Очікування біля прилавка зі свічками й іншим крамом у церкві іноді може виявитися дуже пізнавальним. Особливо, коли жіночка, що продає різну церковну всячину, нікуди не поспішає і довго й нудно говорить по телефону, не звертаючи на тебе уваги, бо ж розуміє, що раз прийшов, то щось треба, а значить, чекатимему, коли вона розповість співрозмовнику і про погоду, і про здоров’я, і про гостей, і про ціни на ринку, і про те, що готуватиме на вечерю, і про касу, яку щойно здала…
Мобілізувавши всю смиренність, яку в собі знайшов, я мовчки чекав, коли зможу купити свічку, щоб поставити за упокій свого діда Василя. Завжди це роблю напередодні свята його тезки Святого Василя Великого. Зрештою, може, релігійним людям не до світських вигадок таких, як культура й етикет, подумалось мені, й продовжував стояти вже з цікавості, скільки ж іще мене ігноруватимуть, випробовуючи мої терпіння й смиренність. «Не до магазину ж прийшов, щоб мене поспішали обслужити», – розмірковував я. Але слово «каса» чомусь викликало асоціації саме з магазином і аж ніяк із храмом Божим.
Сьогодні багато хто називає церкву бізнесом батюшок, звинувачуючи у тому, що в храмах ведеться торгівля і навіть церковні таїнства стали предметом продажу. В той час, як у Святому Писанні приводяться слова Ісуса з цього приводу: «Дім отця мого не робіть домом торгівлі», що на відміну від багатьох інших біблійних моментів не потребують тлумачень. Проте на різних релігійних форумах священнослужителі все ж намагаються інтерпретувати їх по-своєму, нібито в сюжеті йшлося про кіз та овець, якими торгували в храмах, а не про церковні предмети. Дехто навіть називає торгівлю свічками одним із способів збору пожертв на утримання храмів.
В цілому, напевно, жодна розсудлива людина не є противником пожертв на церкву, адже прекрасно розуміє, що і в священиків є сім’ї, які потрібно годувати, і самі вони харчуються не святим духом, і храми також потрібно утримувати на якісь кошти. Але коли те, що називають пожертвами, а відповідно мало б бути добровільним і нефіксованого розміру, стає обов’язковим і не враховує матеріальних можливостей прихожан, виникають запитання. Як же ставитись до торгівлі в храмах та до того, що таїнства стали предметом торгу, ми поцікавилися в єпископа Кіровоградського і Голованівського УПЦ Київського патріархату Марка.
– На мою думку, релігійна громада, котра має свій храм, має якось його обслуговувати, – каже єпископ Марк. – Адже потрібно оплачувати й тепло, і світло, і все інше. Це можна робити завдяки членським внескам чи пожертвам. Звичайно, є неприйнятним, коли священик виставляє ціни на звершення таїнств чи треб, бо вони є обмежуючим чинником для людей, оскільки одні з них заможніші, інші – бідніші. Я є прихильником того, що кожна людина має жертвувати на життєдіяльність громади залежно від своїх можливостей. Якщо немає коштів, переживає скруту – може не давати нічого, має можливість пожертвувати більше від інших – може пожертвувати й більше. Щодо продажу літератури чи ікон, якщо є потреба у віруючих в такій літературі чи в інших речах церковного вжитку, то керівництво парафії мало б допомогти їм із цим, але це не повинно бути торгівлею заради заробітку. Націнки в церковних крамницях повинні покривати тільки транспортні затрати й оплату праці, а не вдвічі і втричі перевищувати вартість церковних речей. Тобто тут питання в розумінні місії церкви та її господарської діяльності як парафії. До парафіян потрібно ставитися не як до клієнтів чи покупців, з яких можна мати зиск, а як до своїх вірян, яким потрібно допомогти, надавши можливість придбати необхідну літературу чи інші предмети церковного вжитку. Щодо треб і таїнств, то тут я категоричний – ніяких розцінок не може бути взагалі.
Щодо останнього, то такої ж думки і відомий в Україні релігійний діяч, колишній предстоятель Української греко-католицької церкви, архієпископ, кардинал Любомир Гузар.
– Священик не сміє вимагати грошей за звершення святих таїнств. Якщо хтось хоче йому щось дати, подарувати якусь суму чи щось інше, то церковнослужиттель може це прийняти. Але він не може сказати: «Я вас не повінчаю або не похрещу, якщо ви мені не дасте стільки-то грошей», – сказав він в інтерв’ю виданню «Главред», назвавши трагедією зловживання в цьому питанні.
Але в жодному кіровоградському храмі, до яких ми завітали, аби дізнатися, скільки коштують вінчання та хрещення, нам не сказали, що це залежить від наших можливостей. Скрізь указували конкретні суми. Так, для прикладу, в храмі УПЦ Московського патріархату на Балашівці похрестити дитину коштує 300 гривень, стільки ж – в Преображенському храмі того ж Московського патріархату і в церкві святого Володимира Великого Української автокефальної церкви. В останній, щоправда, можна похрестити й за 200 гривень, якщо обряд проводитиметься не індивідуально, а батюшка хреститиме кількох дітей одночасно. Повінчатися тут теж можна дешевше – за 350 гривень, в той час, як у двох інших церквах це коштує по 500 гривень. Ціни вказані без урахування усіх необхідних для обряду атрибутів.
Аби перевірити, як кіровоградські священики ставляться до безкоштовних обрядів, «Нова газета» вирішила вдатися до невеликого експерименту. Ми під виглядом прихожан зателефонували кільком батюшкам та попросили відспівати безкоштовно покійного сусіда, пославшись на те, що він був стареньким й одиноким та не залишив по собі навіть грошей на власні похорони.
Двоє священиків заявили, що вони б і раді допомогти, але на найближчі кілька днів у них розписана кожна година і вони не мають такої можливості.
Третій заявив, що в таку холодну погоду ні він, ні півчі не зможуть півгодини відспівувати покійника надворі чи тим більше на кладовищі. В квартирі також не зможуть, бо там, на його думку, буде жарко і від покійника недобре пахнутиме. Тому запропонував компромісний варіант – відспівати заочно.
– Я можу його «запечатати», – обнадіяв священик. – Тобто дам земельку, щоб ви її поклали до труни.
– Що таке «запечатування» – це заочне відспівування, – пояснив батюшка. – Цей обряд з’явився під час Великої Вітчизняної війни, коли загиблих хоронили невідомо де, а віруючі родичі хотіли їх відспівати. Замість тіла в храм приносили просто землю, священик відспівував, а потім її розсипали або на могилі родичів, або інших православних християн, крім самогубців і невіруючих.
На запитання, чи погодиться він на заочне відспівування, якщо сусідам не вдасться зібрати потрібної суми, батюшка запевнив, що це для нього не має жодного значення. Але через деякий час прислав на наш мобільний номер повідомлення з розцінками: поховання – 250 гривень, відспівування в храмі – 300 гривень, на кладовищі – 350 гривень, «запечатування» – 160 гривень.
Сергій Бондаренко, Нова газета