Вважається, що війна — не жіноча справа. Втім, пліч-о-пліч з військовослужбовцями чоловіками у зоні бойових дій є чимало представниць прекрасної статі. Згідно зі статистикою Всесвітнього економічного форуму (Global Gender Gap Index), українки посідають одне з перших місць у світі за рівнем освіти.
На сьогодні жінки складають 54% населення України, але в армії їх потенціал використовується недостатньо. Так, у складі ЗСУ сьогодні служать 14,5 тис. жінок, майже 2 тис. — у званні офіцерів. Із них лише 35 обіймають керівні посади в Міноборони, Генштабі, різних видах ЗСУ. 938 жінок мають статус учасника бойових дій в АТО.
Про гендерні стереотипи щодо жінок-військовослужбовців серед командування і особового складу ЗСУ, юридичні колізії, побутові парадокси та інші нюанси Перша електронна газета вирішила дізнатись у Ірини З. (прізвище не називаємо на прохання співрозмовника) – військовослужбовця кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення.
Війна — не пригода
За словами Ірини З., до служби в армії її спонукали складнощі з пошуком роботи за спеціальністю. Жінка служить вже восьмий рік, а допоміг їй у цьому випадок: якось Ірина йшла біля обласного військкомату і побачила на стендах оголошення про те, що до військової служби беруть і жінок:
“Прийшла до частини, а там усі такі гарні стоять, у формі. Питають мене: «Ви куди?». Кажу, що хочу служити. Потім запитали, де я хочу служити. А я дивлюсь на стенди і бачу, що там авіація зображена, військово-морські кораблі, але щось страшно туди йти, то й кажу: «Давайте у сухопутні».
Тоді мені сказали проходити медогляди й збирати документи. Ще десь через місяць повідомили, що з’явилось місце тут, у полку (кіровоградського 3-го окремого полку спеціального призначення – ред.) радіо-телеграфістом. Питають: «Ти морзянку знаєш?». Звісно, що я її не знала. Тому довелося вчити. І це було дуже класно, адже спілкування відбувається не словами, як ми звикли, а закодованими текстами”, – розповіла військова.
За півроку Ірина вже проходила підготовку у навчальній частині. Це був цікавий і незвичайний досвід для людини, яка щойно прийшла з «гражданки»: стрільби, стройова підготовка.
“Перші свої стрільби не забуду ніколи: завезли нас до Аджамки, а там мокрий сніг, болото, перший збір/розбір автомата, взагалі вперше тримала у руках зброю, – згадує жінка. – Ще через 3 місяці отримала звання старшого солдата і до цього часу, вже 8-й рік – я старший солдат”.
У кожного свій шлях на війну
Коли постало питання про обрання майбутньої професії, у військовому ВНЗ, до якого хотіла вступати Ірина, було дуже мало державних місць. Тому навіть якщо б дівчина добре склала усі екзамени та ФІЗО, то все одно потрапила б на платну основу. А вартість навчання була завеликою для її батьків. Саме тому Ірина закінчувала факультет іноземних мов педагогічного університету.
“Що ж до сучасних подій, то через деякий час після першої військової тривоги я вийшла на Андрія (Андрій Фоменко, заступник з методичної роботи Кіровоградського обласного ЦДЮТ, практикуючий кризовий психолог організації “КОМПАС” – ред.). Він мені розповів про свою роботу і мене це так захопило! – ділиться враженнями Ірина. – Я завжди хотіла допомагати, особливо у стресових ситуаціях. Я бачу навіть по своїх знайомих: хлопці повертаються з цієї неоголошеної війни зовсім не такими, якими ти їх знав. Вони закриваються у собі, стають жорсткими і відлюдькуватими. І от саме з його “подачі” я вступила до МАУП на психолога і зараз готуюсь до своєї другої сесії”.
Як розповіла Ірина З., вона не перша професійна військова у сім’ї: її дідусь служив мічманом у морфлоті СРСР, у Німеччині та Мурманську, тому родина постійно переїжджала. Дві менші сестри нашої співрозмовниці також служать. Роки три тому пішла служити Світлана, середня сестра, вона телефоніст у ракетних військах, недалеко від Кіровограда. Цікава історія трапилась і з Таїсою, найменшою сестрою:
“Вона молодша за мене на 10 років, закінчила коледж, вступила до КНТУ і отримала освіту менеджера. Коли створювались територіальні батальйони, 17-й, 42-й, 34-й, їм був потрібен бухгалтер-економіст і вона пішла туди працювати. Прослужила 2 місяці і їй сказали підписувати контракт. Дитина, їй було лише 20 років, одразу запитала, чи буде вона воювати, їй сказали: “Ні, ти будеш бухгалтером, просто у формі ходитимеш”. У результаті сестра стала діловодом і десь через півроку їх перевели у зону АТО і вже більше року вона під обстрілами у Зайцевому. Тобто, з нас трьох наймолодша опинилась у зоні бойових дій. Таїса розповідала, що коли їхала вперше і побачила розбиті села, їй стало дуже боляче за тих людей і ті місця, де ще нещодавно було життя”.
