Коли літо ще тримало в своїй обіймах, а вересень вже пророкував непросту осінь, Тимур брав улюблені шахи, саморобний плакат і йшов на центральну площу Кропивницького. Тут, поблизу синьо-жовтих фонтанів, хлопчина розкладав фігури і пропонував усім охочим зіграти партію-другу за благодійний внесок на підтримку армії. Тимуру лише 9 років і гра в шахи – це те, що він уміє робити найкраще. Тому саме цією справою він вирішив підтримати наших воїнів, хоча сам – втратив усе, що мав. Вони з мамою – Іриною – ледве вибралася з окупованого Маріуполя.
Про життя в окупації і свій порятунок вони розповіли Першій електронній газеті.
Тимур: Наше місто було дуже красивим. Я взагалі дуже люблю Маріуполь. Тут (у Кропивницькому – ред.) теж гарно. Але в нас було по-іншому.
Ірина: Так, тут ми помітили старовинну архітектуру, такі красиві будівлі в центрі міста. А Маріуполь не такий.
Тимур: Тільки його зруйнували. Стерли. Розбомбили. Все! Нема! (розводить руками)
Ірина: Маріуполь, мабуть, на 90% зруйнований. А яке ж у нас було красиве місто! За минулих 5-7 років воно так змінилося, виросло, у нас стільки всього будували, величезні гроші вкладали у розвиток. Місто було правді європейським. У нас були паркові зони, сучасний басейн, величезний критий каток, сучасний хаб з потужним шаховим клубом. У нас шахи дуже розвинені. Ми їздили по Україні і брали участь і змаганнях. У Тимура другий розряд.
Ми жили добре. Ні в кого і думки не було, що Маріуполя скоро не стане. Нас просто стирали з лиця землі – і місто, і людей!
– Чому ви обрали саме Кропивницький для евакуації?
Ірина: Перед нами сюди виїхали наші родичі і коли ще був нормальний зв’язок, повідомили, що тут тихо, спокійно і місто дуже привітне. Тому коли ми все ж наважилися тікати, то саме сюди. Місто нам дуже сподобалося. Воно компактне, красиве.
– Ми всі бачили, як «убивали» Маріуполь. Це був цілеспрямований геноцид. Як вам вдалося зберегти життя? Чи були у місті укриття. Щоб сховатися?
Ірина: Коли все це починалося, люди самі через соцмережі питали владу про наявність бомбосховищ. Коли список адрес оприлюднили, я знайшла найближче – в п’ятиповертівці навпроти нашого будинку. За кілька днів до вторгнення там працювала якась комунальна служба. Я щодня бачила цих людей на власні очі і ту вони раптово покидають це приміщення. Втекли.
Ми з людьми самоорганізувалися і почали прибирати там. Підвал був дуже великий – аж на два під’їзди розтягувався і мав два виходи. Місцями там були вікна, які ми заклали. Я привезла воду, занесла наші тривожні валізи, документи, продукти. Ми всі готувалися, але ніхто не вірив, що це приміщення дійсно буде використовуватися. Скоріше, перестраховувалися.
Навіть ми з сином спочатку більшість часу знаходилися в своїй квартирі. До сховища лише бігали, а ночували вдома. А тоді стало небезпечно навіть виглянути на вулицю. Нас жорстко бомбили.
– Багато людей ховалися разом з вами?
Ірина: Так багато, що вони сиділи на стільчиках і на підлозі, навіть спали сидячи, бо не було жодного вільного метра. Було дуже тісно. В закритому приміщенні, де холодно і сиро, люди швидко почали хворіти. Тимур температурив. Ми сиділи у двох зимових куртках, кількох штанах. Ми не мали можливості роздягнутися, змінити одяг, білизну. Десь із 8 березня і доки не прибули у Кропивницький, ми не милися взагалі.
– Як щодо ліків?
Ірина: У нас була припасена аптечка з найнеобхіднішим. Ми ділилися з іншими, із ким більш-менш роззнайомилися під час всіх цих подій. Взагалі люди за цей час стали якимись дружнішими, більш співчутливими.
Ми не могли вийти навіть на свіже повітря чи їжу приготувати якусь через бомбардування. То наші чоловіки зробили біля підвалу таку імпровізоване вогнище з цегли і каміння, і на ній готували всім їсти і приносили в підвал. Вони ризикували собою, щоб нагодувати інших.
