Усі прийшли дивитися класичний «Вій». Очікували на Гоголівські жахіття, містику і переляканого Хому в церкві. Тож коли головний режисер фестивалю Сергій Проскурня перед початком вистави оголосив, що це зовсім не той Вій, по залу розійшовся легкий шепіт розчарування. «Та ладно, не сподобається, підемо додому!» – чулися коментарі за спиною.
Я могла б так само подумати, але ви памʼятаєте, що я впевнена в бренді Національний мистецький фестиваль «Кропивницький», тож була спокійна. До того ж авторкою пʼєси є Наталка Ворожбит, яка була сценаристом крутого фільму «Кіборги». А сама вистава «Вій.Докудрама» стала переможцем театральної премії ім.Леся Курбаса. Усі ці бонуси переконували мене, що вистава буде так само крутою. І я не помилилася.
Рідко коли акторам вдається захопити глядача з першої ж хвилини. І як тут залишитися байдужим, якщо одразу потрапляєш в переповнений автобус, у якому до глухого села їдуть представники різних верств населення.
Тут і бабуся, яка ненавидить цю паскудну молодь, бо ця лярва вчора пиво з хлопцями дудлила, а на пенсію – як прожити, якщо помідори вчора були по 4, а сьогодні вже по 5. Задумуєшся про одвічну проблему поколінь, так само як і одвічне філософське питання – куди всі пенсіонери їздять щоранку. Але всі твої роздуми перериває бухий пацан криком: «Ей, водітіль, ану музон погромче!»
Пʼєса взагалі насичена реалістичними життєвими дрібницями.
Наприклад, яким дивом двоє французів можуть потрапити в глухе українське село на весілля у 21 столітті? Звісно, через знайомство в Інтернеті. А кого вони зустрічають на своєму шляху до села? Бабцю, яка бігає по полю й шукає гусей… «бодай вони повиздихали!». І що ці іноземці бачать, коли бабуся приводить їх у свою хату? Ну? Внучка Кольку, який повернувся з армії і вже тиждень бухає з друганами.
І робить це класично в голому вигляді, тобто — в одних сімейних трусах. І такий недолугий і кумедний вигляд має в цьому антуражі гламурна валіза іноземців, яка навмисне стоїть на сцені протягом усього моменту знайомства і спільного застілля.
Читайте також: Дебютна вистава КропФесту “ДІМ”: про війну, смерть та перемогу життя
Іноземців споюють, і з кожним літром бабуся для них стає все молодшою і кращою — дуже вдала режисерська знахідка: щоразу в бабусиному одязі на сцену виходить все молодша жінка. З цього моменту і починається містика й фантасмагоричність.
А одвічні жіночі фрази і роздуми?! Такі милі і всім нам з дитинства знайомі.
«Та ти шо?! Щоб оце завтра вся Франція знала, що я людей з дому голодними відпустила?!» – перелякано кричить бабця. А я одразу згадую маму і її «Оля, ну бери шось їж! Ходиш у свому Кіровограді голодна!». “Та сита я ходжу! І не в Кіровограді, а в Кропивницькому!”. “Ну всьо-всьо – в Кропивницькому, тільки не псіхуй”.
Або “Ой, щороку зарікаюся тих курчат не брати, але щороку беру, хай би вони виздихали!” І я знову у своїх думках: “Ма, ну нашо вам той город?!” “Оля, ну як це не садити город? Ти шо маленька? Шо люди скажуть!”
Особливо вразила сцена, у якій жінки — три покоління (бабуся, мати, донька – ніби три різні етапи жіночого життя) – місять тісто. А про що розмовляють жінки, коли разом виконують якісь хатні справи? Про своє, жіноче. Про чоловіка, який дуже її любив, допомагав, але спився і все з хати повиносив. “І жалко мені його, він же як тверезий — золота людина!” І таким наївним є її бажання врятувати його за допомогою ворожок і чудодійного зілля. “Підливала, а хто ж знав, що йому не можна, бо в нього язва. Так і помер!”
А більше щемить від розмови старших жінок про найменшу.
– Мала спить?
– Хай спить! Вона вчора за нас обох всю ніч гуляла.
Отак — одна фраза, а передано увесь біль людей, які розуміють, що вже втратили молодість. І як важливо нагулятися замолоду, щоб наперед – за всі наступні роки. І тема молодості не раз порушується у виставі, тонко втілюючись рядками Глібова: “А молодість не вернеться, не вернеться вона”, які один із героїв постійно наспівує.
Розчулили дрібні деталі сільського життя:
– треба пиріжки пекти, а в балоні газ закінчився;
– курчат на базарі купила — а в чому їх везти? та однозначно в коробці з написом “ROSHEN”;
– Пилипівна собі зуби поставила аж за три тисячі гривень, ну вона може, бо в неї чоловік міліціонер, у нього пенсія велика – дві п’ятсот.
Але поруч з комічними ідуть болючі для українського села теми:
– молодь, яка виїжджає в місто, а хто не виїхав – потроху спивається;
– дівчата, яким нічого, окрім вічно п’яних чоловіків, не залишається.
