Вони вижили в Маріуполі: “Місто не могли здати. Ми повинні були захищатися і ми це робили”

Журналістка
Світлана Листюк
Журналістка

Коли літо ще тримало в своїй обіймах, а вересень вже пророкував непросту осінь, Тимур брав улюблені шахи, саморобний плакат і йшов на центральну площу Кропивницького. Тут, поблизу синьо-жовтих фонтанів, хлопчина розкладав фігури і пропонував усім охочим зіграти партію-другу за благодійний внесок на підтримку армії. Тимуру лише 9 років і гра в шахи – це те, що він уміє робити найкраще.  Тому саме цією справою він вирішив підтримати наших воїнів, хоча сам – втратив усе, що мав. Вони з мамою – Іриною – ледве вибралася з окупованого Маріуполя.

Про життя в окупації і свій порятунок вони розповіли Першій електронній газеті.

Тимур: Наше місто було дуже красивим. Я взагалі дуже люблю Маріуполь. Тут (у Кропивницькому – ред.) теж гарно. Але в нас було по-іншому.

Ірина: Так, тут ми помітили старовинну архітектуру, такі красиві будівлі в центрі міста.  А Маріуполь не такий.

Тимур: Тільки його зруйнували. Стерли. Розбомбили. Все! Нема! (розводить руками)

ea8ea9a2fb74110d
Руїни Маріуполя

Ірина: Маріуполь, мабуть, на 90% зруйнований. А яке ж у нас було красиве місто! За минулих 5-7 років воно так змінилося, виросло, у нас стільки всього будували, величезні гроші вкладали у розвиток. Місто було правді європейським. У нас були паркові зони, сучасний басейн, величезний критий каток, сучасний хаб з потужним шаховим клубом. У нас шахи дуже розвинені. Ми їздили по Україні і брали участь і змаганнях. У Тимура другий розряд.

Ми жили добре. Ні в кого і думки не було, що Маріуполя скоро не стане. Нас просто стирали з лиця землі – і місто, і людей!

– Чому ви обрали саме Кропивницький для евакуації?

Ірина: Перед нами сюди виїхали наші родичі і коли ще був нормальний зв’язок, повідомили, що тут тихо, спокійно і місто дуже привітне. Тому коли ми все ж наважилися тікати, то саме сюди. Місто нам дуже сподобалося. Воно компактне, красиве.

Ірина і Тимур у Кропивницькому

– Ми всі бачили, як «убивали» Маріуполь. Це був цілеспрямований геноцид. Як вам вдалося зберегти життя? Чи були у місті укриття. Щоб сховатися?

Ірина: Коли все це починалося, люди самі через соцмережі питали владу про наявність бомбосховищ. Коли список адрес оприлюднили, я знайшла найближче – в п’ятиповертівці навпроти нашого будинку. За кілька днів до вторгнення там працювала якась комунальна служба. Я щодня бачила цих людей на власні очі і ту вони раптово покидають це приміщення. Втекли.

Ми з людьми самоорганізувалися і почали прибирати там. Підвал був дуже великий – аж на два під’їзди розтягувався і мав два виходи. Місцями там були вікна, які ми заклали. Я привезла воду, занесла наші тривожні валізи, документи, продукти. Ми всі готувалися, але ніхто не вірив, що це приміщення дійсно буде використовуватися. Скоріше, перестраховувалися.

Навіть ми з сином спочатку більшість часу знаходилися в своїй квартирі. До сховища лише бігали, а ночували вдома. А тоді стало небезпечно навіть виглянути на вулицю. Нас жорстко бомбили.

62526ec3bd6e1
Руїни Маріуполя

– Багато людей ховалися разом з вами?

Ірина: Так багато, що вони сиділи на стільчиках і на підлозі, навіть спали сидячи, бо не було жодного вільного метра. Було дуже тісно. В закритому приміщенні, де холодно і сиро, люди швидко почали хворіти. Тимур температурив. Ми сиділи у двох зимових куртках, кількох штанах. Ми не мали можливості роздягнутися, змінити одяг, білизну. Десь із 8 березня і доки не прибули у Кропивницький, ми не милися взагалі.

– Як щодо ліків?

Ірина: У нас була припасена аптечка з найнеобхіднішим. Ми ділилися з іншими, із ким більш-менш роззнайомилися під час всіх цих подій. Взагалі люди за цей час стали якимись дружнішими, більш співчутливими.

66
Порятунок вагітної з пологового будинку після бомбардування
Ми не могли вийти навіть на свіже повітря чи їжу приготувати якусь через бомбардування. То наші чоловіки зробили біля підвалу таку імпровізоване вогнище з цегли і каміння, і на ній готували всім їсти і приносили в підвал. Вони ризикували собою, щоб нагодувати інших.

