Про воїна Небесної Сотні бобринчанина Віктора Чміленка знімуть фільм, щоб історія Героя України не була забута. А ще нещодавно знайшлась зникла каста Віктора – та сама, яка загубилася після його трагічної гибелі на Майдані 20 лютого. Каска опинилася у іншого майданівця, а нині воїна АТО Олексія Пацюка.
Про це йдеться у випуску «Громадського радіо» від 2 лютого:
Наталя Соколенко: Каска Віктора Чміленка продовжила його життя…
Олексій Цокалов: Ця каска була з логотипом Євросоюзу і смайликом. Вона загубилася. Тиждень чи два назад дзвінок. Мої знайомі знайшли цю каску.
Наталя Соколенко: Вона виявилася в Олексія Пацюка, воїна АТО, який до нас приїхав у відпустку з Краматорська. Як каска у вас опинилася?
Олексій Пацюк: Історія почалася з Майдану. 18 лютого, коли бійня почалася, взяв рюкзак і поїхав на Майдан. До цих пір я був начальником Автомайдану в Берегово на Закарпатті. Ми їхали поїздом. Дві доби добиралися до Києва, тому що нас зупинили спочатку в Воловці. Через 17-ьох активістів висадили весь поїзд з дітьми і жінками під проливним дощем стояли. Нібито поїзд був замінований. Завдяки щасливому випадку начальник міліцейського конвою – мій колишній товариш по службі. Він мене впізнав, нас відпустили. У Здолбунові нас зупинили вдруге. Мотивували тим, що розмиті шляхи.
Дмитро Тузов: Хто керував тоді процесами?
Олексій Пацюк: Йшов прямий указ від верхнього ешелону влади. З Києва. Тому що начальник станції, якому ми виламали двері у Здолбунові, кричав, що йому подзвонили з Києва і він не може нас пустити. Там побачили нас активісти з Рівненського штабу, автобусами переправили до Києва. Поки я їхав до Києва, під Житомиром знайшов саморобний кийок. З ним я приїхав до Києва.
Коли я приїхав до Києва, побачив знайому дівчину. Вона запитала: «Каска є?». А я з однією палицею. І вона каже: «Слухай, якщо ти не забобонний, сьогодні вбили мого хорошого друга, може бути, каска тобі врятує життя». Мотивуючи тим, що снаряд двічі в одну лунку не потрапить, я взяв каску і вступив у бій. Після закінчення Майдану, 23 лютого, коли Янукович покинув країну, мене викликали додому. Я поїхав з цією каскою. І мій слід загубився. Випадково на другий рік війни я потрапив у Кіровоград служити, побачив фотографію Віктора Чміленка. Я почав у всіх питати, хто він, де він проживає. Буквально два тижні тому це відбулося.
Дмитро Тузов: Ви служите. Каска потрапила і на фронт?
Олексій Пацюк: Ні, вона не захищає ні від чого. Це більш декоративне. Я її залишив удома – в пам’ять про Майдан.
Наталя Соколенко: З нами на зв’язку людина, якій Віктор Чміленко врятував життя, фактично пожертвувавши собою, Іван Раповий. Що відбулося 20 лютого?
Іван Раповий: Ми почали виносити хлопців. Винесли трьох. Я підіймався догори за четвертим і побачив, що лежить ще один, ми хотіли його забрати, в той момент я отримав вогнепальне поранення. Біля мене двох вбили. Так сталося, що дуже довго не могли мене винести. До мене біг Чміленко. Він поставив біля мене ноші санітарні. І я побачив, що його вбили. Снайпер. На моїх очах.
Дмитро Тузов: Пане Іване, як склалося ваше життя після Майдану? Чим ви займаєтесь?
Иван Раповий: Маю інвалідність, працюю на охороні. Їжджу трошки на Схід. Я лікувався в Польщі, там дуже велика діаспора наша, українська. Після того, як пролікувався, я приїжджав до них, брав багато речей, що вони давали, і віз до Львова, Києва або на Схід.
Наталя Соколенко: Олексій Цокалов для того, щоб історія Героя України Віктора Чміленко не була ніколи забута, організовує зйомки фільму про нього. Розкажіть про це. Хто вам допомагає?
Олексій Цокалов: Багато подій, які були до Революції гідності, є багато того, що зафільмовано. Я чекав, коли знайдуться люди, які погодяться зробити. Наш обов’язок це розповісти людям. Це вже історія. Є герої України. Це поряд з нами люди.