Влада досить часто звітує про успішні вирішення проблем переселенців із Криму й Донбасу. Позитивні цифри і репортажі, щасливі обличчя внутрішнь опереміщених – це все чудово. Однак «Нова газета» поцікавилася ситуацією, як-то мовиться, знизу.
Досвід подружжя із Донецька, яке нині живе у Знам’янці, цікавий і цінний ще й тим, що обоє – управлінці. Олег – колишній директор одного з тамтешніх заводів, його дружина Юлія – державний службовець. На момент нашої бесіди вона вже була звільнена за скороченням.
Коли розпочалися сумні події, Юлія була свідком захоплення будівлі ОДА. Щоб уявити цю картину, Олег проводить паралелі із жовтневими подіями 1917 року: розкидані документи, розкрадена та розбита оргтехніка, пляшки з горючою сумішшю.
Уже коли працювати у Донецьку стало несила, вони взяли відпустку, і сім’я перебралася до міста залізничників. Причому вони сподівалися, що повернуться в рідне місто за кілька місяців.
– Пам’ятаєте, як Порошенко, балотуючись у Президенти, обіцяв завершити все дуже швидко, – пояснює глава сім’ї.
Врешті-решт, його відпустка плавно перейшла у пенсію. На Кіровоградщині вони живуть більше року, тож зараз можуть спокійно оцінювати всі нюанси життя в нових обставинах.
Під час бесіди мої співрозмовники про власні переселенські проблеми не розповідають зовсім, на життя не скаржаться. Натомість увесь час говорять про тяготи своїх земляків, які переселилися у Знам’янський район та область. З часом подружжя вирішило створити громадську організацію, щоб допомагати переселенцям. Зрештою, цю свою діяльність називають ініціативною групою. Поки без назви.
Юлія і Олег чітко виокремлюють низку головних проблем переселенців. Перший бар’єр, з яким стикається біженець, – проблема психологічної і соціальної адаптації.
Не таємниця, що рівень зарплат на Донбасі був значно вищим, ніж на Кіровоградщині. Та й знайти її у нас непросто.
– Місцеві кажуть: «ми ж тут якось живемо», – зауважує Юлія. – Воно то так, але, на хвилиночку, місцевим не треба купувати ложки, виделки, посуд, не кажучи вже про житло… І у нас усе це було вдома… Були і друзі, куми, знайомі. Усе обірвалося в одну мить, навколо – порожнеча. А уявімо, коли людина, проживши у місті, звикнувши до певного рівня життя, опиняється у глухому селі. Такі випадки є, і їх чимало. Це складний психологічний момент. Телефонує мені вночі якось переселенець: «Моїй жінці зле! Я не знаю, що робити!» Уявляєте, в якому він шоковому стані, що навіть забув, що можна викликати «швидку»?.. І ми вважаємо, що одне з наших завдань – підтримувати з людьми зв’язок, просто інколи зателефонувати, поцікавившись справами.
Жінка звертає увагу на ще один показовий момент. Зараз, після тривалого перебування на нерідній території, біженцям значно тяжче переживати всі проблеми, ніж в перший час після переїзду.
– Вони говорять, що спочатку було легше, адже люди думали, що ще повернуться додому.
Другий момент – проблема горизонтального зв’язку між переміщеними. Спочатку їм майже неможливо було знайти один одного, аби підтримати хоча б словом. Не знали навіть, скільки в районі товаришів по нещастю.
Тому вони взялися за цю справу в числі перших. У цьому, і не тільки (організували матеріальну допомогу), зазначають Олег і Юлія, їм добре допомогли в районній адміністрації. Вдячні вони і о. Андрію та парафіянам церкви Св. Тетяни, які також по можливості допомагали переселенцям. На жаль, базу даних переселенців у місті отримати так і не вдалося. Давали оголошення в газеті – відгукнулося лише двоє.
– І це зрозуміло, адже у людей іноді не вистачало грошей навіть на хліб, не те що на газети, – пояснює Юлія. – Так само немає коштів на Інтернет. На 800 гривень «переселенських» не розженешся. Дзвонить якось мені землячка і говорить: «У мене таке враження, що я тут одна. Мені так страшно!»… Якось ми на Пасху сиділи за столом із запрошеними земляками. І в розмові з’ясувалось, що дві жінки живуть в одному будинку тільки в різних під’їздах! Ну так правильно, кажу, – у нас на лобі не написано, що ми з Донбасу.
