Дмитро Золотухін з Інституту постінформаційного суспільства проаналізував методи протистояння російській пропаганді і виділив 10 найпопулярніших методів, які, на жаль, не діють – пише РНБО.
1. Говорити тільки правду!
День у день, останні 24 місяці ми чуємо від 95% “експертів медіасфери” одну і ту ж мантру, перекладену з англійської мови (бо абсолютно точно, що це формулювання прийшло до нас від радників зі спокійних і комфорних європейських країн), що – “не можна уподібнюватися злу, не можна вести контрпропаганду – це погане слово, не можна нічого окромя правди святої”.
Все це добре та боговгодно, за винятком ряду аспектів.
По-перше, це порада, в першу чергу, від тих, хто сам не знає як ще протистояти інформаційної агресії, але, розглядаючи Україну як партнера, дуже зацікавлений в тому, щоб цей партнер був максимально прозорий і не вів ніяких ігор. А ми тим не менш пам’ятаємо, що якщо граєш не ти – значить грають тебе!
По-друге, ті ж люди, які вимагають говорити “тільки правду”, в той же час нагадують, що “правда у кожного своя”. Наприклад, правда Насті Станко полягає в тому, що “терористи – теж люди і мають право на формулювання “загинув”, а не “ліквідований”. Правда окремих бійців з тих, кого називають “кіборгами”, і деяких волонтерів таких, як Олена Суетова, – в тому, що полонені бійці української армії піддаються нелюдським тортурам від “місцевих Йозефів Менгеле”. Правда Наталії Лігачової, яку вона озвучувала на деяких закритих заходах, у тому, що абсолютно всі українські телеканали брешуть, за винятком “1 + 1″, який “ще тримається в рамках професії”.
Повірте, я сам великий прихильник того, щоб була тільки правда і нічого крім правди. Проте досвід показує, що вона далеко не є вирішенням проблем в контексті інформаційної агресії проти нас…
І, вибачте за недоречний каламбур: необхідність говорити правду – це ще не вся правда про нашу з вами ситуацію.
Перевірено – не працює!
2. Банити контент, забороняти телеканали і газети, блокувати сайти
Спочатку за рішенням суду була заборонена трансляція деяких російських каналів, потім заборонені російські телесеріали. Законопроекти з регулювання кіберсфери від МВС і СБУ вже два роки просувають норми, які дозволять правоохоронним органам застосовувати апарат державного примусу проти тих, хто поширює “шкідливу інформацію”.
У проекті “Концепції інформаційної безпеки України” розглядалася норма, яка описувала “цілеспрямовану дискредитацію органів влади” і була вилучена з тексту проекту після численних критичних зауважень.
Активними противниками будь-якого підходу до блокування контенту є й представники Інтернет-асоціації України. Хоча їхні російські колеги з успіхом їх точку зору спростовують справою, а не словом.
Але я завжди наводжу свій улюблений приклад спроб блокувати інформацію за допомогою нормативних та технологічних методів.
Найкращими фахівцями з питань обходів інформаційних заборон є компанії, які роблять піар і рекламу для сигаретних та алкогольних брендів. Спонсором команди Williams-Renault у Formula 1 тривалий час були сигарети Rothmans. У деяких країнах, де проходили гонки, реклама тютюнових виробів заборонена зовсім. Не кажучи вже про розміщення логотипів Rothmans на іграшкових машинках, які діти по всьому світі купували мільйонами.
Рекламісти не придумали нічого розумнішого, крім того, щоб поставити знак питання на місці логотипу – І ВСЕ ДО ОДНОГО ЗНАЛИ І РОЗУМІЛИ, ЩО ТАМ МАЄ БУТИ НАПИСАНО ЗАМІСТЬ ЗНАКУ!
Інформація – як вода. Не можливо зупинити розповсюдження її, не витративши на це жахливих ресурсів. А секрети успіху блокування контенту в Російській Федерації мають абсолютно інші причини і витоки, про які необхідно говорити окремо.
Перевірено – не працює!
