Кажуть: “Санич, по барабану. Уб’є, то вб’є. Відходити не будемо”.
Ми прослуховуємо радіообмін протилежної сторони й часто чуємо, про що вони говорять. Там такого бойового духу немає. Починається бій, в них уся організація валиться, відразу втрачається керування, лайка в ефірі, конфлікти взаємні. У лютому 2016 р. в Зайцевому з нашого боку почали контратаку. Ми захопили сепарський опорний пункт. Вони драпали так, що п’яти мигтіли. Залишили російські аптечки, консерви, міни, боєприпаси, вогнемети, гранатомети тощо. Це зброя, документи й амуніція, яку використовували бойовики “ДНР”. Усе вироблене в Росії після 1991 р. — поставки сусідньою державою озброєння для терористичної організації “ДНР”.
— Ви неодноразово казали, що проти запровадження воєнного стану. А якщо конфлікт радикалізується?
—Звісно, зразу треба запроваджувати воєнний стан. Ми воюємо якось незрозуміло. Залишаємо собі слабкі місця. А треба вести війну так, щоб у противника не було взагалі жодних шансів. Потрібен воєнний стан — значить, запроваджуємо. Треба змінювати законодавство — значить, змінюємо. А в нас нічого не зрозумієш. Зі Слов’янська їх випустили, хоча треба було розбити вщент… У війні артилерій, розвідок, інформації й характерів перемагає витриваліший. Чому Дебальцеве віддали? Якби в 40-го батальйону 128-ї бригади був трохи міцніший характер, якби вони протрималися ще два-три дні, встигла б підійти 30-та бригада, і все було б нормально. Це війна. Звісно, вбивають, кров, немає ні душу, ні повноцінного харчування, ні сну. Але зціпивши зуби треба було стояти. А ще краще — зібратися і (як ми в Зайцевому зробили) підловити на контратаці. Ми теж не просто так атакували. На нас раз пішли в атаку — відбили. Вдруге — відбили й пішли в контратаку, вибили їх.
— Яким має бути співробітництво з НАТО?
—Нам багато що ще треба змінити в армії. Співпрацювати обов’язково треба в усіх сферах. У плані розвідки, забезпечення, стандартів, спільних операцій. Проводити навчання обов’язково треба. Хоча ми тепер і самі можемо багато чого навчити, нам є чого повчитися і в них. Засоби оптичної, радіолокаційної, звукової розвідки в них дуже сильні. У них колосальний досвід в інформаційній війні. Я не говорю конкретно про ту чи іншу армію. У кожної є своя родзинка. Коли ми перебували в Косово у 1999 р., в тих-таки поляків медобслуговування в батальйоні було таке, якого в нас досі немає.
— А як у вас із медициною?
—Медпункт є. Особовим складом недоукомплектований. Немає офіцера-психолога. А взагалі, медики — безстрашні люди. Під будь-якими обстрілами витягували поранених. Там-таки, на місці, надавали медичну допомогу. До пораненого доїхати треба не після обстрілу, не через п’ять хвилин, а зараз. Якщо спізняться на хвилину—п’ять, допомога може виявитися неактуальною. Від втрати крові, больового шоку в нас не помер жоден боєць. Завжди вчасно надавали медичну допомогу.
— Комбати повинні йти в політику?
—Військовій людині в нашій політиці робити нічого. Є робота — працюємо. Хочеш забруднитися — іди в політику. Я так думаю. Для початку в нас суспільство має змінитися. Цінності. Рухаємося потихеньку. Одна революція, друга. Ющенко виявився слабаком. Порошенко — наполовину сепаром. Будує собі в Росії заводик і ніяк не продасть свій “Рошен”. Чому в нього купа подань на нагороди лежить непідписаних? У мене, мабуть, чоловік 70 представлені до урядових нагород. Хіба хлопці не заслужили? Підписують тільки пораненим і посмертно. Щоб отримати орден, треба кулю впіймати?
— Ви чотири роки працювали спостерігачем від ОБСЄ в Грузії. Чому, на ваш погляд, міжнародні місії сьогодні часто “не помічають” системних порушень окупантами Мінських домовленостей?
—В ОБСЄ 55 країн-учасниць. Хтось із них на боці України — вони більше помічають. Є ті, котрі на боці Росії, — Угорщина, Болгарія… Крім того, ОБСЄ — дуже бюрократична організація. Ну й важливий нюанс — хто платить, той і музику замовляє. Росія платить більшу частину внесків в ОБСЄ. Тут більше дипломатичного й політичного, ніж військового. У Грузії нашим завданням було моніторити грузино-російський кордон на чеченській ділянці. Росія звинуватила Грузію в тому, що вона на своїй території готує бойовиків, а звідти вони входять у Чечню й воюють із Росією. Встановили апаратуру, що дозволяла чітко фіксувати будь-які переміщення через кордон, хто б не порушував. Тоді, на початку 2000-х, така апаратура вже була. У 2016-му технічних можливостей значно більше. Чому не обладнають лінію розмежування, я не знаю. Ті спостерігачі й безпілотники ОБСЄ, які там є, не можуть у повному обсязі забезпечити спостереження за лінією розмежування.
— У міцного чолов’яги з крутим характером — дружина й четверо дітей. Як із дружиною познайомилися? По гарнізонах, мабуть, попоїздила з вами?
—Я був спостерігачем від ОБСЄ у Грузії у 2003-му, і вона була зі мною в Тбілісі. Її перший чоловік, спецпризначенець, загинув. Їй було дуже непросто тоді, і зараз вона дуже переживає за мене… Від першого шлюбу в дружини є дитина. Усього в нас — дві дівчинки й два хлопчики. Молодшій — 8 років, командує всіма. Старшому — 18. Уже склав на права, навчається в машинобудівному технікумі.
— Як дружина справляється? Не плаче, не каже: “Давай уже додому. Досить, відвоювався”?
—Розмовляю, щоразу нові відмазки придумую. Важко, звісно, самій. Мої батьки, її мама допомагають. Я міг би демобілізуватися у 2015-му, але ще послужу.
Суддя – паскуда, “вони” з Горлівки їздять на роботу в Україну. Як прізвище?