Досить тривалий час кіровоградець Тарасик був загадкою для лікарів і навіть для своєї мами Ольги. Він народився звичайною дитиною, і протягом двох із половиною років родина Тараса була такою, як і сотні інших родин. Проте в житті Ольги один за одним почалися потрясіння – від хвороби помер чоловік, а через півроку виявилося, що в Тараса аутизм.
− Спочатку він розвивався як нормальна дитина, але згодом я помітила, що він не реагує на своє ім’я. До 4-х років син узагалі не розмовляв. Ні консультації у місцевих педіатрів, ні спостереження психіатрів у Кіровограді не могли дати конкретного результату. Одного разу моя подруга зайшла до мене випити кави. Як зараз пам’ятаю – це була субота. Вона мала знайомих, які могли нас познайомити з відомим професором із Києва, що консультує подібних діток. У середу ми вже були на прийомі у столичного спеціаліста…
З цього часу Ольга обзавелася знайомствами у всіх куточках України та світу – вона взялася за соціалізацію сина, не шкодуючи для цього жодних ресурсів. Жінка зізнається – руки опускалися дуже часто. Для того, щоб знайти кошти на діагностику та лікування, довелося продати квартиру.
− У 2012 році, щоб поїхати з Тарасом на діагностику до США, нам треба було 10 тисяч гривень на квитки і 10 тисяч доларів – на діагностику. Це зараз ця сума за дорогу здається відносно невеликою, але тоді я не уявляла, де їх узяти. Зверталася і до Сергія Ларіна, і до Андрія Табалова, і до Людмили Шубіної. Але безрезультатно. Якось почула, що народний депутат Станіслав Березкін допоміг одній сім’ї, в якій була хвора дитина. Я вирішила звернутися до нього. Він виявився єдиним, хто відгукнувся на нашу біду. І це було щиро – нам не просто дали гроші, його помічник постійно тримав з нами зв’язок, ми зв’язувалися по скайпу і я все розповідала і показувала, як у нас йдуть справи. Знаєте, люди, які нам допомагали, склали своєрідну живу мозаїку, цілий комплекс допомог, без яких Тарас не був би тією дитиною, якою є зараз, − розповідає Ольга.
Сьогодні Тарас – єдина дитина на Кіровоградщині, яка з діагнозом аутизм відвідує школу для звичайних дітей – Кіровоградську ЗШ №29. Велика заслуга в цьому не лише педагогів та психологів Кіровоградської психолого-медико-педагогічної консультації, з якими Ольга працює весь час, а й педагогічного колективу школи.
Як розповідає мама Тараса, педагоги − директор школи Лариса Петрівна Смага та класний керівник Людмила Миколаївна Мальована – наважилися на експеримент, участь у якому взяли і однокласники Тараса, і батьківський колектив. Тарас – високофункціональний аутист, якому потрібна соціалізація. Завдяки класному керівникові Людмилі Миколаївні діти зрозуміли, що Тарас має знання, але в нього існують труднощі зі встановленням контактів.
«У нашому класі є хлопчик Ваня, раніше він мав проблеми з поведінкою, хоча дитина золота і дуже розумна. Коли прийшов Тарас, Ваню наче підмінили. Дитина сама виробила систему спілкування: Ваня опікується Тарасом скрізь: і на перерві, і в їдальні. А ще нас буквально захистили батьки, які не були проти, щоб з їхніми дітьми навчався хлопчик-аутист», − ділиться Ольга. Тарас добре вплинув і на дитячий колектив – наприклад, його захоплення оріґамі підхопили й інші діти.
А розуміючи, що серед них є дитина, якій набагато важче зрозуміти цей світ, однокласники почали й самі ставитися серйозніше до навчання і поведінки, взявши Тараса під опіку. Він став частиною цього колективу, а колектив огорнув його своєю увагою.
Ольга називає ангелами-охоронцями Олену Дорошенко і Оксану Чеканову – фахівців із Кіровоградської міської психолого-медико-педагогічної консультації, яка входить до п’ятірки кращих консультацій в Україні.
Завідувач Кіровоградської міської психолого-медико-педагогічної консультації Олена Дорошенко каже, що вся суть спеціальної педагогіки полягає в тому, що двох однакових дітей не існує, а отже не існує і однакових методик роботи з такими дітьми. Та в Кіровограді є фахівці, які успішно розробляють такі методики. Важливий ще один аспект – активність батьків.
− Ми б не могли говорити про успішні результати роботи психолога Оксани Чеканової, якби не колосальна робота мами Ольги. Крім навчання у школі, Тарас займається з приватними педагогами, малює, читає, ліпить із пластиліну, робить оріґамі, вивчає дві мови. Ми вражені силою волі цієї жінки. Знаєте, навіть після ночі починається ранок, і командна робота дає свій результат.
Сьогодні хлопчик в експерименті – він має можливість спілкуватися з однолітками, у нього є симпатія, він готує подарунки однокласникам. Діти з радістю зустрічають його у школі, вони навчилися реагувати на його вчинки, сприйняли таким, який він є. Покращення його стану відбувається на очах. Те, що дитина прагне до колективу, – це вже медичний нонсенс, адже перша симптоматика аутизму – це відсутність бажання спілкуватися.
Фахівці міської психолого-медико-педагогічної консультації постійно обмінюються досвідом із подібними установами інших регіонів України, мають досвід міжнародної співпраці – наприклад, нещодавно повернулися з конференції, яка відбулася в Польщі. За словами Олени Дорошенко, нині в Кіровограді налічується близько 1800 діток із психолого-педагогічними проблемами. Якщо говорити про аутизм, то кількість хворих на цю недугу збільшується в геометричній прогресії. У чому ж причина цієї катастрофи? «У нас велике прохання до медиків і науковців, щоб вони швидше встановили причину аутизму, − каже Олена Дорошенко. – Одні вважають, що аутизм – це наслідок щеплення, інші – генетичне відхилення, але ніхто не готовий до офіційних заяв і наукових підтверджень своїх гіпотез».
У січні Тарасику виповнилося 9 років. Сьогодні він успішно вивчає дві мови – англійську та німецьку, не уявляє свого життя без книг (Ольга дякує книгарні «Буки», власниця якої Оксана Червона щиро вболіває за долю хлопчика і продає книги особливому вундеркінду зі знижками), постійно малює і невпинно розвивається, залишаючись загадкою для мами і для оточуючих. «Ми не знаємо межі його здібностей», – каже Ольга.
І на завершення – маленький діалог, про який розповіла нам Ольга. Коли вчитель англійської мови почала займатися з Тарасом, вона виявила високі здібності до вивчення мов. Зовсім випадково на урок англійської вона взяла збірник із текстами, написаними різними мовами. Тарас узяв до рук збірник і спокійно почав читати вголос німецький текст.
− Олю, ви знаєте, що він читає німецькою? – запитала педагог у мами Тараса.
− Я здогадувалася… − відповіла вражена Ольга.
Ольга сама захотіла розповісти свою історію, щоб дати надію іншим батькам хворих на аутизм дітей. Та варто пам’ятати: у слові «надія» − щоденна праця батьків, робота фахівців-психологів та педагогів і віра в те, що боротися за дитину-аутиста треба щосекунди.
Інна Тільнова, Нова газета