3. Розвінчувати фейки
Ніхто не любить, коли його обманюють. Тому, в той момент, коли ви переконуєте людину в тому, що його намагалися “наколоти”, вектор його симпатій і антипатій змінюється на протилежний. Але не все так просто.
Викриттям фейків ми всі займаємося з більшою або меншою успішністю вже більше 24-х місяців. Дехто в цьому робить успіхи і навіть може відокремити “кошерне” викриття від “некошерного”, знімаючи раніше опубліковані статті.
І тим не менш… Проблема в тому, що скільки б разів ми не повторювали “розп’ятий хлопчик – це абсурд зазомбованого мозку” – ми з вами все одно говоримо про “розп’ятого хлопчика”. Російська медіамашина сильна тим, що продукує за одиницю часу запаморочливі обсяги контенту. Працюють десятки тисяч людей, наділені досвідом, скілами і ресурсами. Більше половини цього контенту є абсолютною брехнею. І ми можемо кожен день витрачати 90% робочого часу на викриття цієї брехні… Однак так чи інакше – порядок денний на кожен день нам диктує саме ця медіамашина!
Десятки разів я ламав списи в розжарених суперечках з журналістами, які у відповідь на чергове звинувачення проти України – вимагали “провести розслідування і викрити”. Але, як можна побачити, ніхто з них мабуть так і не зрозумів суті анекдоту про Вовочку, який, піддавшись на умовляння МарьІванни, все ж сказав: “Леночка не б … дь! Леночка – не б … дь? Ну, тоді вибачте … ”
Перевірено – не працює!
4. Вести моніторинг медіапростору і оцінювати постачальників контенту
Левова частка проектів громадських організацій, що пов’язаниі з критикою українського медіапростору, яка щедро оплачується донорами, полягає в моніторингу медіасфери з метою (наскільки я розумію) визначення “добра і зла”, які в ній відбуваються.
Тобто спеціально навчені професіонали дивляться ефіри телеканалів, читають газети і сайти, слухають радіо, а потім кажуть, що з побаченого-почутого було кошерно, а що ні.
Особисто для мене – сама моніторингова діяльність є основою опису реальності для моєї “громадянської” професії (competitive intelligence). Однак в умовах інформаційного протистояння моніторинг – це робота з тим, що вже було і пройшло. І чим більше проходить часу з моменту розповсюдження контенту до аналізу моніторингу – тим безглуздіший цей моніторинг.
Але, це з концептуальної точки зору.
З технологічної точки зору, моніторинг має сенс тільки в тому випадку, коли за ним йдуть рішення і зміни “того, що погано”. Сама лише регулярна констатація, що “тут погано, а тут ще можна пожити” нічого не дає, а значить є безцільною витратою ресурсів.
В українському медіапросторі це працює так:
Медіакритик: – Ми провели моніторинг і з’ясували, що телеканал Х допустив порушення норм журналістики.
Телеканал Х: – А? …
Медіакритик: – Ви неправильно висвітлюєте ось цю подію.
Телеканал Х: – Хто сказав?.. Ну, навіть якщо так, то – і що? …
Медіакритик: – Ми запишемо вас у чорний список некошерних каналів.
Телеканал Х: – Ну, зрозуміло – це ж політичне замовлення. Вам заплатили, щоб ви нас тролили.
І це відбувається тільки в тому випадку, коли телеканал взагалі звертає увагу на подібні речі. Зазвичай така інформація не виходить за межі спільноти самих медіакритиків. Весь цей балаган відбувається тільки тому, що органів самоврядування медіасфери (того, сумно відомого, “вотчдога” журналістики) в Україні і досі не існує. А без нього у демократичної держави немає шансів ефективно протистояти інформаційної агресії.
Таким чином, результат інформаційної війни в медіасфері знаходиться тільки і виключно в руках самих співробітників медіасфери. Споживачі інформації, для яких, у тому числі, такі моніторинги і робляться, в даному випадку абсолютно безсилі. Тому що медіа в Україні не є бізнесом. А отже – немає ніякого конкурентного середовища. А отже сила споживача – нульова!
Перевірено – не працює!