Взагалі, ми всі сиділи по підвалах і не знали навіть, що відбувається в сусідніх дворах і будинках. Але люди об’єднувалися, підтримували один одного. Для кожного це був великих стрес і страх. А для мене – особлива біль. Незадовго до цього я поховала матір. На моїх очах її з’їдав рак. Коли ти втрачаєш рідну людину, ти ніби хорониш і частину себе. А після цього – ще й війна. Це колосальна зміна орієнтирів і…
– Переоцінка цінностей.
Жінка киває.
Сидиш у підвалі з купою чужих людей, які стають для тебе, як рідні. Маєш картку в кишені, на якій є гроші, а не можеш нічого купити, і в тебе немає елементарного – їжі! Їсти нема чого і ти не можеш помогти ні собі, ні людям. Благо, що у нас хоч вода була.
– Обстрілювали вас регулярно? З перших днів?
Ірина: Спочатку прильоти в центр, де ми жили, були одиничні і дуже рідко. А тоді підключилася авіація і ми поховалися по підвалах, як миші. Повірте, артилерія була не така страшна, як авіація. Я досі боюся всіх звуків. Навіть гуркоту машин. Чую – і серце завмирає на якусь мить, страх сковує тіло, доки мозок проаналізує і зрозуміє, що це не обстріл, що все нормально.
Якось ми з Тимуром перебігали в нашу квартиру за деякими речами, продуктами, які там ще були, і почався обстріл. Один зі снарядів потрапив у сусідній підвал, де ховалися інші люди. Нам якось просто пощастило. Дивом пощастило! А чоловіки, які тоді готували їжу біля входу в укриття… Їх усіх рознесло на шматки. Це було просто жахливо. Словами не передати це страхіття.
– Це було єдине влучання на територію вашого двору?
Ірина: Ні. В той будинок, де знаходилося наше укриття, було три влучання з різних боків. Частина будинку згоріла до фундаменту! А моя квартира була на першому поверсі в будинку навпроти. Там теж був приліт. Будинок було дуже пошкоджено. Сталася пожежа. Моя квартира частково згоріла. Згоріла машина, яка стояла в дворі. Ми бачили все це на власні очі і нічого не могли зробити.
До речі, ми жили за кілька зупинок від горезвісного Драмтеатру, де окупанти намагалися похоронити заживо наших дітей.
– Ви довго терпіли. Коли ж вирішили, що настав час тікати?
Ірина: Коли в підвал сусіднього будинку був приліт (прямо в підвал залетіло і там були люди!) ми зрозуміли, що тягнути нема куди. А якби це був підвал, де ми ховалися? Тоді батько Тимура кинувся на пошуки автівки. Нам пощастило, що наші друзі виїхали раніше, але в них в гаражі лишився автомобіль. Це був наш шанс на виживання.
– Коли ви змогли вирватися?
Ірина: З міста ми виїхали 17 березня. Була така інтенсивність обстрілів! Авіація, артилерія! Виловивши один з більш-менш спокійних днів, ми кинулися тікати. Їхали і молилися, щоб нас не зачепило.
– Що ви бачили навколо, доки їхали через місто?
Ірина: Розруху і смерть. Це було так хвилююче і страшно… Ми бачили зруйновані до тла будинки, бачили розбиті і спалені автомобілі з людьми всередині… Тіла… обгорілі, пошматовані, мабуть, уламками снарядів. Скрізь трупи і цей характерний запах сажі, кіптяви і смерті.
– Коли виїхали на контрольовану територію, щось змінилося? Маю на увазі відчуття, сприйняття…
Ірина: Коли ми побачили наші блокпости, з’явилася якась маленька, але впевненість, що це страхіття позаду, що тут наші і ми тут в безпеці. Я ніколи не забуду, як ми дісталися до Запоріжжя. Ми на своїй території, видихнули, ніби народилися заново.
Зупинилися на заправці і нас накрило відчуття, що там смерть, а тут життя триває. Люди цього не бачили, не відчувають! Це був настільки різкий дисонанс! Коли я замовила собі кави, син нарешті поїв чогось теплого… А люди ходять собі спокійні, розслаблені. Ми ж сидимо в тих брудних куртках, не приймавши душ чотири тижні, бо не було ні води, ні світла. Це було пекло. Ми дійсно побували в пеклі. А люди дивляться на нас і продовжують жити своїм життям.
