Важливо

Найшвидший піаніст світу розкрив таємниці своєї творчості

Любомир Мельник – автор унікальної фортепіанної техніки Сontinuous piano music, що в перекладі з англійської означає “безперервна музика” і базується на безупинності потоку звуку. Публіка її не сприймала років 40, а представники класичного стилю не визнають і досі. Це засмучує маестро, однак він продовжує робити своє, вважаючи її долею і сенсом свого життя.

Нещодавно віртуоз із концертом завітав до Кропивницького. За кілька годин до виступу Нова газета поспілкувалася із паном Любомиром за лаштунками обласної філармонії.

Власна «музична мова» дозволила піаністу настільки майстерно оволодіти інструментом, що його пальці можуть грати зі швидкістю 19 з половиною нот на секунду, тоді як вважається, що фізично людина спроможна максимум на 14. Через таку здатність Мельника більше 30 років тому назвали «найшвидшим піаністом світу». Але й це слави йому не принесло. Популярність до музиканта прийшла, коли йому було вже за 60. Відтоді й почалася його активна концертна діяльність. Сьогодні доробок піаніста налічує понад 120 авторських творів і більше 20 альбомів.

381e80350ab1e7411507d3754160c7cb.jpg

А народився Любомир 1948 року в українській сім’ї, що емігрувала до Німеччини. Проживав тривалий час у Канаді. Попри життя поза Україною, батьківську мову не забуває. Щоправда, його мовлення часом досить складне для нашого вуха – дається взнаки акцент, легкі лексичні неточності й відтворення того варіанта української, якою говорили його батьки у першій половині 20 століття. Скажімо, фортепіано у нього «п’яно» (piano), існування – «екзистенція» тощо.  Тож у відтворенні його прямої мови ми намагалися ці моменти згладити, аби наш читач не заплутався. Перші кілька фраз подаємо без такої коректури.

– П’яно було важне для мене із дуже малого дитинства, – відповідає на питання, коли захопився музикою. – Мав три-чотири роки, а вже тягнувся до п’яно. Мама бачила, що я любив його. Вона сама співала, мала дуже гарний голос, співала класику. Пізніше я почав лекції (навчання – Ред.)…

Ще одне важне, каже піаніст, сталося тоді, коли музикант знайшов сontinuous music. Сталося це майже 50 років тому.

– Це як ніби йдеш через ліс і раптом лежить величезний неймовірний скарб. Я відчував, що це буде моє життя – грати цю музику. Дуже вдячний Богу, що він дозволив мені знайти цю музику. Цей спосіб дуже відрізняється від інших. Сontinuous music дає фізичну радість, вона дуже гарна і її приємно грати. Це те, що зав’язало мої душу й тіло. Ця музика дуже пов’язана із правдивим голосом фортепіано, його звук є світлом, що освітлює мою музику. Техніка гри, її спосіб, те, як вона зроблена, – все це зав’язане на голосі цього інструмента. Я вважаю, що потрібен час, щоб світ зрозумів, що ця музика є дуже багаторівневою.

Маестро зізнається, що попри великі старання під час його консерваторських студій він був досить посереднім студентом. Мовляв, люди мусять знати, що він не від початку став супер-стар із гри на фортепіано.

– Мене зробили ця музика, ця техніка, – пояснює він, – та так, що роблю такі речі, які ніхто не може повторити. Моє тіло постійно в стані змін, моя музика й техніка ростуть, двадцять років тому я не міг грати так, як зараз. Тоді, у 1973 році, коли вона розпочиналася, я не розумів і не знав, як воно піде, до чого заведе. А привело до такого стану, що є неймовірно грати і грати роками, дедалі ліпше й ліпше. Це фантастично, це радість! Вона дала мені здоров’я, можливість більше розуміти й любити Бога. Це змінило мене, я нині зовсім не такий, як раніше був. Так, усі ми змінюємося, але я про те, що ви кожен рік ніби отримуєте нове тіло… У запису слухаю, як грав свій твір «Вітряк» шість років тому, то не можу повірити, що тепер роблю – моя техніка за цей час змінилася неймовірно. Хоча тоді думалося, що я грав фантастично.

Мені здається, це важливо розуміти класичним музикантам. Вони виконують роками Шопена, Чайковського, Баха і за двадцять років гратимуть їх так само, їхня техніка не зміниться взагалі або навіть може трохи погіршитися. А від безперервної музики піаніст стає кращим, кращим і кращим. Я би хотів, щоб вони розуміли, що в ній – цілий чудовий світ! Фортепіано має більше потенціалу, ніж його розкриває класична музика. Але переконати їх у цьому – неможливо.