5. Удосконалювати законодавство і вводити рестриктивні норми
Тут все просто!
Щоб державні органи були суб’єктом протистояння інформаційній агресії і захисту населення – їхні дії і бездіяльнвсть повинні бути регламентовані в нормативному полі. Єдиний доступний державі (читай держорганам) правовий інструмент протидії шкідливій інформації – апарат державного примусу.
Тобто, грубо кажучи, ми повинні делегувати держорганам право і обов’язок приймати і реалізовувати рішення про те, яку інформацію можна поширювати, а яку – ні, яку інформацію можна споживати, а яку – ні.
Цей підхід входить у найжорстокіший конфлікт з конституційними і міжнародними принципами свободи слова, думки і свободи збору інформації. Останній квазідержавний орган в Україні, який хоча б приблизно міг виступати регулятором контенту, був спочилий у бозі, пріснопам’ятний НацКомМор Василя Васильовича Костицького.
Всі ми пам’ятаємо з якою ненавистю він був знищений і навряд чи може воскреснути, хоч у будь-якій формі.
Більш того! Однією з норм так званого “16 січня”, яке ми всі пам’ятаємо і ненавидимо, було – надати право українським нотаріусам засвідчувати факти появи інформації в інтернеті (в даний момент відповідно до закону “Про нотаріат” таке право у них відсутнє). Така норма могла б дати можливість будь-якій людині захищати свої конституційні права в цивільно-правовому суді, використовуючи нотаріально завірені факти в інтернеті. Але такої норми наразі немає.
Перевірено – не працює!
6. Шукати рішення в західному досвіді
У ході розробки проекту “Концепції інформаційної безпеки України” особисто я був присутній на 12-ти круглих столах, зібраних для громадського обговорення цього проекту. Жоден з них не пройшов без пропозиції “Навіщо ви вигадуєте велосипед? Візьміть просто скопіпастьте аналогічний документ однієї з європейських країн…”
Раніше, в 2014 році, я відвідав ряд конференцій з інформаційної діяльності в європейських країнах. Ми тісно спілкувалися з представниками ОБСЄ, НАТО, дипломатами іноземних посольств у Києві…
З цього всього я виніс лише один висновок:
Починаючи з Пітера Померанцева і закінчуючи представниками Страткома – в європейських країнах немає експертів, які б системно бачили проблеми України в інформаційному просторі або мали б готові рецепти того, як виправити ситуацію.
Ми обговорювали з представниками польського Радбезу їх проект Доктрини інфобезпеки Польщі. Всі українські експерти констатували, що польський варіант виявився набагато жорсткішим в політичному плані, ніж обтічний український.
В цілому європейська аудиторія набагато більш вразлива до гібридних інформаційних загроз. Причиною цього є їх сильна сторона, яка в епоху гібридних воєн перетворилася на слабкість. Я говорю про диверсифікований і стабільний медіа-світ. ЗМІ, що мають багаторічну історію, користуються у європейців незаперечним авторитетом. І заслужено – бо репутація для європейських ЗМІ, які є не рівнєю нашим, – означає дуже багато!
Однак, коли Agence France-Presse просто скопіпастіло інформацію МВС Кувейту, яка невідомо як з’явилася про те, що Україна постачає китайські ПЗРК ІГІЛу, – мене тут же заплювали за те, що я засумнівався в непогрішності журналістів AFP.
Найбільш жорсткими у питаннях захисту національної державності від інформаційної агресії Росії є балтійці і, меншою мірою, поляки.
Литовці, всупереч галасу ЄС і ОБСЄ про свободу слова, взяли і заборонили російськомовні телеканали на своїй території. Потім, щоправда, під тиском Брюсселя були змушені відновити їх мовлення, але вже на набагато більш вигідних – власних умовах.
Що ж стосується інших “західних експертів” – книги і статті, що констатують всім відомі факти, залишаються їх долею. За загальним правилом – всі знають як НЕ ТРЕБА, важко знайти того, хто скаже – ТРЕБА ОСЬ ТАК.
Перевірено – не працює!
