Катя і Сергій приїхали з Харкова. Втікаючи від війни, зупинилися в маленькому містечку на Кіровоградщині у людей, яких до цього не знали. Своєю історією, яка поділила життя на «до» і «після», розповіла Катя, яка народилася в сумнозвісній Охтирці, навчалася в Харкові і покинула свою батьківщину на сьомий день великої війни.
У маленькій і майже знищеній Охтирці зараз живуть (якщо можна вживати це слово) її батьки, дядько, бабуся й дід.
Будувати свій дім почали ще до народження доньки.
«Кожна цеглина у нашому дворі покладена татовими руками. Будинок починали будувати, ще коли мене не було на світі, коли мій брат був маленьким… Саме тому батьки й відмовляються їхати з Охтирки, бо не уявляють свого життя поза домом», – каже Катя.
«Моя Охтирочка» – так розповідає про неї мама, надсилаючи відео знищених вулиць, розповідаючи, куди сьогодні влучали снаряди.
«Я намагаюся зідзвонюватися з батьками кілька разів на день. У них немає інтернету, тому я скачала на свій телефон мамину «Тривогу» (додаток – ред.) і як тільки звучить сигнал, я телефоную і вони ховаються у погріб. Там уже облаштували місце для ночівлі – поспускали старі радянські ліжка, матраци, ковдри, там є розетка, спустили обігрівач. Поки є світло, то гріються. Їжею запаслися. Папа декілька років тому понаводив там порядки, от і згодилося…» – розповідає Катерина.
Про повномасштабне вторгнення росії Катя дізналася від подруги о 5. 30 ранку. На той час вона знімала квартиру і працювала у Харкові.
– Моя подруга живе на Салтівці, це перший район, який почали обстрілювати. Вона кричала в трубку «Катя, почалася війна, збирай речі, літають літаки і кидають бомби!» Я не повірила спочатку, але коли вона почала плакати, до мене дійшло… Ми відразу почали обдзвонювати всіх знайомих, насамперед я набрала маму. В Охтирці було на той час тихо. Мама спросоння не повірила: «Ти шо, не вигадуй!» Я просила збирати речі і заправити про всяк випадок машину. Вона почала мене заспокоювати, але минув деякий час і почали бомбить Охтирку…
В Охтирці живуть майже всі мої друзі. Весь цей час вони ховалися по школах і підвалах. Зараз майже всі мої знайомі виїхали звідти. Багато хто в Польщу і Львів. І мені пропонували, але я сказала, що буду поки що в Україні, бо тут мої батьки.
– Як зараз із продуктами в Охтирці?
– Батьки живуть у приватному секторі, є погріб, картопля, крупи. Мамі в рахунок зарплати видавали продукти і батьки встигли трохи підкупити перед вторгненням. Виїхати з Охтирки можна з боку Полтави. У бік Харків і Сум неможливо. Охтирка недалеко від Тростянця, який окупований (там підірваний міст). Зараз там коються страшні речі, людей розстрілюють просто на вулицях. Але попри це страхіття зовсім поряд батьки чітко сказали, що вони не поїдуть з Охтирки.
-А як сприйняли масштабну війну бабуся й дідусь?
– Мамині батьки обоє 1934 року народження. Вони ще пам’ятають Другу світову війну, але і бабуся, і дідусь так спокійно до цього ставляться… Можливо, бо прожили життя. Вони навіть не хочуть ховатися в погріб, їх треба змушувати. До речі, у мене тато теж спочатку не ховався, коли бомбили військову частину, яка ближче до центру. А коли почали околиці, то він уже почав ховатися. Та й узагалі батьки вже зараз постійно ночують у погребі, бо як тільки зайдуть у хату, починають стрілять. Кілька разів було, що над ними літали снаряди, вони падали на землю… Їм не чути сирену, яка включається у центрі міста, то вони вже навчилися орієнтуватися по собаці. У нас два собаки – один старий, а другий, Умка, молодий, зараз він дуже наляканий, постійно труситься, то батьки з ним носяться. За дві-три хвилини до обстрілів Умка починає бігати, метушитися і показувати, що дуже хоче спускатися погріб. Мама каже, що помітила: тільки Умка ховається в погріб, відразу я дзвоню або додаток про тривогу спрацьовує.