– Як думаєте, за що росіяни так вчинили з Маріуполем?
Ірина: Маріуполь – це військове місто, прифронтове. У нас була купа військових і наші героїчні азовці… Мій син ходив на кіт-боксинг разом з хлопцями з «Азову». Ми особисто знаємо багатьох з них, знаємо тих хлопців, які досі в полоні. Молоді хлопці з правильними думками, правильним мисленням. Ті, хто несе наші українські цінності. Ті, хто без роздумів кинувся нас захищати. Це так боляче!
Знаєте, зараз ходить думка, що краще здали б місто, щоб було менше втрат. Але я цього не розумію. Так, я знаходилася в Маріуполі і мені було б легше і простіше, щоб нас не бомбили, щоб місто не руйнували, щоб люди не вмирали… Але я розумію, що це військові і вони були зобов’язані захищати наше місто і нашу країну. Хіба могли вони здатися і нас здати? В моєму розумінні – це не можливо. А згадайте Бучу? Бучу здали! І чим це закінчилося для людей?! Де гарантії, що якби Маріуполь здали, то люди вижили б? Нема! Нашим ворогам не можна довіряти ні в чому. Ми повинні були захищатися! І ми це робили всіма силами. І я ніколи не зможу забути російську авіацію. Не зможу забути і пробачити. Вони нас цілеспрямовано знищували. Не пробачу!
– З Маріуполя виїхали далеко не всі. Ви підтримуєте зв’язок з кимось у місті? Знаєте, що там відбувалося після вашого від’їзду?
Ірина: Вже після того, як ми вибралися, туди почали їздити волонтери і вивозити людей. Але часто вони самі там і залишалися. Їх просто убивали. Я особисто знаю волонтерів, яких забирали в полон, знущалися там і до цього дня від них нема ні звісточки, ні тіла.
Я спілкувалася з подругою. Вона каже: ти не повіриш, в які умови загнали людей! Це схоже на якість самі закинуті квартали якоїсь убогої країни. Скрізь руїни, газу нема, світло лише на деяких вулицях увімкнули, люди мародерствували.
– А де беруть продукти, їжу?
Ірина: Продукти підвозять «гуманітарні вантажі» з росії. Окупанти влаштовують концерти, різні масовки, під час яких людям роздають їжу. Хочеш їсти – ідеш на концерт. У людей немає виходу! Ще відкрили деякі магазини. Високими цінами швидко вимили гривню і ввели рублі.
А трупи на вулицях тижнями валялися – їх не хоронили! Ще влітку подруга казала, що коли дує вітер з боку селища (окраїна міста, як у вас селище Нове), то такий трупний сморід стоїть, що не втриматися від рвотних рефлексів.
– Пробачте за питання, всі ваші рідні, друзі вижили?
Ірина: Мої дуже близькі знайомі постраждали. Родина з 5 осіб загинула. Залишився лише тато і старша донька, яка дуже постраждала, але вижила. Загинула його мама, дружина, молодша донька, зять і двохмісячна дитинка. Їхній дім знаходився біля школи і це було пряме влучання.
– Вони цілеспрямовано вдарили по школі?
Ірина (киває): Росіяни мотивували це тим, що в школах, лікарнях і дитсадках ховаються наші військові. Влітку зі шкіл, бібліотек зібрали українські книжки і спалили на вулиці! Вони знищують все українське! Там діє російська пропаганда, газетки роздають.
Якась журналістка приїхала з Ростова, ходить на каблуках біля Драмтеатру, в якому тоді ховалися діти, і каже: «Ось тут українські військові бомбили дітей!». В мне шок і волосся дибки! Але там настільки людям мізки промивають, що вони самі починають вірити в те, що несе ця пропаганда. Це жахливо. Страшно. Війна – страшна штука. Інформаційна війна – теж.
– Як після всього пережитого вам живеться у мирному місті?
Ірина: Ми не опускаємо руки. Вважаю, що зараз кожен має знаходити в собі сили і допомагати армії і країні. Люди мають розуміти, що війна не закінчилася.
Не сидіти в кафе, а боротися, працювати на перемогу. Нам не можна розслаблятися і радіти. Треба боротися до кінця! Боротися всім разом!
Фото ВВС, Reuters, ТСН, Маріупольської міськради.