7. Створювати спеціальні структури для протидії пропаганді – STRATCOM CENTERS
Ще навесні 2015 European External Action Service під керівництвом Федеріки Могеріні отримала завдання Європарламенту розробити стратегію протидії російській пропаганді.
У результаті пізніше було оголошено про те, що така стратегія була створена, і, скільки я її не шукав в інтернеті – знайти не зміг. Це до слова про відкритість Євросоюзу. Потім, у контексті цих рішень, був створений EU Stratcom Task Force, на додаток до NATO Stratcom COE, який вже працював в Ризі.
Я спілкувався з співробітниками обох інституцій, пропонував їм допомогу українських фахівців, пропонував створювати загальні спільні інноваційні стратегії реагування на інформаційні загрози гібридних воєн… Але… Таких як я розумних, в міру вгодованих чоловіків у розквіті сил, знаючих як воювати в інформаційній війні у них хоч греблю гати! Як очікувано виявилося…
У результаті цілий “Force” з 12-14 осіб в Брюсселле раз в 10 днів продукує напрацьований волонтерами з різних країн дайджест викриття фейків, де вказується джерело самого фейку, посилання на статтю з його викриттям і автор викриття.
Коли такий викривач не знаходиться – в дайджесті просто пишуть “інформація від російських ЗМІ не знайшла підтвердження”.
Я намагаюся також відправляти їм свої кейси, але, при усій найглибшій повазі до хлопців, які, вибиваючись з сил під інформаційними хвилями, там працюють – я не розумію, навіщо для цього потрібна була ціла стратегія Федеріки Могеріні і цілий Стратком Форс, якщо є, наприклад, ІнформНапалм, СтопФейк, Беллінгкет, СтопТеррор і багато інших.
А суть в тому, що в західній парадигмі взагалі відсутнє таке поняття як “інформаційна безпека”. Є cybersecurity! А коли я на конференціях кажу, що зараз загрози походять також зі світу медіа та соціальних мереж, мені охоче кивають головами, але терміну для опису діяльності щодо протидії цим загрозам, на жаль придумати не можуть: “Як це ми будемо називати питанням нацбезпеки роботу медіа ??? Це ж порушення свободи слова…”
Але, на виручку європейцям прийшло старе словосполучення, яке успішно використовували натівці, під час “роботи” в балканському регіоні – strategic communications. Словосполучення всіх влаштувало і тепер кожен розуміє під ним те, що йому подобається.
Ну, а в цілому, Стратком Центри – це не більше, ніж аналогічний “мінстець”, тільки на західний манер. І під “західним манером” я маю на увазі, що у слова “Стратком” піар трохи кращий, ніж у слова “мінстець”.
Поки що реальних результатів цієї роботи не видно.
Перевірено – не працює!
8. Шукати справедливості в суді і судитися з російськими телеканалами
На конференції, яка була організована координатором проектів ОБСЄ в Києві, один з іноземних експертів демонстрував презентацію зі звітом про проведений аналіз результативності судових рішень, винесених європейськими судовими інституціями проти телеканалу Russia Today та інших афілійованих з ним медіакомпаній.
В цілому, тільки у Великобританії розглядалося щонайменше 7 судових справ за звинуваченням Russia Today в спотворенні информації. Позивачем виступав британський регулятор Ofcom.
Russia Today у своїй програмі Truthseeker звинуватила британське суспільне телебачення в тому, що вони інсценували атаку із застосуванням хімічної зброї, щоб зняти репортаж, і за допомогою цифрових технологій змінили слова, які були сказані одним із співрозмовників.
Бі-бі-сі звернулася зі скаргою до британського медіарегулятора Ofcom. Ofcom виніс рішення, що елементи программи RT “фактично вводили в оману”. Крім того, Ofcom зазначив, що в іншому випуску програми Truthseeker “Геноцид на сході України”, Russia Today неправомірно звинуватила українську владу у геноциді населення на сході країни.
Необхідно розуміти, що судові розгляди з питань медіа-сюжетів – справа досить довга і стомлююча. А найголовніше, рішення судді з питання спору може бути прийняте і через рік після виходу новини або сюжету.