Взагалі, ми всі сиділи по підвалах і не знали навіть, що відбувається в сусідніх дворах і будинках. Але люди об’єднувалися, підтримували один одного. Для кожного це був великих стрес і страх. А для мене – особлива біль. Незадовго до цього я поховала матір. На моїх очах її з’їдав рак. Коли ти втрачаєш рідну людину, ти ніби хорониш і частину себе. А після цього – ще й війна. Це колосальна зміна орієнтирів і…

– Переоцінка цінностей.

Жінка киває.

Сидиш у підвалі з купою чужих людей, які стають для тебе, як рідні. Маєш картку в кишені, на якій є гроші, а не можеш нічого купити, і в тебе немає елементарного – їжі! Їсти нема чого і ти не можеш помогти ні собі, ні людям. Благо, що у нас хоч вода була.
CEFF94-CC-C54-B-4-D2-C-91-A1-E0-FB2-AC1-D879-w1080-h608
Руїни Маріуполя

– Обстрілювали вас регулярно? З перших днів?

Ірина: Спочатку прильоти в центр, де ми жили, були одиничні і дуже рідко.  А тоді підключилася авіація і ми поховалися по підвалах, як миші. Повірте, артилерія була не така страшна, як авіація. Я досі боюся всіх звуків. Навіть гуркоту машин. Чую – і серце завмирає на якусь мить, страх сковує тіло, доки мозок проаналізує і зрозуміє, що це не обстріл, що все нормально.

Якось ми з Тимуром перебігали в нашу квартиру за деякими речами, продуктами, які там ще були, і почався обстріл. Один зі снарядів потрапив у сусідній підвал, де ховалися інші люди. Нам якось просто пощастило. Дивом пощастило! А чоловіки, які тоді готували їжу біля входу в укриття… Їх усіх рознесло на шматки. Це було просто жахливо. Словами не передати це страхіття.

– Це було єдине влучання на територію вашого двору?

Ірина: Ні. В той будинок, де знаходилося наше укриття, було три влучання з різних боків. Частина будинку згоріла до фундаменту! А моя квартира була на першому поверсі в будинку навпроти. Там теж був приліт. Будинок було дуже пошкоджено. Сталася пожежа. Моя квартира частково згоріла. Згоріла машина, яка стояла в дворі. Ми бачили все це на власні очі і нічого не могли зробити.

До речі, ми жили за кілька зупинок від горезвісного Драмтеатру, де окупанти намагалися похоронити заживо наших дітей.

p0c0pjln
Драматичний театр, який нещадно і цілеспрямовано обстрілювали російські війська
61442708-605
Руїни Драматичного театру, що завалилися на голови дітям, які знайшли прихисток у його підвалі

– Ви довго терпіли. Коли ж вирішили, що настав час тікати?

Ірина: Коли в підвал сусіднього будинку був приліт (прямо в підвал залетіло і там були люди!) ми зрозуміли, що тягнути нема куди. А якби це був підвал, де ми ховалися? Тоді батько Тимура кинувся на пошуки автівки. Нам пощастило, що наші друзі виїхали раніше, але в них в гаражі лишився автомобіль. Це був наш шанс на виживання.

– Коли ви змогли вирватися?

Ірина: З міста ми виїхали 17 березня. Була така інтенсивність обстрілів! Авіація, артилерія! Виловивши один з більш-менш спокійних днів, ми кинулися тікати. Їхали і молилися, щоб нас не зачепило.

– Що ви бачили навколо, доки їхали через місто?

Ірина: Розруху і смерть. Це було так хвилююче і страшно…  Ми бачили зруйновані до тла будинки, бачили розбиті і спалені автомобілі з людьми всередині… Тіла… обгорілі, пошматовані, мабуть, уламками снарядів. Скрізь трупи і цей характерний запах сажі, кіптяви і смерті.

7-E2909-BE-114-C-40-C5-B4-EB-7-C69-C0-EE9696-w1080-h608
Руїни Маріуполя

– Коли виїхали на контрольовану територію, щось змінилося? Маю на увазі відчуття, сприйняття…

Ірина: Коли ми побачили наші блокпости, з’явилася якась маленька, але впевненість, що це страхіття позаду, що тут наші і ми тут в безпеці. Я ніколи не забуду, як ми дісталися до Запоріжжя. Ми на своїй території, видихнули, ніби народилися заново.

Зупинилися на заправці і нас накрило відчуття, що там смерть, а тут життя триває. Люди цього не бачили, не відчувають! Це був настільки різкий дисонанс! Коли я замовила собі кави, син нарешті поїв чогось теплого…  А люди ходять собі спокійні, розслаблені.  Ми ж сидимо в тих брудних куртках, не приймавши душ чотири тижні, бо не було ні води, ні світла. Це було пекло. Ми дійсно побували в пеклі. А люди дивляться на нас і продовжують жити своїм життям.

