30 кілометрів за день, рюкзаки по 15 кілограм, гадюки, що тікають, підлі кліщі, а також втомлені, але задоволені обличчя – це мандрівка на Південний Буг.
Коли виникла пропозиція на вихідних поїхати в невелику мандрівку на Південний Буг (у якості підготовки до Карпат), усі погодилися, адже що такого важкого в цих двох днях. Поїхати, подивитися на річку, скупатися, відпочити, поїсти шашлику – це завжди гарна ідея.
Першим етапом став збір усього необхідного і рюкзак, хоч і не здавався дуже важким, але вже був деякий дискомфорт. Останній автобус на Знам’янку ми провели поглядом – влізти туди шансів не було. Автостопом ввечері складно їхати – коли вас п’ятеро з величезними рюкзаками. Тому ми розбилися на дві групи, одна з яких доїхала з п’яними водіями, а другу підкинули знайомі.
Знам’янка – суцільна тиша, якщо ти відійшов від вокзалу на 50 метрів. Тому трохи піднявши собі настрій, ми пішли очікувати потяг на перон. Їхати у вагоні, коли дванадцята година ночі, а люди в ньому вже давно сплять не весела справа, тому єдиний вихід – тамбур, де можна галдіти, танцювати, співати і ніхто тобі не буде закривати рота.
Первомайськ о третій годині ночі – затишне місце, на дорогах немає машин, майже немає людей і магазин, біля якого стоять навіси. Можна тихо відпочити. За три рази, коли ми до нього підходили, в різний час, там не було гамірно, і сиділи лише декілька людей.
Відпочивши, ми пішли на місце, яке запропонував один з учасників мандрівки, зі словами: там дуже гарно. За 3 години ходьби через села та поля, ми встигли змерзнути, спітніти від спеки, побачити помаранчевий захід місяця та рожевий схід сонця, нещодавно відремонтовані будинки та валуни, які лежать не одну сотню років.
І коли ми прийшли на місце, всі зрозуміли, що воно не таке гарне як було заплановано, тому було вирішено поспати, поїсти і піти в інше місце, яке знаходиться в протилежному боці від Первомайська. Після сну та шашлику, почали прокрадатися думки, що й тут не так погано. Тому, зібравши намети, ми почали повертатися. 5 літрів води вже закінчилися, тому шлях назад був поетапним: від колодязя до магазину.
Більше 20 кілометрів пройдено, а ми знову на місці початку – навіси біля магазину. Було вирішено, що до села від якого будемо йти вже до нової точки ми поїдемо, адже ще плюс 15 кілометрів вже не виглядає веселим відпочинком. В автобусі, під спокійну музику з легким вітерцем, ловиш себе на думці, що це найприємніша частина шляху.
Від села до кар’єру дійшли за десять хвилин і хоча вид зверху був непоганим, був мінус – дуже багато людей, тому було знайшли по мапі нове місце – кілометрів 5-7 і подорож продовжилася. Скелі, ліси, луги, берег річки, пороги на ній, все це було на шляху.
З одного боку валуни, які один на одному піднімаються метрів на 15, по бокам дерева, спереду Південний Буг, найближчі люди в декількох кілометрах звідси, саме це місце було вибрано як кінцева зупинка цього дня.
Розкладені намети, розпалене багаття, їжа, приготовлена на ньому, яскравий місяць, відсутність автомобілів та криків незнайомих людей і 30 кілометрів не здаються такими важкими. В той же момент, маленький вогник з іншого берега, нижче за течією дає привід думати: а що там за люди, які вони, звідки, скільки вони сюди йшли і це дійсно цікаво, а в місті про людей не має бажання думати.
Наступний день був спокійніший: приготування сніданку, хоча по часу, скоріше обіду, риболовля, пошук на своєму тілі кліщів, адже когось вже вкусили зранку, спокійна думка, що їх не має, зустріч з гадюкою, більше метра завтовшки, чекали ми їх ще вночі, але так і не побачили. Погода і вода давали змогу поплавати, чим ми й вирішили зайнятися і після занурення ти думаєш, що все класно, поки тебе не кличуть назад, вказуючи на кліща. Ниткою або пінцетом акуратно потрібно його усього вийняти, це ж просто. Але коли таких технологій немає, в хід йде спочатку пасатижі, потім волосінь, а після того, як кліщ розвалиться на частини ножі. Коли двома лезами колупаються у твоїй спині, а ти сидиш, дивишся на річку і запиваєш усі ці емоції горілкою, ти розумієш, що таке Буг.
Дорога назад була простішою: зменшилася вага рюкзаків, без їжі і не потрібно було йти в декілька сторін. Але все ж, втома двох днів давала своє і з моменту входу у вагон все було тихо, до самої домівки.