Майстер розповідає, що перші кроки до винайдення безперервної музики зробив завдяки популярному у першій половині 70-их минулого століття сучасному танцю (modern dance) в Європі.

– То було дуже важливе мистецтво у ті часи. Я грав для танцівників, жив з ними. Мене вражало, як люди свої тіло й душу віддавали мистецтву, аби створювати красу. Вони ніколи не залишалися задоволеними тим, що роблять, на відміну від виконавців класичного танцю. Отак і я тоді зауважив, що для мене також не було достатнім грати на роялі звичним способом. Що треба шукати щось більш складне, що слід рухатися далі, що треба показувати нову красу. Тож я пов’язав мінімалізм (поширений тоді мистецький рух – Ред.) із класичним методом, і з’явилося багато нових цікавих деталей. Так почалася безперервна музика. Але головне, що коли я грав її, то починав відчувати: відбувається якась зміна в руках і м’язах. Це були глибокі, дивні й чудові речі, які неможливо відчути у класичній техніці.

– Кілька років тому в інтерв’ю ВВС ви сказали, що якби ви не були українцем, то така б музика не з’явилася. Поясніть, що ви мали на увазі?

– Українці думають про зовсім інакші речі і не про гроші. Інші піаністи думають про популярність, кар’єру. Щоби таку музику знайти, треба бути готовим взяти лопату і копати п’ять, десять, сто, тисячу метрів, знаючи, що там є якесь неймовірно прекрасне відкриття. Я бачу це в українських художників, які стараються творити найкращі речі із можливих, не думаючи, продасться це чи ні.

– Ви є найшвидшим піаністом у світі й здатні грати 19,5 нот за секунду. Чи для всіх ваших творів потрібна така швидкість?

– Ні, ні. Навпаки, такий звук не є гарний. Я це роблю, щоб показати, на що здатна ця техніка й що вона дає. Піаністи і нинішні, і колишні не здатні були грати швидше ніж 14 нот на секунду. Ніхто й ніколи. Я ж можу більше дев’ятнадцяти. Це велика різниця – як між ровером (велосипедом) і «Феррарі». На концертах я можу грати 16 нот у секунду. Це ще звучить гарно, але, якщо грати більше 19-ти, то вже не буде музичності та краси, тому зазвичай я не граю із такою швидкістю. Але це потрібно задля того, аби показати можливості цієї техніки, адже щоб грати із такою швидкістю, я мушу мати дуже сильні й водночас делікатні пальці, вони мають плавати на клавішах, немов повітря, або ж навпаки, вдаряти, немов слон. Щоби грати на такій швидкості, ти мусиш мати жахливу силу та жахливу делікатність. Саме ця делікатність пальців дозволяє мені робити такі ефекти, які не робить ніхто, окрім мене.

– Визнання до вас прийшло значно пізніше, ніж ви створили безперервну музику. Тепер ви почуваєтеся щасливим?

– Трохи так. Було б значно сумніше для мене, якби світ не чув цієї музики. Мене радує, що люди відчувають цю красу, цей прекрасний голос фортепіано. І мені також важливо, що моя музика допомагає їм, є корисною для них.

– Що ви знаєте про Кропивницький?

– Нічого. Я тут уперше. Але мені дуже подобається, що це місто не з величезними високими будинками, що воно низьке. Високі будинки змінюють людську душу. Що мене робить щасливим, так це те, що багато людей прийдуть на мій концерт. На таке невелике місто із населенням у 250 тисяч квитки придбали 450 – це дуже добре! У більших містах, буває, менше приходять. Це залишає приємне враження про ваше місто. А ще цей старенький рояль (про інструмент філармонії) дуже файний. Гарне враження справляє і дуже тепла й гарна зала в старому стилі. Дуже не люблю ті нові сцени, що зараз будуються. Моя музика водночас і стара, і нова. Але вона найкраще живе у старих приміщеннях, де є дерево, де відчувається присутність людей, що сто років тому його збудували. Я вже планую з часом дати ще один концерт у Кропивницькому.

Читайте також: У Кропивницькому виступить володар Кубку світу по баяну

Ігор Крушеницький, Нова Газета. Фото автора

Поширити:

Залишити коментар:

коментар