8 січня 1935 року на Полтавщині народився поет-шістесятник, журналіст і громадський діяч Василь Симоненко. Народився у складний час, коли за чуйне серце й тверду громадянську позицію можна було “загриміти” до в’язниці, або й взагалі бути знищеним. Сьогодні, коли Україна ХХІ століття знову поринає у страшні реалії безпідставних ув’язнень патріотів, багато хто проводить паралелі з кривавим комуністичним катком, під який потрапив і Василь Симоненко.
…В день народження величної постаті заведено говорити про дитинство та юнацькі роки. Але сам Симоненко, ймовірно, посміявся б з такого “вітання”. Його життя, мов смолоскип, зайнялося, щоб освітити світ словом. “Краще в тридцять повністю згоріти”, – ділився своїм баченням діяльності людини поет. Тому варто згадати Симоненка не дитиною, але велетом. Велетом щирого, полум’яного українського слова.
Василь був скромним, худорлявим юнаком. Його добре запам’ятали в Черкасах, де він працював з 1957 року. Поезії почав писати ще в юному віці, але в умовах «совєцької» цензури їх друкували неохоче. За життя поета вийшла лише одна його збірка – «Тиша і грім».
У щоденнику поета лишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…»
Василь Симоненко – один з тих журналістів, на яких слід би рівнятися працівникам преси теперішньої. Він, працюючи в обласних виданнях Черкащини, хоч і був змушений завуальовувати природну волелюбність, але й добре усвідомлював власну відповідальність. Симоненко надто швидко виявляв проблеми суспільства, переймався болючими аспектами життя молоді і завжди акцентував усю свою увагу на тому, що саме ЗМІ формують світогляд людини.
Та бути просто спостерігачем, який механічно дописує на шпальтах газети, Симоненко не бажав. Часто приїздив до Києва, де був «своїм» у колі шістесятників, виступав на літературних вечорах, цікавився культурним життям всієї України. Згодом вступив до комісії, яка була створена для перевірки численних чуток про масові розстріли в енкаведистських катівнях під час сталінських репресій.
Чутки підтвердилися. Разом з Аллою Горською та Лесем Тенюком молодий поет не лише виявив місця поховання закатованих українців, але й став одним з ініціаторів написання “Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали”.
Чи розумів Василь Симоненко, що цим самим підписав собі смертний вирок? Швидше за все, розумів. Розуміла це і Алла Горська, з якою більшовицька система поквиталася згодом із надзвичайною жорстокістю та підступністю.
І от влітку 1962 року, за безглуздих обставин, на станції ім. Т. Шевченка, Василя Симоненка затримали працівники міліції. Оповідають, що реакція на журналістське посвідчення Симоненка у міліціянтів була неадекватною: вони повилуплювали очі і моментально заломали руки поетові. Чи не свідчить це про те, що радянська система на той час уже вирішила поквитатися з надто допитливим та “небезпечним” українцем?
Василя перевезли у відділок міліції міста Сміла (Черкаська область) і вже там вчинили жорстоке побиття.
Саме це побиття у Смілі стало для Василя фатальним. У 1963 році поета не стало.
Але лишилися його іскрометні поезії, сповнені вольового духу й могутності справжнього сина української нації
Обставини смерті Василя Симоненка є лише однією з ілюстрацій тогочасних репресій. Його життя, так само як і життя багатьох інших небайдужих, які не піддалися більшовицькому режиму, є прикладом велета українського духу. Слідування шляхом, протореним незламними геніями ХХ століття, а також непереможна жага миру й справедливості на своїй, Богом даній землі неодмінно приведуть Україну до перемоги над одвічним ворогом. Ворогом, якому маємо помститися і за Василя Симоненка.
Наталя Святокум, керівник прес-служба Кіровоградської обласної організації ВО «Свобода»