Війни прокляті матерями
Ірина розповідає, що рідні поставились абсолютно нормально й позитивно до її вибору професії, адже для них це не було чимось таким новим: ще зі шкільних років вони постійно чули від дівчинки: «Військовий-військовий, хочу йти вчитися», тому були вже готові до цього.
“Зараз я намагаюсь усіляко підтримувати маму, вона хоч і горда за нас, говорить, що жодного сина, три дочки і усі пішли до армії, але постійно переживає за Таїсу. Моя донька постійно розпитує: “А що ви там робите?”. Зараз усіма силами прагну захистити її від новин. Вона побачила одного разу по телевізору новини про АТО і запитала: “А ви що, у людей стріляєте? А там що, убивають?”. Дитині лише 4 роки і я, як могла, намагалась їй пояснити, що ми – тут, а хлопці – там, і їм доводиться стріляти, тому що вони нас захищають. А колись я прийшла за нею до садочку “по формі” і Софійка попросила і їй купити форму й берці, коли вона виросте. Я дізнаюся новини в основному з Фейсбуку, тому що чим більше дивишся, тим більше воно тебе розбиває”, – додає військова.
Крім Ірини у частині служать також інші дівчата – близько 150 осіб. Пов’язано це з тим, що збільшилася кількість мобілізованих. В основному жінки служать радіотелеграфістами.
“До мого вибору стати військовим ставилися завжди по-різному: одні хвалили, казали що я – молодець, свідомо ставлюсь до свого життя, а інші – «Чого ти сюди прийшла? Йди на гражданку і працюй там!». Дехто питав: «Ти що, вирішила заміж вийти?» і жодні мої запевняння, що прийшла служити, не діяли. Тобто, були такі люди, яким незрозуміло чому необхідно було щось доводити. І це при тому, що спочатку ти йдеш, вчишся, наповнюєшся знаннями, а не просто так «з вулиці» приходиш.
Ірина – творча особистість: у вільний час пише вірші. Вже майже готова її збірка, яку військова мріє видати у майбутньому.
У війни — не жіноче обличчя
Розмірковуючи про причини того, чому жінки йдуть до армії, Ірина зазначає, що у кожної жінки цілий комплекс причин: це і бажання довести щось собі, чи зможе вона витримати у таких жорстких, суто чоловічих умовах і, звісно, оточуючим, що не слабка, і також щось може. Це свого роду теж випробування, хоча б спробувати вжитись до того колективу:
“Ти завжди маєш виконувати своє завдання, узяти до уваги хоча б стрільби: погода-непогода, сніг, дощ, важке екіпірування – витримуєш усе. Коли була перша тривога, у березні, нас вивезли до Канатового і сказали там розгортатись. Була абсолютна невизначеність. Ніхто не знав скільки ще ми тут будемо і куди нас далі відправлять. Тим, у кого є малі діти, взагалі сказали писати рапорти на звільнення і 4-5 звільнились. Інші написали рапорти, що ми свідомі у своїх діях і згодні поїхати туди, куди нас відкомандирують. Це також стало своєрідним випробуванням для нас, жінок-військових”, – згадує радіотелеграфістка.
Під час забезпечення чоловіків і жінок необхідною амуніцією гендерного підходу також немає: за словами Ірини З., розміри форми, яку видають, – на богатирів під два метри зростом. Взагалі, до війни на Сході України форму спецпризначенцям видали лише раз, а другу жінка вже сама купувала. А з початком АТО кіровоградських військових почали стабільно й нормально забезпечувати: і берці видають, і форму.
Щодо можливості реалізації і отримання високих звань в українській армії, Ірина розповіла історію, яка ст осується її особисто:
“У нашому полку з’явилась спеціальність військовий психолог, але це офіцерська посада. Я почала дізнаватись, як можна зайняти цю посаду. За указом військовим психологом може стати рядовий мобілізований і той, хто займає сержантську посаду. Вони відпраляються на прискорений курс тримісячної підготовки і за його результатами отримують молодших лейтенантів. А в мене ж старший солдат, тому я не можу зайняти цю посаду. Крім того, за вимогами у претендентів має бути вища освіта і не менше одного року контрактної служби. Я запитувала: як же так, у мене вже друга вища, ще й спеціалізована, психологічна. А мені відмовили, – з сумом повідомила військова.
У частині, де служить Ірина, працюють жінки, які служать вже 18-20 років і досі не отримали підвищення звання. Щоправда є й ті, кому пощастило і вони встигли закінчити так звані школи прапорщиків. Але це було ще на початку незалежності України. Командири відділень й інші посади має займати військовий зі званням не нижче сержанта, тобто усі посади в основному чоловічі:
“У нашому батальйоні є одна-єдина сержантська посада, яку займає жінка. Жінки в основному працюють начальниками складів. Тому я навіть вже й не знаю, де шукати і як добиватись цієї істини, що жінка теж може служити і бути вправним військовим, – підсумовує нашу зустріч Ірина.
Білоконь Катерина, Перша електронна газета