Андрій Яцкул: технар із душею лірика видав книгу новел

Андрій Яцкул – 31-річний доцент політехнічного інституту УніЛяСаль (UniLaSalle) м. Бове (Франція) родом із Кропивницького. Ось уже п’ять років він викладає європейським студентам інженерну механіку і сільськогосподарське машинобудування. Паралельно зі статусом поважного викладача-науковця Андрій має ще один – дослідника села, яке називає рідним, та автора книги оповідань і новел «Про це говорили завжди».

– Андрію, ким вас можна назвати: українським французом чи французьким українцем?

– Я не вважаю себе ні тим, ні іншим… якщо в культурному контексті – однозначно українцем.

– А як ви опинилися у Франції?

– Це ніколи не було самоціллю. Я все життя мріяв, що буду викладати і жити «на землі». Коли постало питання, куди я хочу піти навчатися, ким хочу стати, я зважував свої уподобання. (Була, правда, ще одна дитяча мрія стати військовим льотчиком, як дід, але з фінансових міркувань не вийшло). Отже, мене вабили село, природа, земля, я добре знав фізику та математику. Тому і вступив до тодішнього КІСМу на факультет сільськогосподарського машинобудування.

Після закінчення університету мене запросили до магістратури Вищого національного агрономічного закладу м. Діжон Міністерства cільського господарства Франції. Працював у міжнародних групах компаній з виробництва сільськогосподарської техніки. Здобув науковий ступінь доктора Бургундського університету, тепер викладаю.

– Французькою?

– Французькою і англійською.

– Мову вивчали спеціально з наміром чи так склалося?

– Мову почав вивчати у Кропивницькому, кілька разів, будучи студентом, їздив працювати у Францію на ферми, це допомогло, а згодом навіть дозволило попрацювати перекладачем при відділі міжнародних зв’язків КНТУ та на заводі «Креатив».

72cbdc7b41e2

– Попри таку успішну кар’єру в європейському вузі ваша пуповина таки виявилася міцною, принаймні село Кам’янка (колишній Новомиргородський район – Ред.), тобто «земля», про яку ви мріяли, відіграє помітну роль у вашому житті.

– Так, мій батько із Кам’янки, саме там я проводив своє дитинство. Моя родина жила в Кропивницькому, перші кілька років від народження я чув російську мову (сім’я тоді жила у районі авіамістечка, і першою мовою була російська). І от коли мене привезли до діда в село, я вперше почув українську, вона мені так сподобалася, що почав набиратися… А ще головними відчуттями, коли я потрапляв у село, було відчуття свободи і внутрішньої цілісності.

Звісно, існували й обмеження, але не зрівняти з дитинством, проведеним у багатоповерхівці у спальному районі міста.

Один із ключових спогадів, таких собі моментів «зараження» естетикою села – коли увечері надворі міцний мороз і сніг, батько бере мене за ручку і ми йдемо до хрещеного нести вечерю. Приходимо, хрещена розігріває колечко ковбаси, я даю калач, отримую цукерки…

Ще один емоційний спогад, якому років 25, – це спів старших жінок. Отой український класичний спів, який можна почути у мультфільмові «Жив був пес» (батько згадував, як у його дитинстві у Кам’янці всі співали і танцювали, як його дід такі викрутаси виробляв…). Увесь цей колорит був настільки щирий, що я і зараз відчуваю себе частиною того соціуму.

Знаєте, коли я з Києва вилітаю до Франції, почуваюся ще більш-менш. А коли з Кам’янки виїжджаю… Оце найважчий момент. Мені було важко поїхати, але я завжди планував повернутися на свою землю.

– Ви ще й адмініструєте групу у фейсбуці, присвячену історії Кам’янки.

– Спочатку почав цікавитися історією своєї родини, почалося з фотографії мого прадіда з Георгіївським хрестом, я почав розпитувати в родичів, а хто це такий, а як вони жили, поїхав в архів…

Так накопичилося немало матеріалів з історії села: церковні книги, старовинні фотографії і сучасні. Я хотів структурувати матеріал. Наприклад, роздобув інформація про графиню – виклав (до речі, у 2018 році я їздив у Бельгію на інтерв’ю до нащадків графині), знайшов фотографію церкви – опублікував на сторінці. Поступово до обговорень почали долучатися місцеві жителі, наприклад, поділилася матеріалами Катерина Панасівна Мельниченко, долучився краєзнавець Петро Озеров та інші краєзнавці, поїхала в експедицію «Баба Єлька».

– Наприкінці минулого року ви стали лауреатом Літературної премії імені Валерія Гончаренка. Для тих, хто не читав вашої книги, скажу, що вона написана досить соковитою, смачною мовою, яка розбиває стереотипні уявлення про представників точних наук…

– Зізнаюся, що у школі я не любив писати твори, мені й мови давалися не дуже добре, навіть мав погані оцінки, правда, здебільшого через те, що йшов проти течії, і не всім це подобалося. Треба було писати на замовлення, а писав не про те, що хочеться. Мене дуже бісили запитання на зразок «що автор хотів сказати своїм твором», і так складалося, що я не втрапляв із своїми відповідями. Я не любив писати штучно і досі не люблю.

33992da1cc0d

– А кого ви вважаєте своїми вчителями?

– Найпершим учителем – Світлану Барабаш. Пам’ятаю, як студентом прибіг до неї нагло в кабінет, мовляв, ось подивіться мої опуси. Вона побачила кількість помилок і взялася за голову. Я вдячний їй, що вона направила мене в літературну студію «Обрій», там я потрапив до рук Віктора Погрібного і Василя Марка.

– Коли з’явилася ідея видати книгу?

– Я почав писати якісь оповідання років у 14 років, час від часу продовжував це робити. Коли я 10 років тому опинився у Франції, почалося переосмислення і себе, і життя. Понти минули, і потім зовсім якось атрофувалося бажання визнання моєї письменницької праці. Якийсь час я не писав, а потім коли знову писання пішло, більше отримував задоволення від самого процесу – коли ти живеш зі своїми героями… Якось моя подруга Надя Гармазій каже: ти знаєш, що у нас є обласний літературний конкурс?.. Я спершу пручався, проте кілька безсонних ночей і подався на цей конкурс, перемігши в ньому і отримавши можливість видати книгу. Звісно, за підтримки однодумців, зокрема Василя Бондаря та вже згаданої Надії Гармазій.

– Чого вам не вистачає у Франції?

– Я представник точних наук, можливо, точні науки ще не все можуть пояснити, проте моя звичка розповідати науковою мовою тут не спрацьовує. Чому всередині все бринить, коли я ступаю у Кам’янці в яр чи на береги Висі. Це відчуття, якого я ніде і ніколи не відчував, хоча й бачив чимало красивих місць. Але хочеться саме туди чомусь.

– Розкажіть трохи про вашу наступну книгу. Про що, коли, яка? Можливо, саме про Кам’янку?

– Там не лише про Кам’янку… Але є історія, основою яких стали мої спостереження за сільськими людьми.

Мені цікаво показати, якою мовою в селі говорили, які звороти використовували. Побачимо, наскільки це буде цікаво іншим.

Нагадаємо, «Баба Єлька» відкрила першу на Кіровоградщині етнолабораторію.

Читайте також: Із покинутої хати у високу моду: вінок з Кіровоградщини потрапив у журнал Marie Claire

Інна Тільнова, Нова гезета.

Поширити:

Залишити коментар:

коментар