А дівчата ж іще молоді! Вони хочуть любові і аби їх обійняли так, “щоб я аж зірки із погреба побачила!”
Після таких слів героїні, мені, чесно, й самій захотілося, щоб мене так обійняли. Та, думаю, що й усім жінкам в залі теж. За цю фразу — особливий респект драматургу.
Сила чоловічого кохання теж описана своєрідно:
– Вона каже, якщо любиш мене — їж землю!
– А ти що?
– А я їв! Давився — але їв!
І якщо обіймів аж до зірок я хотіла, то от, щоб хтось через мене землею давився — ні! Бо це взагалі не пояснювано, бо в коханні не може бути нічого логічного, тим більше його мотивація:
– Що ти в ній знайшов?
– Не знаю! Хімія!
Є й філософські теми. Фраза “Ну збреши – зроби людям приємно!” порвала зал. І справді, як іноді мало треба, аби викликати в людини приємні емоції. Сказати, що вона чарівна, навіть, коли з її водяних очей здогадуєшся, що вона всю ніч ревіла, а зараз стоїть перед тобою запухла і з червоним носом. Сказати людині, що та великодушна, навіть коли вона визвірилася на тебе і розбризкує слину аж на півкварталу. Інколи так можна когось врятувати, змінити, окрилити.
Ви запитаєте – а до чого тут Вій? Окремі перегуки з Гоголем, звісно, є. У Гоголя студенти вирушають на канікули, а в п’єсі французи – на українське весілля. І ті й ті потрапляють в село, у якому є відьма. Відьма згодом помирає і просить одного з них — (у Гоголя — Хому, у виставі – Луку) – її відспівувати в церкві.
Містичність спілкування героя з нечистю замінена на сцені розмовами селян, які діляться різними страшними історіями. Ну, згадайте, хто з нас в дитинстві в таке не грався. Коли дорослі під час якогось застілля уже розділилися за гендерним принципом (чоловіки грати в карти або дивитися футбол, а жінки поговорити про нові рецепти і те, чому тля їсть капусту), діти зачинялися в кімнаті і розказували про всілякі чорні руки та іншу нечисть… І на сцені теж говорили про ту руку, але найбільший захват викликала саркастична страшилка про те, як один депутат на банер перетворився.
І тим більше моторошною в такому контексті виявляється історія, яка сталася під час Голодомору, бо ти розумієш, що ніяка це не страшилка, а реальність. І задумуєшся, що в історії твого народу є сторінки — чорніші за будь-які страшилки. І тим більше задумуєшся, як зробити, аби вони більше не повторилися.
“Вій.Докудрама” – це своєрідний пошук таких відповідей, справді документальна драма, яка відтворює реалії сучасного життя, витягує назовні усі його переваги й негаразди. Тільки в 21-му столітті відьма навіть після власної смерті може додзвонитися тобі в Париж по скайпу. Це, мабуть, найяскравіший момент вистави. Обличчя відьми на величезному екрані і переляканий шепіт жіночок в залі: “Боже, я тепер буду бояться комп’ютер дома включать”.
А потім вона добиває героя і всіх глядачів контрольним в голову — “Я закінчила Кульок Поплавського за спеціальність “педагог-організатор масових заходів”… сміх у залі вже не стримати!
Вона і справді круто “організувала” ажіотаж навколо своєї смерті і всім, що потім навколо неї відбувалося. Особливо переляк нещасного Луки, який зранку просинається з плямами крові на одязі, а згодом дізнається, що хтось згвалтував і вбив відьму. І саме його вона чомусь просить себе відспівати. І тільки згодом, ми дізнаємося, що француз втратив молодшого брата, якого араби забили до смерті і виставили в мережі відео. Лука його передивися багато разів. Бачив, як вбивають рідного брата. А тому ніякою нечистю й мертвою відьмою його не залякаєш.
Печально стає, коли дізнаєшся, хто вбив її насправді і з якої причини. Ще один неприємний момент наших реалій, коли людину можуть позбавити життя через матеріальні цінності.
І таким щемливим є цей високотехнологічний діалог двох людей — вбитої і того, хто втратив. Діалог у світі, у якому з одного боку вбивають через віру, расу, гроші, а з іншого — вміють каятися і вміють пробачати.
Якщо узагальнити — то п’єса якраз про розкаяння і прощення. Вона показує, яким є наше суспільство, і змушує задуматися – як зробити, щоб у ньому переважало хороше? Як навчитися виправляти погане?
Одним із рятівних засобів якраз і стає мистецтво. Саме воно виховує нас, розставляючи правильні акценти, даючи дороговказ. “Скажи, куди нам далі йти?!” – звучать у фіналі рядки пісні гурту “Друга ріка”.
“Дай мені вогню, налий мені води” – і найбільш промовиста деталь — пусте відро, яке постійно висить на сцені, – у фіналі нарешті наповнюється водою, напуває і зрошує усе навколо, даючи надію на те, що все нам вдасться!
Дякую #KropFest за те, що дарує нам шалену силу мистецтва, яка змінює кожного з нас.
Дякую, Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театру ім. Тараса Шевченка за таку виставу.
Дебютна вистава КропФесту “ДІМ”: про війну, смерть та перемогу життя