– Як думаєте, за що росіяни так вчинили з Маріуполем?

Ірина: Маріуполь – це військове місто, прифронтове. У нас була купа військових і наші героїчні азовці… Мій син ходив на кіт-боксинг разом з хлопцями з «Азову». Ми особисто знаємо багатьох з них, знаємо тих хлопців, які досі в полоні. Молоді хлопці з правильними думками, правильним мисленням.  Ті, хто несе наші українські цінності. Ті, хто без роздумів кинувся нас захищати. Це так боляче!

Знаєте, зараз ходить думка, що краще здали б місто, щоб було менше втрат.  Але я цього не розумію. Так, я знаходилася в Маріуполі і мені було б легше і простіше, щоб нас не бомбили, щоб місто не руйнували, щоб люди не вмирали… Але я розумію, що це військові і вони були зобов’язані захищати наше місто і нашу країну. Хіба могли вони здатися і нас здати? В моєму розумінні – це не можливо.

А згадайте Бучу? Бучу здали! І чим це закінчилося для людей?! Де гарантії, що якби Маріуполь здали, то люди вижили б? Нема! Нашим ворогам не можна довіряти ні в чому. Ми повинні були захищатися! І ми це робили всіма силами. І я ніколи не зможу забути російську авіацію. Не зможу забути і пробачити. Вони нас цілеспрямовано знищували. Не пробачу!
153298-1-large
Руїни Маріуполя

– З Маріуполя виїхали далеко не всі. Ви підтримуєте зв’язок з кимось у місті? Знаєте, що там відбувалося після вашого від’їзду?

Ірина:  Вже після того, як ми вибралися, туди почали їздити волонтери і вивозити людей. Але часто вони самі там і залишалися. Їх просто убивали. Я особисто знаю волонтерів, яких забирали в полон, знущалися там і до цього дня від них нема ні звісточки, ні тіла.

Я спілкувалася з подругою. Вона каже: ти не повіриш, в які умови загнали людей! Це схоже на якість самі закинуті квартали якоїсь убогої країни. Скрізь руїни, газу нема, світло лише на деяких вулицях увімкнули, люди мародерствували.

– А де беруть продукти, їжу?

Ірина: Продукти підвозять «гуманітарні вантажі» з росії. Окупанти влаштовують концерти, різні масовки, під час яких людям роздають їжу. Хочеш їсти – ідеш на концерт. У людей немає виходу! Ще відкрили деякі магазини. Високими цінами швидко вимили гривню і ввели рублі.

А трупи на вулицях тижнями валялися – їх не хоронили! Ще влітку подруга казала, що коли дує вітер з боку селища (окраїна міста, як у вас селище Нове), то такий трупний сморід стоїть, що не втриматися від рвотних рефлексів.

fe8e2e6-275426267-7161479590588927-9044954787501321358-n
Жертв російських обстрілів хоронили у братських могилах

– Пробачте за питання, всі ваші рідні, друзі вижили?

Ірина: Мої дуже близькі знайомі постраждали. Родина з 5 осіб загинула. Залишився лише тато і старша донька, яка дуже постраждала, але вижила. Загинула його мама, дружина, молодша донька, зять і двохмісячна дитинка. Їхній дім знаходився біля школи і це було пряме влучання.

– Вони цілеспрямовано вдарили по школі?

Ірина (киває): Росіяни мотивували це тим, що в школах, лікарнях і дитсадках ховаються наші військові. Влітку зі шкіл, бібліотек зібрали українські книжки і спалили на вулиці! Вони знищують все українське! Там діє російська пропаганда, газетки роздають.

Якась журналістка приїхала з Ростова, ходить на каблуках біля Драмтеатру, в якому тоді ховалися діти, і каже: «Ось тут українські військові бомбили дітей!». В мне шок і волосся дибки! Але там настільки людям мізки промивають, що вони самі починають вірити в те, що несе ця пропаганда. Це жахливо. Страшно. Війна – страшна штука. Інформаційна війна – теж.
305027546-1011364066205058-6363885897359612671-n
Вагітна Маріанна Підгурська (Вишемірська), яка ледь не загинула під час обстрілу росіянами маріупольського пологового будинку.
image
Врятована українськими ДСНСниками Маріанна Підгурська залишилася в окупованому Маріуполі і стала російською пропагандисткою

– Як після всього пережитого вам живеться у мирному місті?

Ірина: Ми не опускаємо руки. Вважаю, що зараз кожен має знаходити в собі сили і допомагати армії і країні. Люди мають розуміти, що війна не закінчилася.

Не сидіти в кафе, а боротися, працювати на перемогу. Нам не можна розслаблятися і радіти. Треба боротися до кінця! Боротися всім разом!

Фото ВВС,  Reuters, ТСН, Маріупольської міськради.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар