Родина Євгена й Світлани Дєхтярьових із Донеччини три доби жила у підвалі, рятуючись від обстрілів. Дочекавшись слушного моменту, разом із родиною брата Світлани вирішила прориватися автівками на Захід. Та не склалося – нині обидві сім’ї (дев’ятеро осіб) із четвертого березня живуть у Кропивницькому в одному з гуртожитків.
Наступного по приїздудня Євген відзначив день народження.
Подружжю від хвилювань важко відновлювати хронологію подій їхнього життя останніх днів. Під час нашої бесіди Світлана і Євген виглядають втомленими, але зосередженими. Спілкуємося, а над містом волають сирени. Дивуюся їхній витримці, а Світлана пояснює: «Після Волновахи ми в сховище вже не бігаємо»…
– Розкажіть, як для вас розпочався день 24 лютого?
Світлана: Розпочався з повідомленьв інтернеті. Прокинулася о шостій ранку. Наш старший син був на навчанні в Харкові. Їх зранку підняли в гуртожитку, вони зібрали речі і побігли у сховище. Залишатися в місті він не захотів – поїхав на вокзал, взяв квиток на 26-те, але 24-го його пустили на потяг безкоштовно. 25-го він вже був у Волновасі.
Євген: У нас вже чулася канонада, вже обстрілювали ближні села. Тож із вечора 25-го ми жили в підвалі (Дєхтярьові мешкали у приватному будинку). І так – до 28-го.
Світлана: Ми живемо, жили, практично на в’їзді в місто, на околиці, звідки вони (росіяни – Ред.) заходили. Наш район – найпроблемніший в цьому смислі. Не знаю, чи лишилося щось там (цілі домівки – Ред.). Ще коли ми там були, 27-го, здається, сусідні будинки вже горіли, неподалік вибухнула заправка. З повітря крили центр бомбами, автовокзал – теж недалеко від нас.
Євген: Мама зателефонувала і сказала «Швиденько в погріб»! І ми із старшим сином забігли й наклали в підвалі якихось матраців. Щойно там сховалися – місто почали обстрілювати…
Світлана: Виходили лише на хвильку – поглянути, чи сусіди цілі, чи вцілів наш будинок. Практично всі люди на районі та й місті днями сиділи у підвалах.
– Важка була дорога?
Євген: Тоді ще пробок до Дніпра не було. Боялися, і не безпідставно, що не зможемо в дорозі заправити авто пальним. Якщо в когось воно закінчилося – то це край! Посеред степу, комендантська голина – це жах…
Перша наша зупинка, де ми прожили добу, передихнули, –Покровка Дніпропетровської області. Там такі люди добрі! Ми заїхали брудні, страшні – одразу завели в їдальню. Поїхали в центр, а там відчиняють нам крамниці – беріть все що треба безкоштовно.
Це дуже нас потішило, бо ж ми поїхали в тому, в чому були одягнуті. Одягли від нижньої білизни до курток. Потім ночували в Кривому Розі і телефоном шукали, де переночувати далі по шляху. Потім наша путь пролягла на Західну Україну, навіть доїхали до Вінниччини, але через корки на трасі, знесилення, проблему заправитися, страх опинитися в холодному полі без пального повернули назад. Просто здали нерви… Отак ми опинилися в Кропивницькому.
– Як вас зустрів Кропивницький?
Світлана: Дуже добре!
Євген: Тут живе наша знайома, вона й допомогла зорієнтуватися на місці. Ми приїхали – а тут вже гора тюків із потрібними речами: подушками, ковдрами тощо. Здається, це завдяки «Червоному хресту».
Світлана: Почали телефонувати люди й приносити їжу. Ліки мамі принесли. І посуд, і одяг. Ми ж залишилися без грошей.
– Вже налагодили побут? Ще чогось потребуєте?
Євген: Після погребу – це рай. Єдиний мінус – в кімнаті холодно. Але ми заклеїли й затулили вінка.
Світлана: Все є. Просто весь час відчуваєш страх, що закінчаться харчі. Бо ж діти…
Єдине, що Євген обережно і, ніби соромлячись, просить, – дістати п’ятилітрові баклажки для пального, адже каністри із собою прихопити не встигли. Дєхтярьовим ще важко зорієнтуватися в незнайомому місті, щоб купити самим чи дістати деякі речі.
Голова сім’ї «виправдовує» це тим, що в його голові залишилася картина Волновахи, де всі торговельні заклади зачинилися одразу ж після вторгнення рашистської навали. Деякі, в тім числі й ринок, де вони працювали (обидва – приватні підприємці), – взагалі згоріли або розтрощені.
Євген: Коли люди зрозуміли, що вже все – пішли хвиля: били вітрини, грабувати, палити.
– Із Волновахою тримаєте зв’язок?
Євген: Де там! Немає в місті електроенергії, у всіх телефони розрядилися.
Світлана: Газу також не стало, ще тоді, газопроводи зруйнували, газ шурував потужно, будинки горіли. Постійно бомбили. Всю ніч ми сиділи в підвалі, зранку просто не витримали нерви… Або в погребі помирати без води й їжі, або ж прориватися.
Нині обидві сім’ї – на роздоріжжі. Євген і брат Світлани воліють відвезти родини за кордон, але їхні дружини категорично відмовляються кидати чоловіків (їх не випустять через відомі причини).
Читайте також:
- Де на Кіровоградщині можна тимчасово зупинитися переселенцям (КОНТАКТИ)
- Майже тисячу біженців прийняла Знам`янська бальнеологічна лікарня
Ігор Крушеницький, “Нова газета”