У місті і районі нині живе приблизно 400 переміщених осіб. Точну цифру назвати важко через постійну їх міграцію.
– Це достатньо багато, – наголошує Юлія. – Але тут ніхто не бачив ніякої допомоги від Червоного Хреста, а тим паче гуманітарної допомоги, про яку розказують у засобах масової інформації.
Ще одна значна проблема, на думку Олега і Юлії, – відсутність єдиної структури, яка б займалася цими питаннями.
– Люди не знають, куди їм звертатися, – пояснює жінка. – Це я, колишній чиновник, знаю, куди йти, яку «мотузочку смикнути». А коли нам говорять: «Ідіть у штаб», це означає йти в нікуди. Що таке штаб? Це кімната в адміністрації, де написано «Прийом переселенців» із графіком роботи? Немає такого. Штаб хай і є, але до простих переселенців «вниз» необхідна інформація не доходить.
Юлія вважає, що проблему поінформованості можна вирішити мережею центрів допомоги на зразок тих, що діють для учасників АТО.
– Відкриваються центри допомоги учасникам АТО, – зауважує Юлія. – Можна ж там поставити ще один стілець і стіл для фахівця з роботи із переселенцями. У цих центрах є психолог, який також може допомогти і переміщеним. Так само й інші спеціалісти. Люди повинні знати, куди звернутися. І ми хочемо на цю ситуацію звернути увагу. Як колишній чиновник я бачу, що радників при Мінсоцполітики та штабу допомоги переселенцям – цього замало для виправлення ситуації. Нашими проблемами займаються, скажімо, відділи соцзахисту. Але в їхніх працівників роботи вище даху: субсидії, учасники АТО тощо. І я їх розумію, адже ніхто не додав їм фахівця, який би займався переселенцями. Припустимо, що на одного спеціаліста поклали ці функції, а в районі, скажімо, 200 ВПО. Як їх хоча б обдзвонити, не кажучи про те, як відпрацювати? І це при мінімальних зарплатах на державній службі. Тому з переселенцями ніхто практично не працює. Тож і виходить, що коли приїжджають представники ОБСЄ, читаю в ЗМІ, як у нас усе чудово, як працюють із переселенцями, як кожен другий отримав допомогу… А насправді за півтора року допомогу отримали одиниці.
На думку Юлії, держава мусить насамперед розробити дієву Програму допомоги переселенцям та створити окрему службу з проблем переміщених осіб на зразок Держслужби з питань Криму зі структурними підрозділами в регіонах.
Та чи не найбільше Олег і Юлія стурбовані тим, що Кіровоградщину оминають грантові фінансові проекти допомоги переселенцям.
– Ми спостерігаємо соціальну несправедливість, – пояснює Олег. – Звернули увагу, що є чимало грантових проектів. Але їх розподіл такий, що ця допомога (як і більшість гуманітарної допомоги) направляється в Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, тобто у великі міста. Здавалося б, це правильно, адже там більша концентрація біженців. Але в ці міста поїхали переселенці з достатнім рівнем доходів, які можуть там жити, винайнявши нормальне житло. А хто не може там прожити, той облаштувався у таких містах, як Знам’янка. Люди тікали зі Сходу з порожніми руками, без елементарних побутових речей. Та навіть просто поїсти не було за що!
У штабі нам кажуть, що роботу із залучення грантів ведуть. Але де результати? Переселенці хочуть їх відчути.
Отож, вказана низка проблем, вважають Олег і Юлія, стає причиною повернення назад. Хай там і стріляють, але там є близькі, друзі, зрештою житло, якщо, звісно, не розбите снарядом.
– Вони тут себе не знайшли, – пояснює Юлія, – вони не побачили, що держава про них піклується.
Юлія із Олегом зі своїм фаховим досвідом хочуть бути корисними Знам’янській громаді та у подальшому планують продовжувати допомагати переселенцям, займатися громадською діяльністю, у тому числі – залученням грантів.
– Насамкінець хотілося б звернутися до всіх небайдужих людей, – каже Юлія. – Знайдіть можливість допомогти переселенцям, людям, які потрапили в біду. Будемо дуже вдячні за тепло ваших душ. Наш контактний тел. 095-811-19-77.
Ігор Крушеницький. Нова газета. Фото автора.