Але найнеприємніше в тому, що через рік це спростування потрібно як мертвому припарки – всі рішення вже прийняті, громадська думка розгорнута в потрібний бік, а люди, повіривши в “новини” вже загинули і їх не повернеш!
Так сталося з інформаційною хвилею “2 травня” про пожежу в Одеському будинку профспілок, яка стала поштовхом до масової відправки російських добровольців на Донбас, більша частина яких там і полягли.
Так сталося з “іспанським диспетчером” – інформаційною операцією телеканалу Russia Today, який виступив нібито очевидцем того, що малайзійський боїнг був збитий українським винищувачем.
І таких прикладів сотні. Результатом поширення чутливої інформації є рішення, які приймають люди і політики. Рішення, засновані на брехні, які не повернеш назад навіть Чистилищем, не те що британським судом.
Перевірено – не працює!
9. Створювати та вести армії ботів
Навіть розмовляти на цю тему довго не буду, бо дуже мало хто розуміє справжній масштаб і рівень технологічності бот-мереж, які створюються російськими фахівцями. Це цілі орди віртуальних людей від 5 до 500 тисяч акаунтів в одній мережі.
Ці технології розпочали розвиватися в Росії під час зльоту блосфери і тієї медіасіли, яку вона породила. Починалося все з покупки студентів по 9-11 центів за коментар. А закінчилося технологічними комплексами, які можуть підняти свіжий бот-нет за лічені години.
Висновок треба зробити один. Головним принципом, за яким покликані працювати бот-нети, є людська конформність. Думка більшості – ось їх мета. Якщо можна створити видимість думки більшості, то його реальність вже не має значення.
Для того, щоб створити симетричну відповідь цим російським технологіям, потрібні ресурси. Дуже багато ресурсів. І дуже-дуже багато грошей.
Я не виключаю, що хтось у сфері українського політичного бомонду використовує вітчизняних фахівців для поширення коментарів специфічної спрямованості в соцмережах. Але, в порівнянні із російськими масштабами, – це смішна крапля в морі.
Таким чином, це настільки безперспективно (не кажучи вже про етичну сторону питання), що і починати не варто.
Перевірено – не працює!
10. Проводити круглі столи про гібридні загрози і запускати нові ініціативи
Останній рік можна описати простим діалогом:
Український держорган: – У нас люди гинуть через те, що росіяни віщають марення по всіх каналах.
Середній чиновник ОБСЄ або НАТО: – Так, це дуже важливо для всіх нас, ми дуже стурбовані.
Український держорган: – Ми підготували ряд проектів нормативних та управлінських рішень, щоб зупинити це.
Середній чиновник ОБСЄ або НАТО: – Емммм … Ми думаємо, що треба провести громадські слухання з цього питання.
Український держорган: – Але, ви ж розумієте, що це затягне питання. Нам треба вживати дії. У вас є пропозиції?
Середній чиновник ОБСЄ або НАТО: – Давайте проведемо круглий стіл і запросимо всіх бенефіціаріїв.
Останній дійсно масштабний круглий стіл (щодо персонального складу учасників) на якому мені пощастило побувати – відбувся 1 грудня в Укрінформі, під назвою “Асиметричні дії в ході сучасних збройних конфліктів” (запис).
Всі обговорення “асиметричних дій” звелося до питання про те, що деякі несвідомі “лампаснікі” заважають створенню та розвитку в Україні Сил Спеціальних Операцій.
Чорт із ним, що ССО, особисто на мою думку, вельми сумнівно можна назвати “асиметричним інструментом”. Я також є прихильником ідеї про те, що максимально широке обговорення проблеми в суспільстві опосередковано веде до її вирішення. Але, вибачте, ми 24 місяці зустрічаємося в одному і тому ж складі (погодьтеся, на круглих столах з питань медіа та інформаційного простору збираються одні й ті самі люди) і повторюємо один одному одні й ті самі речі.
Чи не здається вам, що цей підхід “Перевірено – не працює”?
Дмитро Золотухін