– Батьки бачили, як зараз виглядає Охтирка?
– Так, мама розповідала, як вони ходили в місто. Охтирка повністю знищена. Мерія, всі будівлі в центрі, багатоповерхівки, продуктові магазини… Попри це Охтирка не здається, її захищають, її не віддадуть. Наш міський голова залишається в місті, щодня знімає відеозвернення до людей, розказує, що трапилося в якомурайоні, незважаючи на все у місті працюють волонтери. Моя подруга, яка поїхала з Охтирки, зараз займається волонтерством. Збирають ліки і продукти, завозять через Полтавщину. Недавно волонтери з Кременчуга привозили продукти, але батьки не брали нічого, може, є люди, яким потрібніше.
Мама каже, що все це скоро закінчиться.
-Розкажіть про своє рішення поїхати з Харкова, коли ви відчули, що далі залишатися в місті небезпечно для життя?
-До 4 березня ми були в Харкові. Коли почалися обстріли, я зібрала у своїй квартирі подругу з дитиною, сестру (ми думали, що в нашому районі безпечно). Ми постійно зідзвонювалися з друзями з інших районів. Щоб хоч якось убезпечитися від обстрілів, поклали матрац у коридорі, були постійно одягнуті і взуті, спали в одязі.
У нас поряд із будинком непрацюючий завод. Моя сестра сестра ходила з чоловіком розвідати, чи є там бомбосховище. Було ще дуже холодно, сніг ще лежав, то там як у холодильнику… Там тероборона стояла, моя сестра в них спитала, чи може зварити їм їсти щось гаряче. Вони погодилися, то ми зварили каструлю супу, принесли, а один із них аж пританцьовував від щастя: «Боже, який я радий». Нюхає каструлю і каже «Та я уже й наївся».
Але коли над нами почали літати ракети, психіка вже почала здавати. До того ж, дізналися, що поряд у будинку хтось здав наших хлопців і їх підірвали… Потім ми три ночі спали у під’їзді на карематах із жителями нашого будинку. Всі такі були дружні, до останнього ми були разом… Вирішили їхати з Харкова вже тоді, коли район, де живе Сергій, був повністю знищений. Через деякий час ми з допомогою волонтерів вихали у Валки, це населений пункт за 50 кілометрів від Харкова.
– Яким ви запам’ятали Харків?
– Ми їхали і плакали від того, що бачили навколо. Понівечена станція метро Холодна Гора, Південний вокзал… Коли чекали автобус і на Холодній Горі стріляли, було дуже страшно…
– Що ви встигли з собою взяти?
-Джинси, спортивні штани, колготи, три кофти, білизну, зубну щітку, дзеркальце. Все помістилося з рюкзак. Інше залишилося там, у Харкові… Перший день ми жили у родичів нашої подруги, а потім знайшли бабусю, яка жила сама у трикімнатній квартирі. Така добра людина, Зоя Миколаївна… Але поряд із нею блокпост і пожежна частина, тож ми вирішили, що там теж не дуже безпечно.
-Зараз трохи відвикли від обстрілів?
– Трохи відновилися, але повністю, мабуть, це неможливо. У перші дні коли вмикався звичайний котел, ми сиділи перелякані. Хтось десь дверима стукнув – ми перелякані. У голові постійно звучала сирена.
Із Валок ми виїхали через волонтерів у Полтаву, а потім у Кременчук. У Кременчузі ми були в шоці, коли вийшли з автобуса і до нас підбігли волонтери з гарячим борщем…
– Катя, Харків і Охтирка вистоять?
– Сто відсотків. У Харкові живуть такі самі патріоти, як у Києві чи Кропивницькому. Вони не здадуть місто. Якби вони хотіли це зробити, зробили б давним-давно. Немає жодної людини, яка б не вірила в перемогу.
Інна Тільнова, Нова газета.
Читайте також: “Я вірю, що Луганська область повернеться в Україну”. Сповідь вигнаної війною